Султан переходив від паніки до обурення, після роздратування знову впадав у відчай, коли 5 квітня 1853 р. до Костянтинополя прибув як британський посол Ч. Стретфорд-Каннінг, старий ворог російського впливу в Туреччині й особистий недруг Миколи І, що образив його, але ще в 1832 р. Ця людина була найпереконанішим прихильником захисту Туреччини від російських домагань хоч би й озброєною рукою.
Майже одночасно в Лондоні відбулася зміна: статс-секретарем у закордонних справах, замість старого лорда Росселя, що пішов, у кабінет Ебердіна вступив лорд Кларендон, підголосок лорда Пальмерстона. У Петербурзі думали, що це ознака прихильності Ебердіна до Росії. Лорд Кларендон дав Ч. Стретфорду-Каннінгу дуже широкі повноваження в Костянтинополі. Останній, який з 1853 р. називався лордом Ч. Стретфордом-Редкліфом, швидко повів справу до війни. Зробив він це дуже розумно і тонко.
Недбалий, гордовитий, великосвітський пан, дилетант у дипломатії, Меншиков не міг рівнятися з обережним і досвідченим англійським дипломатом-інтриганом. Ч. Стретфорд-Редкліф відразу ж зрозумів це з поведінки Меншикова, які йому дані інструкції, в чому справжні цілі царя, і порадив султанові та його міністрам поступатися до останньої можливості по суті вимог, з яких ішла суперечка Росії і Франції про святі місця. Ч. Стретфорду-Редкліфу було ясно, що Меншиков цим не задовольниться, тому що він не для цього приїхав. Він почне наполягати на таких вимогах, які вже носитимуть явно агресивний характер, і тоді Англія і Франція підтримають Туреччину.
Ч. Стретфорд-Редкліф знав, що в Лондоні глава кабінету Ебердін не дуже бажає загострення справи, тому британський посол визнав, про всяк випадок, доцільним удатися до фальсифікації. Від нього вимагали в Лондоні, щоб він прислав точний текст того проекту конвенції між Росією і Туреччиною, який, як сказано, Меншиков пред'явив Ріфаат-паші. У статті першій цього проекту мовилося про те, що російський уряд отримує право, як у минулому, робити рекомендації (турецькому уряду) на користь церкви і духівництва. Ч. Стретфорд-Редкліф, переписуючи текст ноти для відсипання лордові Кларендону до Лондона, вже від себе замість "робити рекомендації" написав "давати накази".
Ця фальсифікація різко міняла весь характер ноти. За очевидним розрахунком Ч. Стретфорда-Редкліфа він повинен був викликати роздратування в кабінеті і дати лордові Пальмерстону і його слухняному учневі Кларендону перевагу над лордом Ебердіном, що вагався. Розрахунок виправдався цілком. Втім, Меншиков і без того, знехтувавши здоровим глуздом, ішов прямо в пасіку, розставлену йому англійським послом.
Ще Ч. Стретфорд ухитрився якось підказати Менлшкову, що Ріфаат-паша не друг, а ворог Росії. Тоді сам же Меншиков, який посадив Ріфаата-пашу замість Фуад-Ефенді, став домагатися відставки його і призначення замість нього запропонованого тим же Ч. Стретфордом справжнього ворога Росії – Решид-пашу. А головне, всіма своїми діями Ч. Стретфорду-Редкліфу вдалося вселити князеві Меншикову переконання, що Англія, у разі війни, ні за що не виступить на боці султана.
Події розгорнулися саме так, як їх підстроїв Ч. Стретфорд-Редкліф. Порта 4 травня поступилася у всьому, що стосувалося "святих місць". Негайно ж після цього Меншиков, побачивши, що бажаний привід для заняття Дунайских князівств зникає, пред'явив колишню вимогу про договір султана з російським імператором. Султан попросив відстрочення. Того ж дня, після ради з Ч. Стретфордом-Редкліфом, султан і міністри відхилили вимоги Меншикова. Негайно ж замість Ріфаата-паші був призначений Решид-паша, агент Ч. Сіретфорда-Редкліфа.
