Укладаючи союз з Австро-Угорщиною, О. фон Бісмарк не заплющував очі на небезпеки, що таїлися в ньому. Проте він був упевнений, що цей ворожий Росії акт зійде йому з рук безкарно. Через фінансове виснаження і неспокійне внутрішнє становище країни царський уряд і думати не міг про відновлення найближчими роками наступальної політики. Потреба в перепочинку викликалася ще й тим, що продовжувалося реформування російської армії, задумане військовим міністром Д. О. Мілютіним. Нова війна перешкодила б закінчити цю справу.
Тим часом Берлінський конгрес розкрив крайню напруженість російсько-англійських відносин. Царський уряд побоювався, що у разі нового конфлікту з Англією можлива поява англійського флоту в протоках і Чорному морі.
Готуючись до можливої боротьби проти Англії, Росія була надзвичайно зацікавленою в тому, щоб вийти зі стану тієї політичної ізоляції, в якій вона опинилася на Берлінському конгресі. При цьому російська дипломатія прагнула віддалити від Англії її можливих союзників і перш за все англійського соратника на Берлінському конгресі – Австро-Угорщину. Далі малося на увазі дати відчути самій Англії, що Росія може заподіяти їй неприємності в такому чутливому місці, як північно-західні підступи до меж Індії. У тому ж плані передбачалася спроба відірвати Туреччину від Англії. Нарешті, за відсутності флоту важливо було просунути хоч би сухопутні сили Росії ближче до проток.
Перше з цих завдань російська дипломатія розраховувала вирішити поновленням угоди трьох імператорів; друге – просуванням росіян у Середній Азії; вирішення третього частково передбачалося тією ж угодою трьох імператорів. Але головне, цьому несподівано допомогло захоплення Англією Єгипту. Він відштовхнув Туреччину від Англії і зруйнував англо-турецький союз. Четверте завдання російський уряд розраховував здійснити через закріплення російського впливу в Болгарії та організації болгарської армії під керівництвом російських офіцерів. Пануючи на болгарському плацдармі, Росія могла тримати під ударом протоки. Такі були цілі, які обстановка кінця 1878 р. висувала перед керівниками російської дипломатії.
Князь О. М. Горчаков з кінця літа 1879 р. майже зовеш усунувся від справ через слабке здоров'я. 1879 р. йому минув 81 рік. Формально він залишався міністром до 1882 р., але з 1879 р. управління Міністерством було доручено товаришеві міністра Η. К. Гірсу. Той був чиновником не дурним, але жодною мірою не видатним. Боязкість і нерішучість були чи не основними його властивостями. Більше всього він боявся відповідальності. До того ж він не мав ні зв'язків, ні достатків, а тому й іншому надавалося в ті часи велике значения. Н. К. Гірс дуже дорожив своїм службовим становищемм і своїм окладом. Нового царя, Олександра III, він боявся панічно. Коли Η. К. Гірс відправляйся з доповід дю до царя, найближчий помічник його йшов до церкви молитися про благополучний результат доповіді.
На додаток до цього Η. К. Гірс був німцем. Він невпинно турбувався про те, щоб не зачіпати німецьких інтересів і бути приємним О. фон Бісмар-ку. Тільки заради цього і проявляла іноді ініціативу ця сіра людина. Часом він виступав буквально як німецький агент.
У 1878-1881 pp., тобто останніми роками царювання Олександра П, через голову Η. К. Гірса на керівництво російської дипломатії впливала незрівнянно більша фігура – військовий міністр Д. О. Мілютін. Він брав участь у цілій низці походів, проте за своїм складом був більше професором військового мистецтва і першокласним військовим організатором, ніж полководцем і бойовим генералом. Правда, Д. О. Мілютін не мав дипломатичного досвіду. Однак на відміну від Η. К. Гірса це була сильна особа. Поки він користувався впливом, тобто поки був живий Олександр II, Д. О. Мілютін міг вважатися фактичним керівником зовнішньої політики Росії. Головне завдання цієї політики він вбачав у тому, щоб забезпечити країні перепочинок для завершення реорганізації російської армії.
Для відновлення нормальних відносин і договірних зв'язків з Німеччиною дипломатом до Берліна був посланий Сабуров. Незабаром він призначений був туди послом замість Убрі, якого О. фон Бісмарк ненавидів, вважаючи його прихильником франко-російського зближення. Ще 1 вересня 1879 р., після поїздки фельдмаршала Мантейфеля до царя, О. фон Бісмарк вважав, що переговори з Росією про союз неможливі. Вони ускладнили б зближення Німеччини з Австрією. Але після того, як з Австрією справа була закінчена, Сабуров знайшов канцлера в абсолютно іншому настрої. Правда, О. фон Бісмарк почав зі скарг на "невдячність" і ворожість Росії. За його словами, до нього дійшли відомості, ніби Росія пропонує союз Франції та Італії. Канцлер дав зрозуміти, що сам він уже досяг угоди з Австрією. Проте після всього цього він заявив, що готовий розпочати відновлення союзу трьох імператорів. Участь Австрії він ставив неодмінною умовою угоди з Росією. Сабуров спочатку уявляв, що з Німеччиною вдасться домовитися без Австрії, але і проти неї. Проте незабаром російським дипломатам довелося пересвідчитися в неможливості такого обороту справи.
