До кінця XVI ст. натиск турок на володіння Габсбургів послаб. Останні знову звернули свої погляди на Німеччину, розраховуючи відновити там свій вплив й імператорську владу, послаблену Реформацією. Почалася "католицька реакція", тобто боротьба з протестантизмом, який підсилив німецьких князів і став прапором їх опору імператорові. Фердинанду II вже вважалась єдина Німеччина під його безумовною і необмеженою владою. Ці та інші моменти й призвели до початку так званої Тридцятирічної війни (1618-1648 pp.) – останньої спроби імператора підпорядкувати собі Німеччину.
У 30-х pp. до Німеччини були відправлені самі здатні з французьких дипломатів – Фанкан, Шарнасе і Марньєвіль. їх завданням було заручитися підтримкою з боку протестантських князів. 1631 р. А. Ж. дю Плессі уклав союз зі шведським королем Густавом Адольфом. Швеція і Франція зобов'язалися "відновити свободу Німеччини", тобто підняти князів проти німецького імператора і ввести порядки, що існували там до 1618 р. Франція зобов'язалася надавати шведському королеві субсидію в 1 мільйон ліврів щорічно. За це король шведський обіцяв тримати в Німеччині 30 тисяч піхоти і 6 тисяч кавалерії, щоб діяти проти імператора. Швеція виступила як пряма найманка Франції; її завданням було підгримувати політичне розпилювання Німеччини і не дати імператорові посилитися.
Якщо ж Швеція так легко дала себе підкуповувати, то це пояснюється лише тим, що у неї були свої інтереси на Балтійському морі. Вони опинилися б під ударом, якби імператор після перемоги над датським королем оволодів узбережжям Балтики. Тому знову виникало питання про той, кому належатиме панування над Балтійським морем. Швеція була в XVII ст. була самою сильною зі скандинавських держав. Під час смути Московська держава втратила свої володіння на узбережжі Фінської затоки, розширити які прагнув колись ще Іван Грізний. Шведи зайняли і західне узбережжя Фінської затоки і Ризьку затоку. Тепер вони мріяли про те, щоб захопити все узбережжя Балтійського моря і, поставивши фортеці в гирлах великих річок, по яких польські й прусські поміщики вивозили хліб до Західної Європи, брати з них мито на свою користь.
Коли Густава Адольфа було вбито 1632 р., Франція безпосередньо втрутилась у німецькі справи. В ім'я так званої німецької "свободи" вона систематично розоряла Західну Німеччину. Тривала війна, яка спустошила Німеччину та остаточно поховала всякі надії на її політичне об'єднання, скінчилася тільки 1648 р. Вестфальським миром.
Саме з нього історія дипломатії починає зазвичай історію європейських конгресів. Його було укладено після тривалих переговорів, які почалися ще 1644 р. в містах Оснабрюці й Мюнстері у Вестфалії. В Оснабрюці засідали представники імператора, німецьких князів і Швеції, в Мюнстері – посли імператора Франції й інших держав. Усі зусилля імператорського посла і майстерного дипломата Траутмансдорфа були направлені на те, щоб, задовольнивши апетити Швеції, відколоти її від Франції і створити сприятливі для імперії умови переговорів. Проте Швеція залишилася міцно прив'язаною до французької колісниці, якою цього разу керував уже перший міністр Франції Мазаріні. Останній, підбурюючи курфюрста Брандербурзького проти непомірних домагань Швеції на територію Південної Балтики, парирував шведські домагання. Тим самим він примусив йти Швецію разом із Францією. Єдине, що вдалося Траутмансдорфу – захистити австрійські володіння Габсбургов від подальшого розчленовування і зберегти державну цілісність майбутньої Австрії. Остаточні умови миру було підписано в Мюнстері 24 жовтня 1648 р., куди незадовго до цього приїхали уповноважені з Оснабрюка.
Значення Вестфальського миру полягає в тому, що він остаточно встановив внутрішній лад Німеччини і закріпив її політичне розпилювання, практично покінчивши зі Священною Римською імперією. З іншого боку, визначивши межі держав Європейського континенту, Вестфальський трактат виявився результативним документом з усіх трактатів і договорів, аж до Великої французької революції кінця XVHI в.