Зайняття російськими військами Дунайських князівств Меншиков оголосив, що пориває стосунки з Портою, і разом зі своєю свитою 21 травня 1853 р. поплив з Костянтинополя до Одеси. За порадою Ч. Стретфорда-Рсдкліфа султан уже 4 червня видав фірман, тобто указ, що урочисто гарантував права і привілеї християнських церков, і особливо права і привілеї православної церкви. Але ніщо не допомогло. Микола І видав маніфест про те, що він, як і його предки, повинен захищати православну церкву в Туреччині і що для забезпечення виконання турками попередніх договорів з Росією, що султаном порушені, цар змушений зайняти Дунайські князівства (Молдавію і Валахію). 21 червня 1853 р. російські війська перешили через річку Прут і вторгнися до Молдавії. Війна Туреччині ще не була оголошена. Не оголошувала війну й Туреччина.
Позиція Франції в російсько-турецькому конфлікті Уже в березні, почувши про перші кроки російського міністра Меншикова в Костянтинополі, Наполеон Ш наказав своєму військовому флоту, що стояв у Тулоні, негайно відплисти в Егейське море, до Саламіну, і бути напоготові. Наполеон ІН безповоротно вирішив воювати з Росією.
Після відплиття французького флоту в східну частину Середземного моря послідував наказ і британській ескадрі йти туди ж. Становище загострювалося. Ненависть до Миколи І, стовпа всесвітньої реакції, була такою сильною, що у Франції та Англії не могло бути моменту популярнішої війни, ніж війна проти царського уряду. І це підштовхувало Наполеона III, який бачив у війні проти Миколи І можливість не тільки покрити славою свій трон, але й дещо утихомирити опозицію, загнану в підпілля, еміграцію, і заслання.
Захист Туреччини від можливого російського завоювання уявлявся імператору французів рішуче необхідним – у зв'язку з французькими фінансовими інвестиціями в Турецьку імперію і французькими економічними інтересами на Сході загалом. Порівняльна стриманість лорда Ебердіна викликала у французької дипломатії підозру, чи не бажає Англія обдурити французів і врешті-решт домовитися з Росією удвох щодо розподілу турецьких володінь, як це і пропонував цар лордові С. Гамільтону на початку 1853 р.
Позиція Австрії в російсько-турецькому конфлікті Восени 1853 р. європейська дипломатія перебувала у великому хвилюванні. Буоль фон Шауенпггейн, міністр закордонних справ Австрійської імперії, вів жваві переговори на два фронти. Він намагався, з одного боку, переконати царя в необхідності швидше прийти до згоди з Туреччиною і звільнити Дунайські князівства, а з іншої – інтригував у Парижі і Лондоні, бажаючи дізнатися, що можна отримати від західних держав за політику, ворожу Росії.
Буолю вдавалося з великим успіхом шпигувати навколо російського посольства у Відні. Франц Йосип уже з 1853 р. став займати антиросійську позицію. З іншого боку, він відчував страх і перед Наполеоном Ш, який робив доволі прозорі натяки на можливість без особливих труднощів вигнати Австрію з Ломбардії і Венеції. Французький імператор не приховував від барона Гюбнера, австрійського посла в Парижі, що не дуже налаштований дозволяти Австрії залишитися в стані нейтральної країни.
Отож, Францу Йосипу треба було або виступити у згоді з Наполеоном Ш і Англією і добиватися виведення російських військ з Молдавії і Валахії, або діяти спільно з Миколою І і, в разі його перемоги над Туреччиною, втратити стан самостійного монарха першокласної держави і вже в будь-якому разі втратити Ломбардію і Венецію. Але Австрія була також членом Німецького союзу, де головною, після Австрії, державою була Пруссія.
Позиція Пруссії в російсько-турецькому конфлікті
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Контрманеври англійського посла в Костянтинополі“ на сторінці 1. Приємного читання.
