13 липня 1841 р. в Лондоні, з відома царя, була підписана між Туреччиною, з одного боку, і Росією, Англією, Австрією, Пруссією і Францією – з іншого, конвенція про Босфор і Дарданелли. У ній було визначено, що протоки закриті будуть для військових суден усіх держав, поки Туреччина не перебуває у стані війни. Під час війни Туреччина мала право пропускати через протоки судна тієї держави, з якою їй буде вигідно домовитися. Микола І не протестував проти участі в договорі Франції. Без неї цього разу неможливо було обійтися, навіть з погляду самого лорда Пальмерстона. Франція перестала підгримувати Мехмеда-Алі, побачивши, що чотири держави виступають проти неї, а єгипетський паша задовільнявся серйозними територіальними надбаннями і примирився з новим султаном Абдул-Меджидом І, який змінив померлого 1839 р. Махмуда II.
Але головне досягнення в очах Миколи І залишалося в силі. Франція була відкинута в східному питанні. Шлях до відвертого вияснення стосунків з Англією був відкритий. А тут ще вересень 1841 р. приніс відставку лорда Пальмерстона. Впав кабінет вігів лорда Мельбурна, а з ним пішов і статс-секретар у закордонних справах лорд Пальмерстон. Новий консервативний прем'єр Роберт Піль славився русофільством: ще більшою мірою другом Росії, а головне, ворогом Туреччини вважався призначений ним новий статс-секретар у закордонних справах, лорд Ебердін. Останній вважав, що з переважної більшості питань Англія цілком зможе домовитися з Росією. І Микола І вважав, що до цих питань належить і питання про Туреччину.
Спроба Миколи І домовитися з Англією про розподіл Туреччини
Пройшло 11 років після Мюнхенгреца, поки Миколі І здалося можливим спробувати знову заговорити про Туреччину як про "хвору людину". Цього разу з Англією. Доти при лордові Пальмерстоні, це було абсолютно немислимо.
На початку 1844 р. Микола І дав зрозуміти, що він хотів би здійснити візит королеві Вікторії. Відповідне запрошення було негайно отримано. 31 травня 1844 р. цар зі свитою висадився у Вульвіче. Микола І був прийнятий двором і аристократією з усіма проявами того особливого вшанування, майже підлабузництва, з якими його приймала тоді всюди монархічна Європа, що бачила в ньому наймогутнішого в світі очільника, успішного у всіх своїх починаннях політика, надійний оплот проти революції. У цій атмосфері Микола І, звичайно, міг відчути особливу увагу до тих "відвертих" бесід про Туреччину, зради яких він і здійснив свою подорож.
Майже негайно після свого переїзду на запрошення Вікторії з Лондона до Віндзора Микола І бачився і говорив з лордом Ебердіном. Висновки з розмов царя з ним і главою міністерства Р. Шлем були зроблені надто зрозумілі: щоб з успіхом побороти французькі прагнення, не дати Австрії скористатися спадком "хворої людини", Росія і Англія повинні завчасно домовитися про поділ здобутого. Таким чином, цар повторив те, що сказав 1833 р. в Мюнхенгреці К. Меттерніху. Але тоді, коли він говорив в Мюнхенгреці про "хвору людину", той прикинувся глухим. А нині, в 1844 р., царські слова про "помираючу людину" були дуже добре почуті у Віндзорі і лордом Ебердіном, і Р. Пілем. "Туреччина повинна впасти, – сказав цар Р. Шлю. – Я не хочу і вершка Туреччини, але й не дозволю, щоб інший отримав хоч її вершок".
Р. Піль дуже добре зрозумів, чого бажає цар, і не тільки не виявив благородного обурення, але зараз же повідав цареві, що Англії приємно було б при майбутньому поділі Турецької імперії отримати саме Єгипет. Цю думку Р. Піль висловив такими обережними, істинно дипломатичними словами: "Англія щодо Сходу знаходиться в такому ж становищі. В одному лише пунші англійська політика дещо змінилася відносно Єгипту. Існування там могутнього уряду, такого уряду, який міг би закрити перед Англією торгові шляхи, відмовити в пропуску англійському транспорту, Англія не змогла б допустити".