Німецькі князі отримали право вести самостійну зовнішню політику, укладати договори з іноземними державами, оголошувати війну і укладати мир, правда, з обмовкою, що їх зовнішня політика не буде направлена проти імперії. Але фактично ця обмовка значення не мала. Швеція добилася того, що гирла східноєвропейських річок, що впадають в Балтійське і Північне моря, по яких йшли хлібні вантажі з Східної Європи до Голландії та Англії, опинилися в її руках. Франція отримала Ельзас (окрім Страсбурга) і закріпила три раніше придбаних нею єпископства – Мец, Туль і Верден. & вимога "природних меж" стала втілюватися у життя. Мирний трактат визнав самостійність Голландії та незалежність Швейцарії від імперії. Гарантами умов мирного договору були визнані Франція і Швеція.
Вестфальський мир був сутністю дипломатичної революції, здійсненою Францією за часів кардинала Рішельє. Адже саме його можна вважати основоположником сучасної міжнародної системи – системи держав-націй, хоча самого кардинала вже не було в цей час у живих (він помер 1642 р.). Він, будучи князем католицької церкви, мав би підгримувати зусилля німецького імператора щодо відновлення католицького універсалізму. Проте національні інтереси тодішньої Франції ним було поставлено вище від релігійних цілей. Для таких її інтересів "нормативний" характер стали мати ідеї "прироних кордонів" і "політичної рівноваги". Контрреформаційну політику Габсбургов він розглядав як геополітичну загрозу безпеці Франції, що полягала у встановленні їх гегемонії в Центральній Європі та відведенні їй ролі другорядної держави. Для того, щоб запобігти цьому, кардинал Рішельє виступив на боці протестантських держав. Фінансова підтримка шведського короля-протестанта Густава Адольфа французьким королем-католиком Людовіком XIQ та їх спільні дії у війні проти католицького імператора Священної Римської імперії були на той час в міжнародних відносинах революційними. Адже, як тоді вражалося, гармонія і справедливість можуть виникнути від зіткнення конкуруючих інтересів.
Надалі таку ж політику продовжував і кардинал Мазаріні. Він був при владі у період оформлення мирних умов в Оснабрюці та Мюнстері. Трохи пізніше уклав Піренейський договір з Іспанією (1659 р.). Цей мир, по якому Франція придбала частину Люксембурга, Руссильон, Артуа і Геннегау, підготував гегемонію Франції в Європі.
Принципи "політичної рівноваги", висунуті під час переговорів у Мюнстері та Оснабрюці, забезпечили політичне переважання Франції. Найнебезпечніший із супротивників Франції – імперія, фактично перестала існувати. Святкували "одвічна німецька свобода" у Німеччині, "політична свобода" в Італії. Було досягнуто політичне розпилювання і безпорадність цих двох європейських країн, з якими Франція могла відтепер робити все, що їй завгодно. Цілком зрозуміло, що Мазаріні міг тепер спокійно нав'язувати своїм невдалим сусідам "природні межі", посилаючись на часи стародавніх галів, монархії Піпіна і Карла Великого, на доказ прав Франції на німецькі та італійські території.
Отже, Вестфальська міжнародна система вперше в історії грунтувалася на засадах суверенної рівності всіх держав, що входили до ΰ складу, не зважаючи на те, що таку міжнародну систему часто називають "анархічною". Встановлений нею міжнародний порядок можна описати як моделі "війна всіх проти всіх" і "ненадійний мир". Система держав-націй хоча й створила міжнародний порядок, але не створила порядок світовий. Відносини взаємної поваги між державами існували при повному ігноруванні внутрішніх справ одна одної. Навіть конфлікти між державами виникали і закінчувалися без будь-якого впливу на внутрішньодержавну діяльність кожної зі сторін.
Європейська рівновага (сер. XVII – сер. XV III ст.)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародні відносини під час Тридцятирічної війни. Вестфальський мир.“ на сторінці 1. Приємного читання.
