ЛЕВІНАС ЕММАНУЕЛЬ
(1906-1995) - франц. філософ, нар. у Ковно (Литва), навчався в гімназії в Харкові, з 1923 у Франції, навчання у Страсбурзькому ун-ті, в 1928-29 - стажування у Фрайбурзькому ун-ті (у Гуссерля та Гайдеґґера), проф. ун-ту в Пуат'є (з 1964), в ун-ті Париж-Нантер (з 1967), у Сорбонні (з 1973). Великий вплив Гуссерля в праці "Теорія інтуїції у феноменології Гуссерля " (1930), але вплив цей сприйнято творчо: інтенційність у Л. не просто "спрямованість свідомості на ...", її відкритість до чогось, — для Л. це - "відкритість іншому". Така інтенційність не редукується - вона просто фіксує інакшість світу і готовність людини відповісти на його поклик. Зустріч людини з іншим - можливість діалогу з нескінченністю. У праці "Час й інше" (1948) Л. говорить про екзистенційну самотність людини, проте вона розкривається через буття. Існуюче (а це я усвідомлюю його існуючим) вже включене в мій світ. Усяке суще, що сприймається мною, стає чимось тотожним суб'єкта, - звідси й самотність останнього. Тому завданням філософії є підірвати цю тотожність суб'єкта і буття.
Л. прагне інакше осмислити глибинну структуру людської суб'єктивності, відкривши в ній відпочаткову трансцендентність - відкритість іншому, що розкривається в часі, еросі, стосунках батьків та дітей і т. ін. У працях "Тотальність і нескінченність" (1961), "Інше, ніж буття, або за межами сущого" (1974) Л. критикує філософський тоталітаризм (ідея цілісного огортання реальності через цілісність знання), а такою є філософія не лише в Геґеля, а й у Гуссерля; але ж її претензії не мають ґрунту, адже соціальність формується не внаслідок відпочаткової спільності мене й іншого, - я й інший принципово не підвладні синтезу. Не синтезуються й екзистенційні межі людини - народження й смерть. Останні є світове інше. Інше відкривається як особа іншого (адже особа іншого взагалі не є чиясь конкретна осібність). Відношення свідомості до іншого, відкритість перед осібністю іншого відкриває нам нескінченне, але не дає нам знання про нього. Відкритість нескінченного виявляється не на теоретичному рівні, а на рівні бажання. Нескінченність знаходить у суб'єкті свого "свідка" -людина свідчить про нескінченність, але не володіє нею.
Л. критикує онтологізм за допомогою онтологічної ж аргументації. Він утверджує етику в статусі "першої філософії". Домінування етичного у філософії Л. здійснюється шляхом подолання власне онтологічної точки зору, шляхом обмеження засад буттєвості як такої. Перевершення порядку буття, за Я., є необхідною умовою етичного ставлення до Іншого.
І. В. Бичко, О. П. Варениця
ЛЕВІ-СТРОСС (LÉVI-STRAUSS) КЛОД
(1908-2009) - франц. філософ та етнолог, представник структуралізму, попередник постмодернізму, засновник структурної антропології. У 1953-60 - генеральний секретар Міжнародної Ради Суспільних Наук. Проф. антропології в Колеж де Франс (з 1960). Осн. твори: "Елементарні структури споріднення" (1949); "Структурна антропологія" (1958); "Первісне мислення" (1962); "Тотемізм сьогодні" (1962); "Міфологіки" у 4-х т.: "Сире й варене" (1964), "Від меду до попелу" (1966), "Походження застольних звичаїв" (1968), "Гола людина" (1971) та ін.
Розвивав ідеї лінгвістичної школи (Ф. де Соссюр та його послідовники: чехи В. Матезіус, П. Гавренек, росіяни М. Трубецькой, С. Карцевський, американець Н. Хомський, ланці Луї Єльмсев, Віго Брендель), особливістю якої був інтерес до об'єктивного дослідження неусвідомлених (як окремою людиною, так і великими спільнотами) структурних відносин у різних галузях соціально-культурного життя, тобто пошук і вирізнення певних формально-структурних відносин, що лишаються незмінними впродовж різноманітних перетворень ("колективного несвідомого").
Л.-С. у своїх дослідженнях первісних суспільств наголошував, що історичний (діахронічний) підхід є корисним, але недостатнім, оскільки полегшує опис і розуміння особливостей лише окремого історично обмеженого суспільства. Головним є синхронічний підхід, тобто спроба розкриття загальних і універсальних формально-структурних відносин суспільств, що базуються на несвідомому (колективному несвідомому), діяльність якого полягає в структуруванні, тобто наданні, "нав'язуванні" певної законоподібності всім багатоманітним проявам людського життя, і втіленні цих законоподібностей у деяких формах: ритуалах, традиціях, а найперше — в мові. Це обґрунтування пов'язане з розробкою принципів загальної теорії комунікації, відносно якої соціальні і культурні прояви (з одного боку) та мовні вияви (з іншого) є ізоструктурними. Між цими складовими перш за все встановлюється схожість, проте, визнаються також певні відмінності. Такий "проект" максимального розширення меж об'єктивного дослідження, який сам Л.-С. та його послідовники називали "надраціоналізмом", був проголошений для уникнення недоліків філософського раціоналізму та емпіризму в соціальних і гуманітарних науках. Звідси етнографічне та історичне вивчення — це лише перший крок до виявлення внутрішніх формальних структур несвідомого. З цієї точки зору так звані соціальні структури - це не емпіричні явища, а моделі, конструювання яких має узгоджуватись з логічними правилами несуперечливості, ізоморфізму процесу та результату, має бути прогностичним. Заслуга Л.-С. полягає в застосуванні структурного методу до аналізу історико-етнографічних процесів культури - як окремого людського буття, так і етногенезу в цілому, а також до становлення окремих форм соціального буття. Найзначніші філософські та етнологічні досягнення були зроблені Л-С. протягом першого, " над раціонального" періоду.
