Діяльність російської дипломатії в період між 1726 і 1762 pp. підготувала вирішення тих основних проблем зовнішньої політики, які стояли перед Росією з кінця XVII ст. У XIX ст. дослідники так характеризували міжнародний стан, в якому довелося діяти знову створеному уряду Катерини П. "На півночі – Швеція, сила і престиж якої впали саме внаслідок того, що Карл ХII зробив спробу проникнути всередину Росії. На півдні – турки і їх данники, кримські татари, які представляли собою лише уламки колишньої величі,... Польща, що перебувала в стані повного розвалу, нездатна за своєю конституцією ні до якої загальнонаціональної дії і приречена тим самим стати легкою здобиччю своїх сусідів. За Польщею лежала інша країна, яка, здавалося, прийшла тоді в стан безнадійного розвалу, – Німеччина. З часів Тридцятирічної війни римсько-німецька імперія була державою лише за назвою... І в якості суперниці австрійській династії вже починала поруч з нею поступово висуватися прусська". "Ніколи міжнародний стан у світі не був найбільш сприятливим для завойованих планів царизму, ніж у 1762 р. Семирічна війна розколола всю Європу на два табори. Англія зламала потужність французів на морі, в Америці, в Індії, а потім покинула напризволяще свого континентального союзника, прусського короля Фрідріха П. Цей останній стояв на краю загибелі в 1762 р...".
У момент вступу на престол Катерини П російській дипломатії треба було в першу чергу вжити заходів для відновлення міжнародного престижу Росії, розхитаного за час правління Петра III виходом із Семирічної війни і різкого переходу від союзу з Австрією до союзу з Пруссією. Уряд Катерини II під тиском громадської думки розірвав військовий союз із Фрідріхом II. Проте він не порушив мирного договору. Ця обережна політика не задовільніша жодну з воюючих сторін. Тоді Катерина П запропонувала своє посередництво, але воно було відхилено, і Губертсбурзький мир було укладено без усякої участі Росії.
Тому Катерина II всі свої зусилля спрямувала на те, щоб змусити західноєвропейські держави служити інтересам Російської імперії і допомагати їй здійснити плани, які з часу царя Олексія і Петра І не сходили з черги: возз'єднати українські й білоруські землі, що все ще перебували під владою Речі Посполитої, зміцнити стан Росії у Прибалтиці й просунутися до Чорного моря. На шляху здійснення цієї програми стояла в першу чергу Франція, яку підтримувала Австрія. Вся політична система Франції у Східній Європі будувалася споконвіку на Польщі, Швеції і Туреччині, які повинні були служити оплотом проти зростаючого впливу Росії. З іншого боку, Франція була зацікавлена в тому, щоб не допускати проникнення російського торгового капіталу на Близький Схід у збиток французькій торгівлі.
У позиції, яку зайняла Катерина П відносно учасників Семирічної війни, позначився новий напрям міжнародної політики країни. Новий зовнішньополітичний курс полягав у тому, щоб Росія могла "слідувати своїй власній системі, згідно з її істинними інтересами, не перебуваючи постійно залежною від бажань іноземного двору". Уряд відмінно розумів, який збиток для інтересів і гідності Росії походив від "об'єднання справ політичної системи нашої імперії з іншими сторонніми державами", які тільки намагалися "користуватися нами". "Ми систему залежності нашу від них [дворів версальського і віденського] змінимо, – заявляв Μ. І. Панін, – і замість того встановимо іншу безперешкодного нашого собою в справах дєйствованія". Цариця на початку свого правління писала: "Час усім покаже, що ми ні за яким хвостом не плетемося".
1766 р. була укладена торговельна угода з Англією. Згода російського уряду була куплена ціною повної одностайності з ним у польському питанні, проявленої з боку Англії. Англію пов'язували з Росією і ширші політичні міркування, оскільки у них був один спільний супротивник – Франція.
Відносно Швеції російська дипломатія спільно з англійською дотримувалася приблизно тих самих методів, що в Польщі. Вона і тут прагнула штучно зберегти архаїчну форму шведського державного устрою і підгримувала в сеймі англо-русофільську партію. На утримання такої партії обидва уряди витрачали як і раніше дуже значні кошти. Великі субсидії виплачувалися і шведському уряду. Цим шляхом сподівалися не допустити відновлення франко- шведського союзу. У 1765 р. до цих витрат була долучена й Данія ціною поступки їй гольпггейнських володінь великого князя Павла Петровича. До договору з нею Μ. І. Панін вніс і пункт про допомогу з її боку Росії в разі війни Росії з Туреччиною.
