Морське суперництво було не єдиним проявом англо-німецького антоганізму. Одночасно розгорталася й боротьба за переваги на Близькому Сході. Після отримання концесії на Багдадську залізницю Німеччина посилено працювала над тим, щоб закабалит Туреччину і перетворити її на свою колонію. Зі свого боку, і султан Абдул-Гамід думав зміцнити свій трон, що похитнувся за допомогою німецького уряду і німецького капіталу.
1908 р. виникла криза на ґрунті міжнародних відносин на Близькому Сході. Німецький імперіалізм тим більш охоче підтримував деспотичний режим "кривавого султана", що в правлячих колах союзника Німецької імперії – Австро-Угорщині, все сильніше наростала ненависть до слов'янства На початку XX ст. австрійський фінансовий капітал вимагав переходу до політики прямої анексії на Бажанах, прагнучи захопити шлях на Салоніки – вихід до Егейського моря.
У цей же час у Сербії посилився рух за звільнення від економічної залежності від Австрії. З часу Берлінського конгресу Сербія орієнтувалася на Австрію. 1903 р. в Белграді відбувся державний переворот, і династія Обреновичів поступилася місцем Карагеоргійовичам. Після цього вона почала орієнтуватися на Росію. За цією подією послідувало надзвичайне посилення національної пропаганди, спрямованої не тільки проти Туреччини, але й проти Австро-Угорщини. На початку 1906 р. між Австро-Угорщиною і Сербією почалася митна війна.
У Австрії посилився вплив кіл, які прагнули, користуючись послабленням Росії, дати південнослов'янському питанню радикальне вирішення. Це означало – захопити сербські області Балкан і включити їх до складу монархії Габсбургів, перебудувавши її на засадах або тріалізму, або федералізму. Така була стара програма австрійських феодально-клерикальних і військових кіл. Ці плани підтримували і впливові групи віденської фінансової олігархії, зацікавлені в економічній експлуатації Балкан.
Очолили цю течію спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд, начальник генерального штабу фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф і частково міністр закордонних справ Еренталь. Саме вони замишляли в першу чергу анексію Боснії і Герцеговини, окупованих Австрією 1878 р. на підставі статті 25-ої Берлінського трактату, які ще залишалися під номінальним суверенітетом Туреччини. Таким актом вони розраховували покласти край надіям сербського народу на возз'єднання цих областей із Сербією. Як подальший етап намічалася превентивна війна проти Італії і Сербії та "анексія Сербії" і, нарешті, захоплення шляху на Салоніки.
Якби Німеччині вдалося остаточно поневолити Туреччину, а її австро- угорському союзникові – здійснити задумані плани на Балканах, то тоді б увесь Близький Схід з усіма його людськими і матеріальними ресурсами опинився під п'ятою німецького імперіалізму.
З цим не могла примиритися Англія, яка завжди розглядала країни Близького Сходу як міст із Європи до Індії. Не могла допустити цього й Росія. Підпорядкування Туреччини і Балкан впливу Німеччини й Австрії означало б загрозу для безпеки всього російського півдня від Чорноморського узбережжя до закавказької межі. Росія не бажала відмовлятися від своєї ролі заступниці слов'ян. Не могла вона споглядати байдуже ні на засилля німців на Босфорі, ні на спорудження сталевої колії, по якій можна підвозити зброю і війська з Костянтинополя і навіть прямо з Берліна майже до самого Вірменського нагір'я. Не дивно, що не зважаючи на суперечності, що розділяли їх, Англія і Росія виявлялися зацікавленими в тому, щоб дати відсіч німецькому проникненню на схід.
Англійський уряд активно протидіяв німецькій експансії' в Туреччині. Він використовував при цьому різні шляхи. Перш за все він звернувся до чисто фінансової дії. У квітні 1903 р. англійські банкіри відмовилися брати участь у фінансуванні Багдадської залізниці. Тим часом Товариство цієї залізниці мало від турецького уряду повну гарантію прибутковості цього підприємства. Це вимагало від Туреччини значних коштів, а грошей у неї не було. Отримати їх вона могла, тільки підвищивши деякі податки і перш за все митні збори. Але через режим капітуляцій, що існував у Туреччині, вона не мала в своєму розпорядженні митної незалежності. Ввізні мита були встановлені у 8 % вартості товару. Підняти їх Туреччина могла не інакше, як з відома великих держав.
Проте Англія рішуче відмовилася дати згоду на підвищення мит. Франція і Росія, незважаючи на всю напруженість англо-російських відносин, повністю поділяли англійську точку зору в питанні про митну надбавку. Таким чином, гальмувалося фінансування Багдадської залізниці, яке для берлінського грошового ринку і без того виявилося не особливо легкою справою. Нарешті, Англія скористалася заворушеннями, які в 1902-1903 pp. виникли в Македонії, щоб здійснити сильний політичний тиск на султана.
У 1903 р. в Мюрцштегу Росія і Австрія домовилися про програму реформ у Македонії. У ту пору, хоч і з різних мотивів, обидва уряди були зацікавлені в тому, щоб хоч тимчасово пригасити македонський рух і не дати знову закипіти балканському казану.
