"Польське" питання (1863 р.) і позиція Пруссії
О. фон Бісмарк часто говорив, що у всякого дипломата буває так, що йому щастить, і щастя пролітає зовсім близько від нього. Для самого О. фон Бисмарка таким очікуваним щастям стало повстання 1863 р. в російській Польщі. На самому початку повстання він якийсь час думав, що врешті-решт Росія повинна буде відмовитися від Польщі. "Тоді ми почнемо діяти, – говорив він, – займемо Польщу, і через три роки там усе буде онімечено". Коли слухаючи ці припущення віце-президент прусської палати депутатів Берендт виразив сумнів у тому, чи серйозно говорить О. фон Бісмарк, чи жартує, то його співбесідник заперечив: "Нітрохи не жартую, а говорю серйозно про серйозну справу". Але слабкість повстанців і безнадійність їх військової перемоги з кожним місяцем ставали все більш очевидним. Тоді О. фон Бісмарк вирішив, що користь із польської справи можна витягнути іншим способом. Він і прусський король Вільгельм І узяли рішучий курс на "великодушну" допомогу царському уряду.
Великодушність полягала в тому, що 27 січня (8 лютого) 1863 р. Горчаков О. М. і присланий з Берліна генерал фон Альвенслебен підписали в Петербурзі конвенцію, за якою російським військам позволялося преслідувати польських повстанців навіть на прусській території. Далеко не всі в Росії були задоволені цією "добросусідською" запобігливістю. Наприклад, намісник Царства Польського, брат Олександра П Костянтин, не приховував, що йому все це не дуже подобається. Відчувалося, що О. фон Бісмарк переслідує якісь свої цілі.
І дійсно. З великою урочистістю, з нарочитими таємними недомовками і натяками О. фон Бісмарк, на неприємне здивування О. М. Горчакова, обнародував основний зміст конвенції. При цьому Пруссія подала справу так, ніби за конвенцією ховаються якісь таємні пункти вже не приватного, а загального значення. Наполеон III, а за ним і Англія, зараз же вхопилися за те, що Польща стала через сам факт Петербурзької конвенції предметом міжнародно-правових угод і дипломатичних переговорів двох держав – Росії і Пруссії. На цій підставі Наполеон III і лорд Пальмерстон заявили, що й вони бажають вступити з Олександром II в переговори з приводу Польщі.
Позиції Франції, Австрії та Англії щодо "польського" питання
Наполеон III негайно ж повів жваві переговори з Австрією з польського питання. Хоча, виступаючи з якими б то не було протестами з цього питання, Австрія, що брала участь у всіх трьох поділах Польщі, ставила себе у вельми неприродне становище. Франц Йосип І врешті-решт поступився Наполеонові III. Австрійське МЗС тільки вибороло собі право виступити не одночасно з двома західними державами і скласти свою ноту в більш стриманих виразах.
17 квітня 1863 р. англійський і французький посли надали О. М. Горчакову свої ноти. Два дні опісля, 19 квітня, О. М. Горчакову була вручена і австрійська нота.
Різкіше за всіх виступила Англія. З 1 липня 1859 р. пост англійського міністра закордонних справ обіймав лорд Джон Россель. Він належав до того покоління англійських державних людей, яке вже починаючи з російсько-турецької війни 1828-1829 pp., здогадувалося про внутрішню слабкість російського державного організму. Лорд Д. Россель, упевнений в тому, що Росія в 1863 р. не в змозі вести нову війну проти Англії і Франції, вирішив діяти на неї прямим залякуванням. Виходячи з помилкової тези, ніби Олександр І в 1815 р. зобов'язався перед Віденським конгресом дати Польщі конституцію, лорд Д. Россель розвинув у своїй ноті ту думку, що Росія, не даючи Польщі політичної самостійності, виключає себе зі спілкування з цивілізованим світом. Французька нота у більш ввічливіших тонах, ніж англійська, вказувала на всеєвропейське значення польського питання і пропонувала перенести його на новий європейський конгрес. Австрійська нота обмежувалася млявими міркуваннями про неспокій, який вносить невирішене польське питання в життя Габсбурзької монархії, а також у життя самої Росії та Пруссії.
Погодитися на конгрес було рівносильним тому, щоб наперед примиритися не тільки з відділенням Царства Польського, але й з неминучою постановкою питання про Литву, Білорусію і Правобережну Україну. Олександр П, що нерідко розгублювався в скрутних умовах, у цьому випадку вирішив не здаватися. Ноти були ввічливо відхилені. Але, за порадою О. М. Горчакова, була урочисто обіцяна амністія польським повстанцям, якщо вони в обумовлений термін складуть зброю.
