1858 р., в один і той же день, 26 червня, Китай вимушений був підписати в Тяньцзіні два грабіжницькі торговельні і політичні договори, нав'язані йому Францією і Англією. Вже після підписання цих договорів китайці зробили відчайдушну спробу озброєним повстанням відбитися від загарбників. Це призвело до жорстокої спільної каральної експедиції французів і англійців до Китаю в 1860 р., якою було зайнято обидва уряди.
Вона була викликана енергійною, відверто загарбницькою політикою обох держав, що навипередки прагнули отримати на свою користь хоч би частину багатств безпорадної країни, що роздирається внутрішніми міжусобицями. Конкурентів не було. Росіяни на Амурі в рахунок не йшли. Відповідно, англійським і французьким дипломатам залишалося лише змовитися між собою про полюбовне розмежування Китаю.
Французькі й англійські війська з вогнем і мечем пройшлися від Чіфа через Тяньцзінь до Бейпіна (Пекіна) і спалили імператорський Літній палац. Все це відбувалося під верховним спостереженням і керівництвом не військових властей, а дипломатів: французького повноважного посла барона Гро і англійського – лорда Ельджина. Генерали були їм підпорядковані. Така незвичайна комбінація пояснювалася тим, що, діючи спільно, обидва уряди гостро стежили один за одним. І лорд Пальмерстон, і Наполеон Ш боялися, що якщо випустити генералів з-під нагляду, то або англійці, або французи здійснять під шумок територіальні захоплення.
Придушення селянської революційної війни в Китаї (1851-1864 pp.) – тайпінського повстання – силами іноземних інтервентів і урядовими військами спільно з внутрішньою реакцією ще більше посилило відставання Китаю і його залежність від Англії, Франції, США. Підтримка ними реакційного цинського уряду за нові поступки, що робилися ним за рахунок китайського народу, надовго стала одним із способів закабаления Китаю розвиненими капіталістичними державами.
Іноземний контроль над китайськими митницями, введений спочатку в Шанхаї, в 60-х pp. був поширений і на інші порти. Частина доходів від морських митниць відраховувалися на сплату контрибуції, накладеної на Китай у 1860 р. У 1863 р. генеральним інспектором китайських морських митниць був призначений англієць Р. Гарт, що обіймав цей пост протягом декількох десятиліть. Він вправно увійшов у довіру до фінського уряду і надавав великого сприяння діяльності британських посланників і консулів у Китаї.
Через свою торговельно-промислову монополію на світовому ринку Англія в 60-х pp. XIX ст. тримала в своїх руках 4/5 всього імпорту до Китаю і 3/4 китайського експорту. Головним центром торговельної діяльності англійських та інших іноземних купців у Китаї став у 60-х pp. вже не Кантон, а Шанхай, де 1864 р. був заснований Гонконг-Шанхайський банк – найбільш впливова банківська фірма в Китаї, що слугувала важливим знаряддям британської колоніальної експансії.
Після війни 1859-1860 pp. змінилася організація зовнішньої політики Китаю. У Пекіні з'явилися постійні дипломатичні представники капіталістичних держав, а у відкритих портах збільшилося число іноземних консулів. Для ведення переговорів і вироблення рішень у зовнішньополітичних справах у січні 1861 р. цинський уряд створив спеціальну установу, що була по суті справи колегією іноземних справ (Цзунліямінь) на чолі з князем Гуном.
Англія не раз посилала свої військові судна для бомбардувань китайських портів, щоб змусити місцевих китайських властей, а через них і пекінський уряд піти на нові поступки. Окрім англійців, ця "політика канонерок" широко застосовувалася й американськими дипломатичними представниками в багатьох портах Китаю.
У зовнішній політиці держав-метрополій у Китаї перепліталися дві тенденції: 1) співпраця цих держав між собою з метою змусити цинський уряд до нових поступок; 2) взаємні суперечності, якими цинський уряд намагався скористатися в своїх інтересах. "Політика співпраці" капіталістичних держав грунтувалася на використанні ними принципу найбільш сприятливої нації, на спільній зацікавленості їх у подальшому закабаленні Китаю і придушенні народних повстань на його території. Проте повному закабалению Китаю і позбавленню його суверенітету перешкодили дві обставини – опір китайського народу і взаємні суперечності колоніальних держав.
Західні посланники ясно бачили, що спроба повного закабаления країни неминуче викликала б у Китаї нове могутнє повстання і падіння Цинської династії, а для того щоб перетворити Китай на "другу Індію" у колонізаторів не вистачало сили. Опір китайського народу іноземним колонізаторам сприяв збереженню Китаєм стану формально суверенної, але фактично напівколоніальної держави і допоміг йому уникнути повного закабаления, розчленування і поділу між розвиненими капіталістичними країнами.
Опір китайського народу примушував західні держави зменшити свої апетити й обмежити застосування "політики канонерок", щоб не дуже підривати позиції цинського уряду, в збереженні якого вони були зацікавлені і що дозволяло їм піддавати країну колоніальній експлуатації. З 1868 р. Англія переходить до врегулювання окремих конфліктів переважно через тиск на центральний уряд у Пекіні, а не через місцеву владу. Такий спосіб дій давав до того ж великі можливості для підпорядкування цинського уряду і всього Китаю британському політичному впливу.
Загострення англо-французьких суперечностей, а також англо-американських і англо-російських ясно говорили про те, що в разі спроб перетворити Китай на свій протекторат Англії довелося б зіткнутися зі спротивом інших капіталістичних держав, що не бажали допустити поглинання Китаю однією Англією і готових захопити шматки китайської території, на закабаления яких розраховували англійські колоніальні кола. Особливо протидіяли Англії в цьому Франція в провінції Юнь-Нань і Росія в провінції Кашгарія і на північному сході Китаю.
Наприкінці 60-рр. у Китаї посилилися виступи проти місіонерів, які лицемірно прикривали політику пограбування в країні поширенням християнства Французький, британський та інші представники західних держав у Китаї вимагали від цинського уряду придушення антимісіонерського руху серед народу. Британські консули викликали канонерки для придушення подібних виступів в У чані і Фучжоу. У 1870 р. було розгромлено французьке консульство і католицький собор в Тяньцзіні, і лише франко-прусська війна перешкодила Франції зробити новий озброєний напад на Китай. І тільки після війни Франції вдалося за допомогою Англії і США добитися сплати контрибуції з Китаю в розмірі 25 тис. лянів срібла і стратити 16 учасників антимісіонерських виступів у Тяньцзіні.
Політика Росії щодо Китаю другої половини XIX ст.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Політика держав Заходу щодо Китаю в середині та другій половиш XIX ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.