Англійська дипломатія в особі лорда Ленсдауна висувала програму радикальніших реформ. План її був розрахований на те, щоб позбавити султана майже будь-якої реальної влади в Македонії. Тепер Англія відновила свій тиск на султана, що продався Німеччині. Вона знову порушила македонське питання. При цьому англійська дипломатія прагнула домогтися підтримки Росії, щоб спільним тиском примусити султана змінити свою зовнішньополітичну орієнтацію. У червні 1908 р. в Ревелі відбулася зустріч Едуарда VII з Миколою П. Короля супроводжували помічник статс-секретаря Форейн-офіс Гардінг, адмірал Фішер, генерал Френч. Гардінг переконував Ізвольського підтримати англійську програму реформ у Македонії.
У ході дискусії з македонського питання Ізвольський намагався надати англійській програмі помірнішого характеру. Він не приховав від свого британського співбесідника, що Росія побоюється військової переваги Німеччини. Зважаючи на це, говорив російський міністр, Росія повинна вести свою політику "з найбільшою обережністю відносно Німеччини і не давати їй приводу думати, що зближення Росії з Англією призведе до відповідного погіршення ставлення Росії до Німеччини". Гардінг погоджувався, що не слід даремно дратувати німців.
Він визнав, що для Росії "обережність ще необхідніша", ніж для Англії. Тому він радив російському уряду опікуватися швидшим відновленням військової потужності своєї країни. "Не можна випускати з виду, – говорив Гардінг, – що внаслідок дуже значного збільшення німецької морської програми в Англії створилася глибока недовіра до майбутніх намірів Німеччини. Ця недовіра з часом загострюватиметься в міру здійснення німецької морської програми і зростання податкового обкладення в Англії, необхідними вимушеними військово-морськими контрзаходами. Через 7 або 8 років може виникнути кризовий стан, у якому Росія, якщо вона буде сильною в Європі, може стати арбітром у справі миру і справити набагато більший вплив на його забезпечення, ніж будь-яка Гаазька конференція". У зв'язку з цим було випущено комюніке, в якому повідомлялося, що між Росією й Англією досягнута повна згода з усіх міжнародних проблем.
Але царській Росії належало ще відновлювати свою потужність, послаблену невдалою війною з Японією і потрясіннями 1904-1905 pp. А поки її супротивники поспішали скористатися сприятливим моментом для зміцнення своїх позицій на Балканському півострові. У першу чергу взялася за це австрійська дипломатія. Міністр закордонних справ Австрії Еренталь приступив до цього завдання на початку 1908 р. Він висунув проект спорудження залізниці від австрійського кордону через Новобазарський санджак до Салонік. Ця дорога повинна була забезпечити Австрії шлях до Егейського моря. 27 січня 1908 р. Еренталь публічно заявив про свій план.
Виступ Еренталя викликав у Росії крайнє збудження. Залізниця на Салоніки зміцнила би вплив Австрії у всій західній половині Балканського півострова. За висловом Ізвольського, "здійснення австрійського плану призвело б до германізації Македонії". Ясно було, що Росія не може залишитися байдужою до проекту австрійського міністра. З лютого в Петербурзі було скликано нараду міністрів. На ній Ізвольський запропонував використовувати зближення з Англією, щоб відмовитися від чисто оборонної політики, якої дотримувалася Росія на Сході протягом останніх років.
Ще 1907 р., під час переговорів з англійцями, Ізвольський домагався згоди Англії на зміну міжнародно-правового режиму проток. Він хотів, щоб Росія отримала право на вільний прохід через протоки своїх військових суден як з Чорного моря в Середземне, так і назад. Тоді Англія ухилилася від формальної угоди з цього питання. Але Е. Грей не позбавив Ізвольського деяких надій на майбутнє. Ці надії і керували Ізвольським, коли він ставив питання про сміливішу політику Росії на Близькому Сході. Проте решта російських міністрів, які були учасниками наради, одностайно відкинули пропозицію Ізвольського. Було вказано на військову непідготовленість Росії, збройні сили якої не були ще реорганізовані після поразки на Далекому Сході. Заперечував і міністр фінансів Коковцев. Але з особливою рішучістю заперечував проти войовничих задумів Ізвольського П. А. Столипін. Через декілька днів, 10 лютого, Рада державної оборони ухвалила таке рішення: "Унаслідок крайнього розладу матеріальної частини армії і несприятливого внутрішнього стану необхідно нині уникати вживання таких агресивних заходів, які можуть викликати політичні ускладнення".
Таким чином, Ізвольському доводилося обмежитися застосуванням дипломатичних засобів. Він почав із того, що протиставив австрійському залізничному проекту власний контрпроект. Ізвольський намічав спорудити залізницю від одного з адріатичних портів Албанії до Дунаю. Ця лінія повинна була дати Сербії вихід до моря, економічно й політично незалежній від Австро-Угорщини. Тим самим послаблялася б кабала, в якій Австро-Угорщина тримала Сербію. Ясно, що проект Дунайсько-Адріатичиої залізниці був украй невигідним для австрійців. Англійці обіцяли підтримати проект Ізвольського за умови, що Росія буде у згоді з Англією в питанні про реформи в Македонії. Тепер наступала черга Еренталя вдаватися до сум'яття з приводу залізничного будівницва на Балканах.
Революція в Туреччині та міжнародні відносини
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Боснійська криза 1908-1909 pp.“ на сторінці 1. Приємного читання.
