Перемога Франції у Тридцятилітній війні, якою завершилося її історичне протиборство зі Священною Римською імперією, продемонструвало надзвичайну ефективність політики, не обтяженої середньовічними пересторогами релігійного та морального характеру. Саме з цього часу принцип державного інтересу набуває все більшого поширення, поступово цей процес розтягнувся майже на століття і перетворювався на провідний принцип європейської політики.
Таке розширення сфери його дії в умовах розвитку вільного суперництва незалежних держав мало достатньо несподівані наслідки. У світі, де всі держави починали керуватися винятково національними інтересами, вищими з яких усі правителі вважали безпеку, зростання незалежності та величі держави, насамперед завдяки розширенню її території та впливу, зіткнення національних інтересів стало невідворотним. Зростання могутності одних держав неминуче вступало у протиріччя з інтересами інших. Наслідком завжди був конфлікт, результат якого визначався силою держави. Сильніша перемагала слабших, розширювала свою територію і набувала статусу de facto домінуючої сили. Це водночас створювало ілюзію безмежності можливостей і породжувало претензію на верховенство в регіоні чи навіть на континенті. Прагнучи запобігти такому розвиткові подій, інші держави утворювали коаліції, щоб урівноважити силу претендента на гегемонію і відновити прийнятний силовий баланс. Саме так народжувалася європейська система рівноваги сил.
Таким чином, вироблена кардиналом Рішельє і згодом прийнята на озброєння в інших країнах концепція державного інтересу потребувала доповнення, яке б обмежувало її неконтрольованість і вносило в систему між державних відносин регулюючий елемент, без якого неможливе збереження певного міжнародного порядку. Зрозуміло, з огляду на особливості епохи, що завдання ліквідації між державних конфліктів та воєн не поставало. Існувала лише потреба, можливо неусвідомлена, обмеження результатів суперництва певними рамками, а саме – недопущення панування однієї держави над іншими. Так концепція державного інтересу була доповнена принципом рівноваги сил.
Важливо зазначити, що європейська система міждержавних відносин, яка ґрунтувалася на рівновазі сил, склалася не в результаті розробки та свідомої реалізації відповідної концепції, а внаслідок зусиль держав щодо забезпечення своїх національних інтересів, серед яких прагнення не допустити домінування найсильнішої, очевидно, було не з останніх. Крім цього, на той час у Європі не було жодної держави, здатної беззастережно нав'язувати свою волю іншим. Отже, рівновага сил виникла спочатку не як продукт політичної теорії, а як факт реальної політики, тобто в результаті протидії європейських держав гегемоністським прагненням Франції, стримування її територіальної експансії. Практично це відбувалося так.
Після Вестфальського миру Франція довела до перемоги розпочату ще 1636 р. війну з Іспанією і за умовами Піренейського миру (1659 р.) приєднала до свого складу графства Русельйон, Артуа, а також частини Фландрії та Люксембургу. Проте молодий амбітний король Людовік XTV (1648-1715 pp.), який після смерті Мазаріні (1661 р.) здійснював безпосереднє керівництво зовнішньою політикою Франції, не збирався на цьому зупинятися. Під час численних війн, які він вів протягом свого тривалого правління, йому вдавалося поступово розширювати території Франції й реально претендувати на провідну роль у Європі.
Першою з них була нова війна з Іспанією (1667-1668 pp.), яку Людовік XIV розпочав після смерті іспанського короля Філіппа IV під приводом захисту спадкових прав своєї дружини – доньки покійного короля. Апетити французького монарха, які зростали, спонукали європейські держави до утворення коаліції у складі Голландії, Англії та Швеції, які виступили на боці Іспанії. Людовікові XIV довелося піти на поступки і за Ахенським миром 1668 р. задовольнитися лише кількома містами в іспанських Нідерландах, серед яких були й такі значні, як Лілль, Шарлеруа, Дує. Показовою була участь у коаліції Голландії – історичного порога Іспанії, з під влади якої голландцям вдалося вирватися лише після тривалої національно-визвольної війни. Але саме Голландії найперше загрожувало просування Франції у Південні Нідерланди (майбутню Бельгію), і державний інтерес взяв гору над усіма іншими міркуваннями.
