Об'єднана франко-сардинська армія отримала низку перемог над Австрією при Монтебелло і Мадженті. Потім австрійцям було завдано нищівного удару при Сольферіно, після чого можна було чекати повного звільнення Ломбардії від австрійських військ. І раптом уся Європа була вражена подією, що не передбачалася: через декілька днів після Сольферіно, коли дезорганізована австрійська армія відступила, у ставку імператора Франца-Йосипа І з'явився флігель-ад'ютант Наполеона ІП герцог де Кадор з пропозицією укласти перемир'я. Франц Йосип І негайно ж відповів згодою.
Не встигли Віктор Еммануїл II і К. ді Кавур схаменутися, як перемир'я було підписане 8 липня в місті Віллафранку обома імператорами – Наполеоном III і Францем Йосипом І. Потім був мирний договір. За його умовами Ломбардія була звільнена від австрійського гніту, але Венеція залишалася під владою Австрії. Збереження в Римі світської влади Папи, що спиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перепоною для подальшого об'єднання Італії.
Мотиви Наполеона III були цілком ясні. По-перше, Наполеон III побоювався, що в разі затяжної війни йому доведеться одночасно воювати не тільки на річці По, але й на річці Рейні. По-друге, він зовсім не бажав об'єднання Італії, тим більше революційним шляхом, хоча й просторікував про своє співчуття до ((принципу національності". Його дратувало, що держави Середньої Італії (Тоскана, Парма, Модена) явно прагнуть до об'єднання з Сардинським королівством, тоді як він уже приготувався посадити на трон Тоскани свого двоюрідного брата принца Наполеона Бонапарта. По-третє, перетворення Сардинського королівства на Італійське припускало відхід французького гарнізону з Рима і знищення світської влади Папи. Це вже наперед дратувало французьких клерикалів, думкою яких імператор дуже дорожив. По-четверте, взагалі створювати поряд з Францією нову, досить велику державу Наполеонові III здавалося зайвим, а в майбутньому – небезпечним. По-п'яте, продовжувати війну означало бути готовим до нових тяжких жертв і з боку французької армії, тому що за цей місяць війни з австрійцями імператор Наполеон Ш і його генерали достатньою мірою упевнилися, як воюють італійці. Крім того, імператор встиг із самого початку війни взяти у свої руки Савойю і Ніц-цу.
Віктора Еммануїла II Наполеон III навіть не удостоїв повідомити про своє раптове рішення і забув запросити його до Віллафранка. Патріотична італійська преса була обурена до вищого ступеня цією зрадою. Війна закінчися, і Наполеон III повернувся до Парижа. Що сардинське військо воюватиме саме, без французів, про це можна було говорити тільки жартома.
Разом з цим, піднесення національного руху й народні повстання в Італії, що спалахнули в 1856-1860 pp., зруйнували загарбницькі плани Франції і сприяли утворенню єдиного королівства в Італії. Французький імператор прямими погрозами примусив короля Віктора Еммануїла II озброєною рукою відбити спробу Гарібальді захопити Рим 1862 р. Відверто корисливі мотиви, які примусили Наполеона Ш 1859 р. виступити на користь Сардинського королівства, були вже достатньо ясно викриті обставинами й умовами раптового Віллафранкського перемир'я. Тому в 1860-1862 pp. недовіра і затаєна ворожнеча до Наполеона ПІ стали панівними відчуттями й уряду, і народних мас Італії.
Наполеон III знав, що своїм несподіваним вчинком поставив К. ді Кавура в неможливе становище, який на знак обурення і протесту подав у відставку. Анінайменшого враження на Наполеона ПІ це не справило. Незабаром К. ді Кавур знову став міністром Сардинського королівства. Перед Італійським королівством стояло завдання звільнення Венеції від Австрії, а Римської області від Франції і влади Папи, але уряд Віктора Еммануїла II був залежним від Наполеона Ш і нічого не робив для звільнення Рима. 1869 р. був проголошений догмат про непогрішимість Папи Римського і католицька церква ще раз продемонструвала свій консерватизм і реакційність.
Лише восени 1870 р. у зв'язку з поразкою Франції у війні з Німеччиною була усунена остання перепона на шляху остаточного об'єднання Італії в єдину державу. 20 вересня 1870 р. італійські королівські війська зайняли Рим і область. Папа Пій IX зберіг свою владу лише на території Ватикану й оголосив себе "Ватиканським в'язнем".
Подвійна роль Росії у справі об'єднання Італії
В Європі звернули велику увагу на подвійну роль Олександра П у справі італійського об'єднання. Поки йшлося лише про те, щоб австрійську армію розгромити і тим самим принизити Франца Йосипа 1, Олександр П цілком співчував і Наполеонові Ш, і К. ді Кавуру. Але коли 1859 р. і потім, у I860 р., окремі "місцеві" революції покінчили з князями в Тоскані, Пармі, Модені, а Гарібальді 1860 р. покінчив з неаполітанськими Бурбонами, то цар став виражати ворожість у справі об'єднання в ім'я застарілих "принципів" 1815 р.
А коли в другій половині 1860 р. Франц Йосип І став просувати війська до ломбардо-венеціанського кордону, О. М. Горчаков організував 22 жовтня 1860 р. зустріч у Варшаві трьох монархів: російського, австрійського і пруського. Тут цар рішуче відрадив Франца Йосипа І що-небудь розпочинати.
Таким чином, у 1859-1870 pp. відносини європейських держав розвиваються під впливом процесу національного об'єднання держав Німеччини, з одного боку, і держав Італії – з іншого. Новими реаліями в 60-х pp. XIX в. були швидке економічне зростання Пруссії і посилення її міжнародного впливу. О. фон Бісмарк підготував і здійснив "залізом і кров'ю" об'єднання Німеччини навколо Пруссії, що стала в боротьбі зі своїми сусідами і суперниками першокласною військовою державою.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Війна Франції та Італії з Австрією (1859 р.)“ на сторінці 1. Приємного читання.