Р. Піль чудово знав, що цар претендує не на Єгипет, а на Костянтинополь і протоки, а також на Молдавію і Валахію. На Єгипет же претендують французи, проти яких цар і пропонує Англії блокуватися з Росією. Микола І, звичайно, міг прийняти слова Р. Піля за згоду щодо поділу турецького спадку. Тому цар продовжував: "Зараз не можна вирішувати, що слід зробити з Туреччиною, коли вона помре. Такі рішення прискорять її смерть. Тому я все пущу в хід, щоб зберегти статус-кво. Але потрібно чесно й розумно обговорити всі можливі випадки, треба прийти до розумних висновків, правильної, чесної угоди".
Цар виїхав з Англії, надзвичайно задоволений тим, що цього разу його співбесідники не були глухими, як К. Меттерніх в Мюнхенгреці. Він зопалу навіть наказав К. В. Нессельроде відправити до Англії мемуар з викладом усіх своїх думок про необхідність завчасної угоди на випадок розпаду Туреччини. Йому дуже хотілося мати в себе щось на зразок підписаного Р. Шлем або лордом Ебердіном підтвердження їх згоди з викладеними ним думками. Але цього він не дочекався. Англійські міністри, спохватившись, зв'язувати себе документом не побажали.
У червні 1846 р. кабінет Р. Піля пішов у відставку. Віти на чолі з лордом Джоном Росселем і лордом Пальмерстоном як статс-секретар у закордонних справах знов заволоділи владою. Микола І знав давно, що лорд Пальмерстон з неспокоєм стежить за зростанням впливу Росії в Європі, та той ніколи цього й не приховував. "Європа дуже довго спала, вона тепер прокидається, щоб покласти край системі нападів, які цар хоче підготувати на різних кінцях своєї просторої держави", – говорив лорд Пальмерстон ще 1837 р. прямо в обличчя російському послові К. А. Поццо-ді-Борго. Намагатися відновити тепер, у 1846 р., з лордом Пальмерстоном ті розмови, які так легко і зручно було вести з Р. Пілем і лордом Ебердіном, здавалося цареві абсолютно неможливим.
Будучи проїздом у Відні у грудні 1846 р., цар заговорив знову з К. Меттерніхом про Туреччину і визнав необхідним заявити, що якщо Туреччина розпадеться, то Костянтинополя він нікому не віддасть. Якщо ж хто спробує послати туди військо, то він, цар, з'явиться і Костянтинополі раніше. А якщо він вже увійде туди, то там і залишиться. Це були швидше погрози, ніж пропозиція поділу. Та й дуже слабкою вважав цар на той момент Австрію.
У той же час Микола І при своїй безмежній самовпевненості й абсолютному нерозумінні прагнень широких верств населення в тодішній Європі, і зокрема в німецьких країнах та у володіннях Габсбургів, з роздратуванням і упертістю плющивши очі на очевидні факти, все-таки відчував у ці роки наближення революції. Він уже передбачав, що його "союзники" можуть і не витримати очікуваного страшного поштовху. Приписував він це перш за все слабкості і розгубленості австрійського та прусського урядів. "Раніше нас було троє, а зараз залишилося тільки півтора, тому що Пруссії я не рахую зовсім, а Австрію рахую за половину", – так говорив Микола І 1846 р. одному датському дипломатові. Так дожила Європа до лютого 1848 р. І в історії європейської зовнішньої політики наступили круті, раптові, величезні зрушення.
Таким чином, XIX ст. вже не знає обміну дрібних територій між династіями. Питання династичних шлюбів і спадщини вже не відіграють колишньої ролі в міжнародних відносинах. У них знаходить своє втілення боротьба промислової буржуазії за ринки збуту своїх товарів. Особливого значення набувають питання митної політики і торговельні договори.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лондонська конвенція 1841 р. щодо режиму чорноморських проток“ на сторінці 1. Приємного читання.
