Революції 1848-1849 pp. були спрямовані не тільки проти реакції в окремих державах, але й проти всієї системи міжнародних відносин монархічної Європи, сталої після Віденського конгресу 1814-1815 pp. Окремі проломи в цій системі були зроблені в 1830 р., коли звалилася "легітимна" монархія Бурбонів у Франції і виникла самостійна Бельгія. У 1848 р. т. з. "віденська система" отримала новий удар.
У Франції Лютнева революція 1848 р. привела до влади короля Луї-Філіппа і поставила перед європейськими урядами питання про ставлення до монархії у Франції. У Німеччині та Італії головними питаннями з 1848 р. були боротьба за ліквідацію феодальної роздробленості цих країн і перетворення їх в єдині національні держави. Угорська революція 1848-1849 pp. могла завершитися розвалом "клаптевої" Габсбурзької імперії й звільненням Угор- щини від австрійського панування. Польський революційний рух 1848 р. знову підняв проблему відновлення Польщі. Успіх цих рухів, очевидно, повністю підірвав би "віденські договори" 1815 р.
Потрясіння "віденської системи" в 1848 р. було результатом подальшого капіталістичного розвитку Європи зі наслідками, що з цього випливали. Намагаючись перекинути в кінці першої половини XIX в. престоли європейських монархій, революційна хвиля "знизу" висувала перед зовнішньополітичною діяльністю держав Європи нові питання. У міжнародні відносини знову вторгся вплив революційних повстань, барикадних боїв, національно-визвольних рухів. Кабінетам монархічної Європи знову довелося мати справу з революційною дипломатією, що була створена діями революційних урядів.
Усе ще могутні сили феодально-абсолютистських монархій і реакції різних країн піднялися на боротьбу з революціями 1848-1849 pp. Військовий і політичний тиск иа держави, охоплені революційним рухом, контрреволюційна інтервенція разом з компромісами та угодами з ліберальною буржуазією – такі були методи проведення зовнішньої політики старим світом. І дипломатія, разом з цим, грала далеко не останню роль у сутичці старого з новим. У Західній Європі одним з найбільш контррелюційних і закостенілих оплотів реакції була монархія Габсбургів, але й вона опинилася не в змозі самостійно придушити угорську революцію. Опорами реакції в Німеччині були прусське юнкерство й абсолютизм. Але найбільш реакційною силою було царське самодержавство в Росії.
Британська зовнішня політика грунтувалася, як і раніше, на інтересах її національної буржуазії. У 1848-1849 pp. Англія використовувала свої гроші, збройні сили й дипломатію, щоб перешкодити успіху тих революційно-демократичних рухів у Європі, які не відповідали англійським інтересам на той час. У Південній Європі Англія підтримувала гніт султанської Туреччини над народами Балкан і не підгримувала справу об'єднання Італії. Західна Європа стояла за цілісність Австрійської імперії і за збереження її гніту над італійцями, угорцями і слов'янами. Британія стояла за збереження системи 1815 р., що виключала панування на материку будь-якої однієї держави. Це дозволяло їй здійснювати свій вплив на європейські справи через використання суперечностей між іншими великими державами. У цьому сенсі вона виявилася одним з найпотужніших оплотів європейської реакції.
Крім того, Британія намагалася звести до мінімуму зміни в європейському міжнародному становищі й зберегти волю своїм рукам для своєї подальшої колоніальної експансії. Придушення революцій 1848 р. і збереження в Європі "віденської системи" 1813 р. використовувалося Англією для того, щоб підсилити свою експансію в Азії, де вона проводила в цей період політику агресії й колоніальних захоплень. Спільно з Францією Британія прагнула підірвати вплив царської Росії в Туреччині й добитися панування на Близькому Сході. Що стосується становища Англії у світі, то вона ще більше зміцнила його, а разом з ним і свої торговельно-промислову й колоніальну монополії.
На європейському континенті в 1815-1853 pp. найбільш впливовою державою була Росія. Царська Росія з її слухняною армією та її дипломатією була жандармом Європи – пугалом для революційних і національно-визвольних рухів у Європі. При Миколі І цей вплив Росії досягає найвищої межі. 1849 р. збройною силою царизму придушується революція в Угорщині. У Німеччині той же царизм заважає Пруссії, що стала на чолі об'єднувальних прагнень німецької буржуазії, добитися політичного переважання над відсталішою Австрійською імперією.
Боротьба з національно-визвольними й революційними рухами була основою співпраці Австрії і Росії. Проте обидві держави розділялися протиріччями їх інтересів у східному питанні, в якому Росія стикалася не тільки з Англією, але й з Австрією. До кінця 40-х pp. XIX ст. всі ці антагонізми призвели до остаточного розпаду Священного союзу, що показало безнадійність спроб відновити феодальний лад.
Після подій 1848-1849 pp. Микола І і його уряд мали наміри скористатися зростанням впливу Росії в Європі для зміцнення її позицій на Близькому Сході. Насправді ж сили царизму були підірвані відсталістю самодержавно- кріпосницької системи та її назріваючою кризою. Після придушення угорської революції цар став непотрібним правлячим представникам Австрії, і віденський двір зміг уже повести різко ворожу Росії політику в т. з. "східному питанні". Російський-прусські відносини після Оломоуца також погіршились. Основи монархічної солідарності віденського, санкт-петербурзького і берлінського дворів були розхитані.
На міжнародні відносини 1848-1849 pp. впливала співпраця дворянсько- поміщицькою і буржуазної конрреволюцій проти демократичних виступів широких народних мас. Також впливала й та обставина, що в революціях 1848-1849 pp. все частіше відбувався перехід ліберальної буржуазії на позиції компромісу з реакційним дворянством і абсолютизмом перед лицем все наростаючого робітничого руху в них. А перед його лицем вона втрачала дуже швидко свою революційність і брала участь у придушенні виступів як дрібнобуржуазно-демократичного руху, так і робітничого класу. Контрреволюція зірвала в 1848-1850 pp. національно-об'єднувальні процеси в Німеччині та Італії. Польща залишилася під владою учасників її поділів. Збереглася і реакційна багатонаціональна "клаптева" Австрійська імперія. Але все це не означало, що події 1848-1849 pp. пройшли безслідно і не вплинули на подальший хід розвитку міжнародних відносин.
Але зміст міжнародних відносин і світової політики в період, що розглядається, не вичерпувався тільки боротьбою між силами революції та конрреволюції. Великий вплив на міжнародні відносини і світову політику здійснювали англо-російські і англо-французькі протиріччя, ворожість французької буржуазії, царського уряду й Австрії до великодержавних задумів Пруссії, австро-французьке суперництво в їх боротьбі за вплив у Італії та інші антаганізми між європейськими державами, породжені боротьбою за території, стратегічні рубежі, торгові шляхи, ринки збуту й політичне переважання в Західній Європі і на Сході (Ближньому, Середньому і Далекому). Важливе значення мали суперечності між націоналістичними й нерідко агресивними прагненнями правлячих верхівок європейських націй.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вплив на світову політику революційних подій 1848-1849 pp.“ на сторінці 1. Приємного читання.