Не менш показовою була і спілка голландців з Англією, найбільшим морським, торговельним і колоніальним суперником, у боротьбі з яким вони вже витримали дві великі війни – у 1652-1654 і 1665-1667 pp. Причому останню з них Голландія припинила, погодившись із захопленням Британією своєї колонії Нові Нідерланди в Америці, і разом із учорашнім ворогом виступила проти найнебезпечнішого противника Франції.
Як найактивніший учасник антифранцузької коаліції й організатор опору експансії Франції у Нідерланди, Голландія швидко перетворилася на головного ворога Людовіка XIV. Саме проти неї він і розпочав 1672 р. свою наступну війну. Проте правителеві Голландії – талановитому і енергійному принцу Вільгельму (Іранському – вдалося організувати нову коаліцію проти Франції та зупинити наступ ΰ армії. На той час уже нікого не дивувало, що до коаліції, очолюваної голландським кальвіністом, пристали імператор Священної Римської імперії та католицький король Іспанії. Принцип державного інтересу вже давно став нормою європейського політичного життя. Війна завершилася Німвегенським миром 1679 р., який став результатом компромісу між протиборчими сторонами. Франція отримала менше, ніж сподівалася, – лише велику провінцію Франш-Конте і декілька міст у Південних Нідерландах та Німеччині, – проте її могутність залишалася незаперечною. Не викликали сумнівів й інші наміри її короля. 1680 р. Людовік XIV силою приєднав до Франції прикордонні німецькі землі вздовж Рейну, а 1681 р. захопив Страсбург. За Регенсбурзьким договором 1684 р. Священна Римська імперія та Іспанія були змушені визнати всі завоювання французької корони. Це був пік могутності Франції в Європі. Слава "Короля-Сонця" сягнула вершини.
Закономірним наслідком такого розвитку подій було формування 1686 р. нової коаліції – так званої Аугсбурзької ліги, ініціатором та натхненником якої знову став Вільгельм (Іранський. Формуючи європейську коаліцію, він, як і інші правителі, виходив не з якихось теорій чи концепцій, а з необхідності убезпечити Голландію від загрози з боку Людовіка XIV, який не полишав спроб захопити фортеці сусідвьої Бельгії. Перспектива переходу під владу французького короля бельгійського узбережжя становила загрозу і для сусідніх (через Па-де-Кале) британських портів. У 1688 р. в Англії відбувся державний переворот, під час якого було усунено від влади короля-католика Якова II (1685-1688 pp.), що вважався союзником Франції, й на англійський престол парламент обрав нікого іншого як Вільгельма Оранського (1689-1702 pp.) та його дружину – доньку Якова Марію П Стюарт (1689-1694 pp.). Так було поставлено останню крапку в формуванні найширшої за всю історію антифранцузької коаліції. їй вдалося одержати декілька важливих перемог над французькою армією та флотом і примусити Людовіка XIV підписати 1697 р. Рисвікський мир, за яким виснажена війною Франція повертала союзникам майже всі захоплені нею території, крім Страсбурга.
Але й ця поразка не зупинила французького короля. 1700 р. він розпочав реалізацію свого нового плану встановлення французької гегемонії в Європі, висунувши як претендента на іспанську корону після смерті бездітного короля Карла П (1665-1700 pp.) свого онука Філіппа Анжуйського (дружина Людовіка XIV була сестрою покійного монарха). У випадку об'єднання корон Франції та Іспанії Європа опинилася би перед фактом утворення супердержави, своє рідного політичного монстра, який би нав'язував свою волю всьому континенту.
Неважко здогадатися, що недвозначні наміри "Короля-Сонця" призвели до появи нової коаліції європейських держав, які вступили у війну проти Франції, підтримавши іншого претендента на іспанську корону – Карла Габсбурга, молодшого сина імператора Леопольда І (1668-1705 pp.). Ця війна, що увійшла в історію під назвою "війни за іспанську спадщину" (1701-1714 pp.), остаточно знекровила Францію.
Врятувала її тільки несподівана смерть у 1711 р. імператора (з 1705 р.) Йосипа І, старшого брата претендента, якого і було обрано новим імператором на ім'я Карл VI (1711-1740 pp.). Виникла нова загроза – відновлення давно похованої Вестфальським миром імперії Карла V, що було неприйнятним для всіх без винятку європейських держав. Війна завершилася компроміссом, зафіксованим в Утрехтському (1713 р.) та Раштадтському (1714 р.) мирних договорах, за якими:
• іспанську корону отримав онук Людовіка XTV (Пилип V Бурбон) без права її об'єднання з короною Франції;
• Карл VI Габсбург як компенсацію за відмову від іспанської корони отримав Південні Нідерланди, Неаполітанське королівство, Сардинію та герцогство Мілан;
• за Англією залишались захоплений ще в 1704 р. Гібралтар і частина французьких володінь у Північній Америці (сучасній Канаді).