Сепаратні угоди з окремими державами з питань північно-європейської політики Μ. І. Панін намагався об'єднати в загальну "північну систему". Думку про таку систему подав ще 1764 р. російський посол у Данії барон І. А. Корф. Проект його полягав у тому, щоб "на півночі укласти знатний і сильний союз держав" проти Франції та її союзників Австрії за участю Англії. До складу "північного акорду" повинні були увійти Росія, Пруссія і Данія – "як держав активних", а також Польща і Швеція – "як держав пасивних"; від останніх вимагалося тільки збереження миру. "Північний акорд" повинен був "вивести Росію з постійної залежності" від інших держав і надати їй "в загальних справах значну [неабияку] частину керівництва", особливо на півночі. Ідея "акорду" не зустріла, проте, співчуття в Берліні. Фрідріх II був уже цілком задоволений результатами, досягнутими завдяки союзу з Росією, і зовсім не хотів брати на себе будь-які нові зобов'язання, які б привели до посилення міжнародної могутності свого союзника.
Пруссія була природним супротивником німецького імператора. Проте, за словами одного з дослідників, "цей супротивник був ще дуже слабкий, щоб обходитися без допомоги Франції або Росії – особливо Росії, – так що чим більше він звільнявся від васальної залежності від Німецької імперії, тим вірніше він потрапляв у васальну залежність від Росії". Зближення між Росією і Пруссією вилилося в оборонний союз, укладений у квітні 1764 р. в Петербурзі. Таємними статтями договору було передбачено: грошову субсидію Росії від Пруссії у разі війни з Туреччиною, єдність дій у Швеції і, нарешті, недопущення будь-яких змін у конституції Польщі, оскільки обидві держави, що домовлялися, були зацікавлені в підтримці політичної слабкості Речі Посполитої.
Союз із Пруссією дозволяв, таким чином, Росії впливати на польські справи, стримувати Туреччину, "бути першою на півночі" і "відігравати першу роль у Європі... без великих витрат з боку Росії". Цей великий успіх російської дипломатії був першим результатом зовнішньополітичної програми Μ. І. Паніна, що орієнтувався на дружбу з Пруссією, а призначення його в кінці 1764 р. "першоприсутнім у Колегії закордонних справ" знаменувало офіційне визнання цієї програми.
Протягом майже 20 років Катерина П працювала пліч-о-пліч з Μ. І. Паніним. У листопаді 1780 р. Μ. І. Паніна змінив князь О. О. Безбородько – "повноважний для всіх негоціацій [операцій]". Обдарований і працездатний, старанний чиновник, що володів відмінним даром складати доповіді, він був, по суті, тільки прекрасним виконавцем волі імператриці. Офіційно О. О. Безбородько посідав посаду ΰ секретаря. Віце-канцлер граф І. А. Остерман, що зайняв місце Μ. І. Паніна, був "першоприсутнім" в Іноземній колегії тільки номінально. Зате безпосередню участь у всіх "політичних таємницях" брав у цей час Г. О. Потьомкін. Катерина П любила називати його своїм "учнем" у політиці, але сама захоплювалася блиском його зовнішньополітичних проектів.
З кінця 70-х pp. Катерина Q, отримавши від союзу з Фрідріхом II все, що могла, починає відхилятися від панінської орієнтації на Пруссію і шукати нових шляхів у своїй європейській політиці. Відчуваючи силу держави, на чолі якої вона стояла, цариця хотіла відігравати вирішальну роль у долях Центральної Європи і здійснити мрію, що не покидала її з перших років її правління, – "бути вершителькою доль Європи". Війна, що вибухнула в Європі за Баварський спадок між Пруссією і Австрією, дала Катерині П зручний привід для цього. Фрідріх II як союзник чекав військової допомоги від Росії. Але Катерина II вважала за краще виступити владним посередником і звернулася до Відня з грізною декларацією, пропонуючи Марїі-Терезії "цілком задовільнити справедливі вимоги німецьких князів". У той час представник Катерини II у прусському таборі "поводився як повноважний міністр, що прибув проголошувати закони Німеччини іменем свого двору". Відразу стало очевидно, що знаки дружби Росії до Пруссії служили "лише бажанню Катерини II втрутитися під цим приводом у справи Німеччини для розповсюдження свого впливу на всю Європу".
Тешенський мир 1779 р., що закінчив війну, був тріумфом Катерини II. Вона виступала не тільки як посередник, але і гарант закріпленого договором порядку. З цієї миті Росія ставала, кажучи словами сучасників, ніби "спвічленом імперії" і "на свій розсуд" могла брати участь у справах Німеччини. Німецькі князі докучали своїми проханнями імператриці, звертаючись до неї за вирішенням своїх суперечок і непорозумінь. У Петербурзі при Колегії закордонних справ навіть виникло особливе німецьке відділення, яке слугувало провідником російського впливу в Німеччині. Сам престарілий Фрідріх П підлабузнювався перед Катериною П у надії при її сприянні створити під своїм верховенством союз князів у Німеччині та грізну антианглійську коаліцію.