Проте повстання в Польщі і Литві все більше розросталося. У Росії зростало велике збудження. До Петербурга надходили адреси, заяви, резолюції, які вимагали відхилення втручання іноземних держав. У середовищі дворянства і купецтва розгоралися шовіністичні пристрасті. Але і в білоруського, і українського селянства польські домагання викликали лише озлоблення.
Французький посол у Петербурзі герцог Монтебелло, нащадок знаменитого наполеонівського маршала Ланна, і англійський посол лорд Непір уважно спостерігали за всім, що відбувається в Росії. Вони наполегливо доносили до Парижа й Лондона про те, що Росія ні в якому випадку не поступи-
ться без збройної боротьби. Якщо Англія і Франція, писали вони, не збираються воювати, тоді краще всього кинути небезпечну затію. Обидва посли додавали від себе пораду: припинити гру з вогнем.
Хоча Наполеон III і не бажав воювати в той момент (він достатньо зайнятий був війною в Мексиці, яка нещодавно розпочалася), він, проте, не послухав попереджень свого посла. На енергійне протидіяння Росії його підбивали з Англії як лорд Пальмерстон, так і лорд Д. Россель. Обидва лорди ще менше, ніж Наполеон III, були налаштовані в той момент воювати з Росією, але нацьковуючи французького імператора на Олександра II, вони на якийсь час виводили з ладу двох своїх небезпечних суперників. При цьому Англія рішуче нічим не ризикувала: російський флот як бойова сила в той момент був майже рівний нулю.
Вирішено було надати російському уряду нові ноти. Ці нові ноти 1863 р. були ще загрозливішими, ніж квітневі. Від Росії не тільки вимагали погодитися на скликання конгресу великих держав для вирішення польського питання. У вигляді попередніх заходів царю рекомендувалося: 1) проголосити в Польщі загальну амністію, не ставлячи її в залежність від закінчення озброєного повстання; 2) скликати представницькі збори в Польщі; 3) дарувати Польщі місцеву автономію; 4) забезпечити права католицької церкви; 5) ввести польську мову в урядові установи і навчальні заклади в Царстві Польському; 6) видати нові правила про рекрутські набори, які б задовільняли поляків.
Цього разу вагань ні в О. М. Горчакова, ні в Олександра П не було. Погодитися на все це, та ще додатково на конгрес, означало визнати повну політичну поразку імперії. О. Μ. Горчаков прийняв ноти і оголосив, що держави отримають від нього письмову відповідь.
У червні 1863 р., тобто приблизно через місяць після вручення нот, рушили слідом у відповідь три депеші О. Μ. Горчакова російським представникам: баронові Бруннову до Лондона для передання англійському уряду, баронові Будбергу в Париж для передання французькому імператорському уряду і Балабіну до Відня для передання Францу Йосипу І. Відповідь була різко негативною. Польське питання оголошувалося справою, що стосується виключно Росії, але не Європи. Всі вимоги відхилялися рішуче і безумовно.
Англія і Франція потрапили в скрутне становище. Спочатку лорду Росселю і французькому імператорові здалося доцільним, щоб їх представники спробували ще усно налякати О. М. Горчакова. Річ у тому, що англійський і французький уряди своїми виступами спровокували поляків на відмову від амністії і на продовження безнадійного повстання, тим самим узяли на себе тяжку відповідальність за жорстокі репресії царського уряду. Муравйовське криваве утихомирення було влітку 1863 р. в повному ході. Тому прийняти дипломатичного ляпаса від О. М. Горчакова і ніяк на нього не реагувати здавалося неможливим. Лордові Непіру і герцогові Монтебелло, які з самого початку вважали польську справу безнадійною, а втручання західних держав безцільною і ризикованою, довелося направляти на адресу О. М. Горчакова погрози, в які вони самі не вірили, і проявляти обурення, якого не відчували.
О. М. Горчаков, цього разу вже остаточно пересвідчившись, що ніякої воєнної інтервенції на користь поляків не буде, знову відповідав послам найбільш категоричною відмовою. Сенс його елегантних французьких фраз зводився до одного: ніякого втручання Росія не потерпіла у квітні, коли ще повстання продовжувалося, не потерпить подавно й тепер, у липні, коли воно вже остаточно догорає.
Тоді Англія і Франція вирішили зробити нову спробу врятуватися від того, що загрожувало їм повною дипломатичною поразкою. У нотах, переданих ними російському уряду 3 серпня 1863 р., вони заявили, що вважають російський уряд єдиним винуватцем польського повстання. Даремно Росія не бажає слідувати порадам західних держав. Хай вона винить саму себе за серйозні наслідки, якими загрожує надалі повстання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародні події навколо "польського" і "німецького" питань у 60-х pp. XIX ст. Утворення Австро-Угорщини“ на сторінці 1. Приємного читання.