Так "працював" ще не сформульований, але вже реально діючий принцип збереження рівноваги сил. Франція залишилася однією з провідних і навіть найсильнішою державою Європи, проте про її домінування, тим більше панування, вже не йшлося. Піком її могутності було XVII ст. У наступному XVIII ст. на роль першої скрипки почала реально претендувати Велика Британія, хоча виборювати це право їй довелося у напруженому політичному, економічному та військовому протистоянні з Францією ще майже сто років. Власне англо-французьке суперництво стало центральною віссю розвитку міжнародних відносин у Європі протягом XVII ст. Причому новий етап цього історичного суперництва відбувався в умовах помітних змін європейського політичного ландшафту, пов'язаних із появою на арені зіткнення інтересів нових учасників, кожний з яких розпочинав свою боротьбу за "перше місце" в світі. Натомість відходили в "тінь" деякі колишні дійові особи великої політичної гри. Все це призводило до несподіваних змін складу політичних блоків та союзів, збагачення палітри факторів впливу на перебіг англо-французького протистояння. Водночас з'являлися нові вузли міждержавних протиріч, що вносило додаткові елементи у достатньо заплутане політичне мереживо, де перепліталися національні інтереси, претензії та загрози.
На північному сході континенту після перемоги у Великій Північній війні над Швецією (1701-1721 pp.) і виходу на Балтику поступово виростала потужна фігура ще однієї великої держави – Росії, яка завдяки реформам Петра І (1682-1725 pp.) стала на шлях "європеїзації" та прилучення до великої політики. Відповідно Швеція остаточно вибула з числа претендентів на провідні ролі в європейських справах. Одночасно припинився процес експансії слабнучої Османської імперії, на позиції якої в Чорноморському басейні вели планомірний наступ усе та ж Росія та Австрія.
Ці події ще не зачіпали безпосередніх інтересів західноєвропейських держав, що давало їм змогу зосередитися на з'ясуванні обґрунтованості власних амбіцій. Проте вже війна за "польську спадщину" (1733-1738 pp.) вперше зафіксувала факт участі Росії у загальноєвропейському конфлікті. У цій війні за польську корону вона підтримала кандидатуру саксонського курфюрста Фрідріха-Августа, якому протистояв зять короля Франції Людовіка XV Станіслав Лещинський (1715-1774 pp.). У війні брали участь і деякі інші держави Європи, зокрема Іспанія та Австрія, колена з яких прагнула використати ситуацію в своїх інтересах. У результаті польським королем на ім'я Август III став саксонський претендент, але і Франції ще вдалося продемонструвати досить сильні "м'язи", завдавши у союзі з Іспанією поразки своєму історичному ворогові – австрійським Габсбургам. Останнім довелося відмовитися на користь іспанських Бурбонів від Королівства Обох Сицилій, а до складу Франції було приєднано Лотарингію.
Проте основне суперництво розгорталося між Францією та Англією. Саме воно визначало конфігурацію провідних політичних блоків та союзів. Вороги Франції майже автоматично ставали союзниками Англії й навпаки. Водночас у середині XVIII ст. пейзаж генерального протистояння доповнився новим і несподіваним сюжетом, коли Європа зі здивуванням довідалася про появу на карті політичної боротьби ще одного претендента на статус великої держави – Пруссії. Це сталося під час нової всеєвропейської війни, на цей раз за "австрійську спадщину" (1740-1748 pp.), в ході якої прусський король Фрідріх П захопив і приєднав до своїх володінь багату і розвинуту австрійську провінцію Сілезію. У цій війні Франція виступила проти свого традиційного ворога – імперії Габсбургов. Очевидно, що Англія опинилася у протилежному таборі й разом з Австрією воювала проти Франції та Пруссії. Вступила у війну також і Росія, причому в указі про відправку російського війська на підтримку Австрії та Британії прямо зазначалося, що метою її є "підтримання європейської рівноваги". Війна завершилася Аахенським миром 1748 р., за яким:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Європейська рівновага (сер. XVII – сер. XV III ст.)“ на сторінці 1. Приємного читання.
