Одна з ключових засад культури Стародавнього Китаю - культ предків (манізм). Його смисл визначав систему особистих і соціальних цінностей, фактично був основою уявлень про сенс і призначення життя. Стародавні китайці були переконані, що після смерті від людини залишається дух, який опікується долею нащадків і може втручатися у перебіг подій. Вшанування предків мало на меті не стільки здобуття їх симпатії та допомоги, скільки збереження їх вічності та вдячність за залишену ними мудрість. Згідно з аксіомами культурного середовища Стародавнього Китаю, вік людини - це мірило її мудрості й чеснот. Соціальна ієрархія країни завжди відповідала цьому переконанню, тому обов'язком вважалося не лише вшановувати души померлих предків, але й, по-перше, беззаперечно коритися волі батьків; по-друге, неухильно дотримуватись порад людей старших за віком; по-третє, виконувати будь-який наказ людини, що обіймала більш високе становище у суспільстві.
Автори "Ши цзін", описуючи ті чи інші події, як знаменні для країни в цілому, так і пересічні, намагалися пояснити справедливість світобудови. Переважно ми знаходимо у творі звернення до Неба та правителів, із чого отримуємо можливість робити висновки про їх взаємини. Китай є однією з країн, де протягом майже всієї її історії зберігалася форма державного управління, за якої абсолютно всі владні повноваження мала виключно одна особа. Кит. деспотія відповідає ознакам теократії - формі державного управління, за якої, по-перше, легітимність влади визначається її богообраністю, а, по-друге, ієрархія світської влади тотожна ієрархії релігійної Особливістю культурного середовища Стародавнього Китаю є відсутність спеціалізованого соціального прошарку жерців. Характерною ознакою деспотії є також відсутність закріплених у системі суспільної моралі правових гарантій для представників будь-якого соціального прошарку. Соціальна роль індивіда і рух між соціальними стратами відбувався згідно з волею деспота, тому всі підлеглі були цілковито рівні у власному безправ'ї.
Уявлення про сансару вплинуло також на засади темпоральної Ідентичності мислителів Стародавньої Індії. Дивовижно недбале з погляду європейської традиції, ставлення до хронології яскраво репрезентоване в епічних поемах "Рамаяна" і "Магабгарата". У максимально загальному значенні епос (у перекладі зі старогрец. — слово, повідомлення) - це розповідь про події, що нібито відбулися в минулому. Як засвідчив досвід, досить часто епічні твори мали колосальне позитивне значення для історичних досліджень стародавності, але фактично всі спроби використати зміст "Рамаяни" і "Магабгарата" для відтворення подій інд. історії зазнали поразки. Час як світоглядна категорія Стародавньої Індії позбавлений лінійності й телеологізму, адже він — властивість сансари, а звільнення від неї є одночасним звільненням і від часу.
Натомість культурі Стародавнього Китаю властиве шанобливе та уважне ставлення до відтворення і збереження відомостей про минуле. Хронологічна точність — невід'ємна складова тогочасних історичних записів. Поясненням означеної специфіки є властиве кит. культурі тлумачення подій з життя пращурів в якості джерела достовірного знання про те, як належить чинити в майбутньому. Зокрема, за Конфуцієм слід розрізняти знання вроджене, тобто відкрите лише святим мудрецям, та отримане під час вивчення канонічних книг. Останні містять опис вчинків мудрих пращурів, їх висловлювання, поради і повчальні історії. Але те, що в них бракує вичерпних, доконаних пояснень і обґрунтування викладених постулатів, — не випадковість. Конфуцій, як відомо, визначав своє вчення відродженням мудрості древніх, і лише останні визнавалися ним достовірним джерелом дійсного знання. Тому, якщо святі мудреці не вважали за потрібне давати відповіді на ті чи інші питання і залишили без розгляду деякі теми, то цзюнь-цзи (шляхетній людині) належить лише погодитись з їх настановою. Крім цього, філософській культурі Стародавнього Китаю було властиве "прагматичне" пізнавальне налаштування. Тобто, цінним визнавалося таке знання, дотримання якого на практиці забезпечувало найкращі для суспільного і світового ладу результати.
Історико-філософська реконструкція філософії Стародавньої Індії передбачає передусім звернення до ведичного, епічного та класичного періодів її розвитку. Першоджерелами для такої розвідки є Веди, "Магабгарата", сутри і піастри (коментарі) даршан санкх'я, йога Патанджалі, міманса та веданта, канонічна література буддизму, джайнізму, а також ("Зібрання всіх існуючих теорій"), автором якої вважають ведантиста Шанкару (VIII-IХ ст.); "Шаддаршана-самуччая" ("Зібрання шести філософій") джайніста Харібхадри (IХ-Х ст.); "Сарва-даршана-самграха" ведантиста Мадгавачар'ї (XIV ст.)
Дослідження філософської спадщини Стародавнього Китаю передусім полягає у зверненні до епохи Чжаньго ("Царств, що воюють одне з одним"), часів постання імперії Цинь та встановлення панування династії Хань. Першоджерелами для такої розвідки є канонічні тексти "У цзін", найзначніші твори конфуціанців — "Лунь юй", "Мен-цзи" та "Сюнь-цзи"; даосів - "Дао-де цзш", "Чжуан-цзи", "Ле-цзи", "Тай пш цзін", "Баопу-цзи"; моїстів - "Мо-цзи"; легістів — "Гуань-цзи", "Шень-цзи", "Шанцзюньшу", "Хань Фей-цзи".
Г. В. Бокал
АВІДЬЯ
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії» автора Ярошовець В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина І. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ФІЛОСОФІЇ“ на сторінці 2. Приємного читання.
