Але зовсім не так ішла справа з Англією. Лорд Пальмерстон ще до відкриття конгресу, на велике своє засмучення, переконався, по-перше, в тому, що Наполеон Ш не має наміру продовжувати війну, і, по-друге, що на конгресі він поводитиметься ухильно і двозначно відносно свого союзника – Англії. Пальмерстон зрозумів це, коли в січні і лютому 1856 р. йшла суперечка, чи допускати Пруссію на конгрес, чи не допускати. її присутності бажав Олександр П, тому що розраховував на її дружню підтримку. Але саме тому лорд Пальмерстон і відмовлявся допустити прусських уповноважених. Він мотивував це тим, що Пруссія не брала ніякої участі у війні і не побажала навіть виступити як виступила Австрія. У цьому дуже делікатному питанні Наполеон Ш украй мляво підгримував лорда Пальмерстона. Пруссію, правда, не допустили, але лорд Пальмерстон уже до початку засідань зрозумів, що в Парижі очікує нелегка гра. Найгірші його побоювання виправдалися.
Наполеон ПІ жодним словом не скомпрометував перед О. Ф. Орловим своєї "дружби" з "союзниками" і не сказав нічого, що той міг би потім, з посиланням на нього, пустити в хід перед англійцями. Але О. Ф. Орлову це зовсім не було потрібним. Йому важливо було не те, що говорить Наполеон III, а те, як він слухає російського уповноваженого, чого він не перериває його, в які хвилини він мовчить, а коли усміхається. По суті, у дві-три післяобідні бесіди в імператорському кабінеті віч-на-віч з Наполеоном III, за чашкою кави, О. Ф. Орлов і виконав усю роботу, і урочисті засідання пленуму конгресу вже нічого істотного не змінили і не могли змінити.
Сила О. Ф. Орлова полягала саме в тому, в чому лорд Пальмерстон з роздратуванням убачав свою слабкість. О. Ф. Орлов знав, що Англія один на один продовжувати війну не стане. Отже, за всіма тими пунктами, з яких існує єдність поглядів між Англією і Наполеоном ІП, Росії доведеться поступатися. Зате з усіх питань, з яких між ними відчувається розбіжність, російським уповноваженим треба упиратися і відмовляти у своєму підписі, і англійці зовсім нічого з ними не могли зробити.
Дуже вдало вибрав собі О. Ф. Орлов помічника. То був барон Бруннов, що довго служив російським послом у Лондоні. Ролі розподілилися так: там, де була потрібна вирішальна робота дипломатичної думки, виступав Орлов 0. Ф., там, де необхідно було терпляче вислуховувати і оспорювати супротивника, крок за кроком відстоюючи інтереси Росії, головна роль випадала на долю барона Бруннова, дуже недурного, хоч і дуже самовпевненого, але досвідченого, працелюбного сановника, посивілого в дипломатичних справах. Все капітально важливе, чого О. Ф. Орлов досягав у таємних бесідах з імператором Наполеоном III, передавалося О. Ф. Орловим баронові Бруннову, а той, уже стоячи на твердій основі, знав, як йому розмовляти на урочистих засіданнях конгресу з англійцями.
Так, наприклад, коли англійські представники лорд Кларендон і лорд Каулі вимагали знесення російських укріплень по Чорноморському узбережжю, а О. Ф. Орлов відмовлявся навідріз. Англійці загрожували, але він знову відмовлявся. Австрійський делегат граф Буоль цілком приєднувався до англійців. О. Ф. Орлов утретє відмовлявся. Голова граф О. Валевський говорив, що підтримує англійців і австрійців. Але не тільки він знав, яка позиція Наполеона III в цьому питанні, – це знав і О. Ф. Орлов. Тому О. Ф. Орлов знову відмовляв, а О. Валевський безпорадно розводив руками. Врешті-решт О. Ф. Орлов перемагав. Далі виникало питання про нейтралізацію Чорного моря. Тут О. Ф. Орлов, знаючи думку Наполеона III, уступав. Але коли англійці ставили питання про нейтралізацію також і Азовського моря, О. Ф. Орлов відмовляв. Повторюється та сама комедія з О. Валевським, і знову О. Ф. Орлов здобував перемогу.
Ставилося питання про Молдавію і Валахію. Росіяни вже пішли звідти, але О. Ф. Орлов не бажав, щоб ці провінції залишалися окупованими Австрією. І російські інтереси, і небажання, щоб Австрія отримала таку нагороду за свою поведінку під час Кримської війни, – все це змушувало Олександра II і О. Ф. Орлова противитися вимозі австрійського уповноваженого графа Буоля. О. Ф. Орлов же, знаючи, що Наполеон III не бажає віддавати Австрії Молдавію і Валахію, противився цій вимозі графа Буоля на конгресі. Якщо Росії й довелося уступити Бессарабію, то зате і Австрія повинна була назавжди попрощатися з мрією про безкровне придбання Молдавії і Валахії.
На найбільше своє невдоволення, за три дні до закінчення конгресу граф Буоль переконався, що О. Ф. Орлов і барон Бруннов досягли своєї мети. Граф Буоль навмисне зволікав питання про Дунайські князівства. Він розраховував абияк мимохідь, уже під кінець, вирвати в конгресу бажаний дозвіл – залишити без змін окупацію Молдавії і Валахії австрійськими військами. І раптом голова конгресу О. Валевський 27 березня холодним, строго офіційним тоном запропонував графові Буолю інформувати конгрес: коли саме австрійці звільнять Молдавію і Валахію від своїх військ? Робити було нічого. Австрія пішла з конгресу, не отримавши від союзників сплати за свій ультиматум Росії від 2 грудня 1855 р. О. Ф. Орлов краще за графа Буоля зрозумів, яке справжнє значення участі на конгресі міністра Сардинського королівства графа Камілло Бензо ді Кавура.
Умови миру
Повернення Карса, узятого росіянами в кінці 1855 р., нейтралізація Черного моря, поступка Бессарабією – такі були головні втрати Росії. На відміну від виключно російського протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією 0. Ф. Орлов погодився без заперечень. Сучасники приписували порівняно стерпні умови миру не тільки повороту політики Наполеона Ш, що не бажав далі послабляти Росію і цим допомагати Англії, але й тому сильному враженню, же справила на весь світ тривала, майже в рік, героїчна оборона Севастополя. Це позначилося й на тому, що наймогутнійший у той момент монарх у Європі Наполеон Ш негайно після підписання 18 (ЗО) березня 1856 р. Паризького миру став шукати союзу з Росією.
Отже, після придушення революцій 1848-1849 pp. на ціле десятиліття наступає період європейської реакції. Найголовнішою зовнішньополітичною подією цього періоду була поразка російського царизму в Кримській війні 1853-1856 pp. Вона стала результатом відсталості і розкладання військово-феодального ладу Росії під натиском капіталістичних відносин, що розвивалися. Після кримської поразки Росія перестала бути сильною державою європейського континенту. Поступове її становище зводиться до ролі секунданта – супутника великих держав Західної Європи.
Після Паризького миру 1856 р. переважаючою силою на континенті Європи на ціле десятиліття стає імперія Наполеона III. Бонапартистська монархія у Франції, що трималася на антагонізмі пролетаріату і буржуазії, що слугувала інтересам верхівки буржуазії, – великих банкірів, промисловців і спекулянтів, шукала свого зміцнення в зовнішньополітичних авантюрах, прикриваючи свої цілі принципом відновлення національностей у Європі.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Позиція Англії на конгресі“ на сторінці 1. Приємного читання.