Значно більше ускладнень доставили О. фон Бісмарку австрійці. Сподіваючись на співробітництво Англії, австрійські політики довго не бажали йти на угоду з Росією. Проте в квітні 1880 р. відбулася подія, що зробила Австрію більш покладистою. Кабінет Біконсфілда пішов у відставку. На зміну йому прийшов Уїльям Юарт Гладстон. Вся виборча кампанія здійснювалася У. Гладстоном під гаслом боротьби проти зовнішньої політики Біконсфілда. У. Гладстон проголошував звичайні ліберальні гасла: "європейський концерт", відмова від яких – або сепаратні виступи, свобода і рівність націй, економія у військових витратах і ухилення від усіляких союзних договорів, які могли б зв'язувати зовнішню політику Англії. По суті, політика У. Гладстона залишалася політикою колоніальної експансії. Саме при ньому здійснилася окупація Єгипту британськими військами. Але деякий реальний зміст у всій цій ліберальній фразеології все ж таки був.
Відновлення "європейського концерту", зруйнованого Біконсфілдом у момент відхилення Берлінського меморандуму, і лозунг свободи і рівності націй в перекладі простою мовою означали відмову від англо-турецького союзу, а також від фактичного протекторату над Туреччиною, тобто від основ зовнішньої політики Біконсфілда, заради спроби угоди з Росією. При прямому заохоченні з боку Біконсфілда, султан зволікав зі здійсненням низки неприємних для нього ухвал Берлінського конгресу. До них відносилося виправлення кордонів Чорногорії і Греції. У. Гладстон різко повернув цей політичний курс. Восени 1880 р. і на початку 1881 р. Росія і Англія, при пасивній підтримці Франції та Італії, загрозою застосування сили примусили султана поступитися Греції Фессалією і задовільнити претензії Чорногорії.
Розраховувати на підтримку Англії Австрія тепер явно не могла. Більше того, перед нею зростала загроза англо-російської угоди. Якийсь час австрійці не хотіли цьому вірити, і тому переговори з Росією протягнулися ще близько року. Нарешті, австрійці зрозуміли, що від У. Гладстона їм чекати нічого. Тоді ваганням їх прийшов кінець. 18 червня 1881 р. був підписаний австро-російсько-німецький договір. За прикладом договору 1873 р., він теж увійшов в історію з гучним титулом "союзу трьох імператорів".
На відміну від договору 1873 р., який був консультативним пактом, договір 1881 р. був перш за все угодою про нейтралітет. Згідно з ним, кожна з трьох сторін обіцяла іншій дотримуватись нейтралітету, якщо на неї нападе яка-небудь інша держава. Це означало, що Росія обіцяла Німеччині свій нейтралітет у разі війни Німеччини з Францією. Російський уряд, втім, незабаром дав зрозуміти, що це відноситься тільки до такої війни, яка була б розпочата внаслідок нападу Франції на Німеччину, але не навпаки. У відповідь на це Німеччина і Австрія обіцяли Росії допомогти добитися від султана, щоб він твердо дотримувався принципу закриття проток, а також обіцяли Росії дотримуватись нейтралітету в разі її війни з Англією. У перекладі з дипломатичної мови на звичайну це означало недопущення англійського флоту в Чорне море. Цим О. фон Бісмарк заохочував російські захоплення в Середній Азії, які відволікали сили Росії з Європи й ускладнювали б російсько-англійські відносини, що було дуже вигідно для Німеччини.
Договором 18 червня 1881 р. О. фон Бісмарк забезпечував себе від франко-російського союзу в обмін на свої гарантії для Росії на випадок англо-російської війни. Вразливим місцем всієї цієї дипломатичної комбінації було те, що згода трьох імператорів могла триматися лише до тих пір, поки не прокинуться знов австро-російські протиріччя, що пом'якшилися було після закінчення східної кризи 1875-1878 pp. Інакше кажучи, угода трьох імператорів була міцною лише настільки, наскільки становище на Близькому Сході залишалося більш-менш спокійним.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Поновлення союзу "Трьох імператорів" (1881 р.)“ на сторінці 1. Приємного читання.