Поєднання етнографічних проблем та структурного методу в Л.-С. випереджається певним філософським обґрунтуванням правомірності поширення методу структурної лінгвістики на вивчення етнографічної проблематики. Використання такого методу дозволило Л.-С. створити структурну антропологію - вчення про фундаментальні та незмінні структури, що несвідомо виникають на ментальному рівні й так само несвідомо вкорінюються в соціальне життя і навіть обумовлюють його виникнення. Структурна антропологія, в якій переплітаються проблеми етнографії та загальної соціології, вбачає своє завдання у вивченні "тотальної" людини. Мета Л.-С. полягає в тому, щоб в процесі аналізу конкретної етнографічної проблематики наблизитися до осягнення проблеми становлення і формування людського суспільства і людської культури. З огляду на це, вивчення життя первісних народів є ключем для розуміння загальних закономірностей культури.
Теорія антропогенезу Л.-С. протиставляється трудовим теоріям (наприклад, Ф. Енгельса), оскільки момент якісного "стрибка" від природи до культури він вбачає не у виготовленні та використанні знарядь праці, а в наявності артикульованої мови, ґенеза якої залишається невизначеною. Те, що мові надається вирішальна роль у виникненні свідомості (а, отже, і культури), пояснюється тим, що однією з основних гіпотез структурної антропології Л.-С. є спроба презентувати процес культури як сукупність різних систем комунікації, в основі формування яких лежить неусвідомлена ментальна (розумова, психічна) діяльність людини. Мова є способом організації в межах саме колективної форми раціональності, на відміну від індивідуальних форм розумності, як, наприклад, особистого досвіду. Мова з'являється для того, щоб організувати і об'єднати зусилля багатьох індивідуальних діяльностей, регулювати їхні взаємини, створювати контекст взаєморозуміння. У мовному досвіді й ступені деталізації цього досвіду фіксується рівень залучення індивіда до колективних форм розумності. Тому мову ніхто не "вигадав", вона виникає закономірно і незалежно від волі окремих людей, всюди, де є потреба в "колективному розумі" і в прилученні до нього індивіда.
Тому культура, починаючи із самих ранніх форм її прояву, може розглядатися як певна мова: мається на увазі особливий спосіб її впорядкування, аналогічний принципу побудови і функціонування власне природної мови. Культура як мова, за Л.-С, функціонує через систему регулятивів і правил, за допомогою яких вона створює різні "висловлювання" і "тексти" у вигляді вищезгаданих традицій, ритуалів та ін. форм нормованої поведінки. Історичний розвиток, що розгортається як безперервний процес взаємодії культури з природою, розкривається як "розповідь" культури про себе безпосередньо в текстах, а також через всю сукупність значень, які функціонують в даній культурі, і які так чи інакше закришені в різноманітних формах впорядкування життя. Тому реконструкція смислу таких "висловлювань" вимагає особливих форм аналізу.
Для того, щоб обмежити потік інформації, людина винаходить правила чи коди, на підставі яких відбувається фільтрація стимулів на значущі і незначущі й досягається все більш тонка диференціація значимих ознак.
Картина світу є не просто результатом якогось рівня пізнання, а скоріше, навпаки, відображає спосіб і правила діяльності мислення і смислових відношень. Така картина чи модель світу може виражатися в різних "текстах" культури — таких як писемні пам'ятки, соціальні інститути, продукти матеріальної культури та ш., але основною формою її існування вважається міф. Міф, за Л.-С, презентує уявлення людини про світобудову і власне місце у світі, але його основна функція - не моделювання реальності як таке, а створення системи орієнтації людини у світі, тобто встановлення правил для мислення, ціннісних орієнтирів та норм поведінки і виправдання соціальних інституцій.
Заслугою Л.-С. є те, що він вперше "реабілітував" міфологічне мислення, довівши, що мислення "дикуна" не "нижче" за мислення цивілізованої людини - воно принципово інше. Це мислення функціонує за іншими законами, ніж раціональний розум сучасного європейця. Діяльність міфологічної свідомості (міфологічного мислення) первісної людини дуже продуктивна, але нею керує так звана парадоксальна пізнавальна установка, в якій логічне і паралогічне, чуттєве і раціональне взаємопов'язані інакше, ніж у високорозвинених технологічних культурах західноєвропейського зразка.
Другий період творчості Л.-С. припадає на 60-і рр. XX ст. Інтелектуалістичний підхід "надраціоналізму" поступово змінюється проектом "естетизації" і пов'язаного з нею зближення і поєднання чуттєвого та раціонального. Мова уже не видається Л.-С. тим об'єктом, дослідження якого може відкрити всезагальність іманентних несвідомих структур: вона як модель символічного обміну вичерпала свої евристичні потенції. Він починає орієнтуватись на мистецтво і, зокрема, на музику. Музика вважається тією сферою, де структурність як диференційованість і впорядкованість одержує більш глибокого виразу. Змінюються також акценти щодо поглядів на природу та культуру на користь "натуралізації", тобто повернення і злиття людини з природою. Проте останнє можливе лише після повної "гносеологізації" людини: коли гуманітарне знання у тісній взаємодії з природничим, нарешті, відшукає ті самі інваріантні ("на всі часи і народи") структури колективного несвідомого, а природничі науки редукують або розкладуть їх на психофізичні першоелементи. Таким чином, Л.-С. намагається знайти інший, більш глибоко прихований вимір всезагально людського.
В. І. Ярошовець
ЛЕНІН
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЛЕВІНАС ЕММАНУЕЛЬ“ на сторінці 1. Приємного читання.