Німеччиною не обмежувалися перспективи катерининської зовнішньої політики. Англія прагнула використовувати російські сили для війни з Америкою і навіть пропонувала за це поступитися Росії островом Меноркой. Проте Катерина II і тут вважала за краще укладати міжнародні закони, а не битися за інших. У зв'язку з англо-американською війною Росія виступила 28 лютого 1780 р. зі знаменитою декларацією про морський збройний нейтралітет. Акт установлював права нейтральних суден на морі захищати себе зброєю. До декларації приєдналася велика частина держав, окрім Англії, проти якої вона й була спрямована.
Тешенський мир і декларація про "збройний нейтралітет" наочно показали, наскільки далеко йшли на той час домагання російської дипломатії і якого значення досягла Росія у сфері міжнародних відносин. Але вони ж свідчили і про відхід від "північної системи" Μ. І. Паніна. З 1780 р. починається зближення Росії з Австрією. Зустріч Катерини II з імператором Йосипом П у Могильові цього року завдала удару впливу прусського короля. На цій зустрічі встановлено було "однаковий стан" Росії і Австрії відносно Туреччини і Польщі, і через обмін власноручними листами було укладено оборонний союз. У наступному році був звільнений і направлений у закордонну відпустку Μ. І. Панін.
Після першої російсько-турецької війни 1768-1774 pp. за Кючук-Кайнарджійським договором 1774 р. Росія отримала Кінбурн, Керч, Єнікале й Азов і добилася визнання незалежності Криму. Останній пункт цього договору відкрив російській дипломатії можливість втручання в кримські справи: це завершилося 1783 р. приєднанням Кримського півострова до володінь Росії.
Вся увага російської зовнішньої політики, керованої безпосередньо самою Катериною П і всесильним Г. О. Потьомкіним, відтепер була спрямована на вирішення турецької проблеми і здійснення так званого "грецького проекту". Справа йшла вже не про територіальні надбання за рахунок Туреччини, а про повне вигнання турків з Європи і про відновлення Грецької імперії, корона якої призначалася онукові імператриці Костянтину Павловичу; з Молдавії і Валахії передбачалося утворити буферну державу Дакію; Австрія, з свого боку, повинна була отримати західну частину Балканського півострова. Костянтинополь же, ставав би третьою російською столицею, поруч з Москвою і Петербургом. Усе це означало б не тільки моральне панування над східнохристиянським світом, це було б також чи не найбільш рішучим кроком до панування над Європою. До цього "рішучого кроку" російська дипломатія готувалася поволі.
Ужиті були заходи й для того, щоб послабити опір Франції. Торговельна угода, укладена з цією країною в кінці 1786 р., сприяла значному поліпшенню відносин між обома країнами, і зокрема відмови Франції від антиросійської агітації в Костянтинополі (Стамбулі). Нарешті, славнозвісна подорож Катерини II до "Тавриди" мала на меті демонструвати підготовленість Росії до війни за Чорне море, а участь у всьому цьому австрійського імператора Йосипа II скріплювала антитурецький союз з імперією.
Порта не стала чекати нападу. Вона сама оголосила 1787 р. війну Росії, спонукувана до того Англією. Згідно з Могильовською угодою 1780 р., в союзі з Росією виступила Австрія. Несподівано у війну вступила і Швеція, яка спробувала використати слушну нагоду для повернення частини втрачених при Петру І прибалтійських земель. Англія і Пруссія, що стояли на ворожій до Росії позиції, не допустили, щоб Данія, союзниця Росії, втрутилася в шведсько-російську війну. Був момент, коли Петербургу загрожувала небезпека. Проте в кінцевому підсумку, згідно з миром у Вереде 1790 р., Швеція повинна була відмовитися від будь-якої зміни кордонів. Шведська війна і укладення сепаратного миру Австрією розладнали плани Катерини II відносно Туреччини; похід на Костянтинополь не міг відбутися, і Ясський мир 1791 р. тільки просунув кордони Росії до Дністра і затвердив односторонній акт про приєднання Криму.
Таким чином, найпомітніших змін наприкінці XVIII ст. зазнала політична карта Європи на південному сході континенту. В 1768-1791 pp. Росії вдалося після двох воєн з Османською імперією закріпитися на північно-чорноморському узбережжі від Кубані до Дністра і приєднати Крим. Матеріалізацію гострого незадоволення цим Англії та Пруссії довелося відкласти з огляду на нову загрозу, що насувалася з боку Франції.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішня політика Росії др. пол. XVIII ст. "Польське" питання“ на сторінці 1. Приємного читання.
