Захоплення Німеччиною китайських територій
У кінці 1897 р. Німеччина зробила важливий крок на Далекому Сході. Німецький уряд прагнув придбати військово-морську базу в далекосхідних водах. Вибір колишнього командувача німецької далекосхідної ескадри адмірала А. фон Тірпіца, який став у подальшому морським міністром, ліг на бухту Кіао- Чао, на південному побережжі Шандуну. У серпні 1897 р. Вільгельм П відвідав царя в Петергофі. Під час цього візиту Вільгельм П постарався з'ясувати, чи не загрожує захоплення Кіао-Чао конфліктом з Росією, яка володіла правом якірної стоянки в цій бухті для своїх військових кораблів. Микола П запевнив кайзера, що Росія не претендує на Кіао-Чао і має намір придбати собі базу північніше, – цар назвав один з корейських портів. Цар заявив, що не стане заперечувати, якщо німецькі судна скористаються бухтою за узгодженням з російським військово-морським командуванням. Наприкінці вересня німецький уряд сповістив Пекін і Петербург про свій намір використовувати Кіао-Чао як стоянку для своєї ескадри. При цьому в Пекіні німці посипалися на згоду Петербурга.
Проте царський уряд поспішив нагадати в Берліні, що свою готовність надати Німеччині якірну стоянку в Кіао-Чао цар зумовив попереднім запитом російського військово-морського командування. Це відбувалося на початку листопада. Якраз тоді в Шандуні були вбиті китайцями німецькі місіонери. Це дало німцям бажаний привід для рішучих дій. Вільгельм II повідомив цареві, що вимушений зайняти Кіао-Чао, щоб забезпечити захист місіонерів. Кайзер висловив надію, що цар не стане заперечувати. При цьому він посилався на петергофські переговори.
Відповідь Миколи II засвідчила, що Кіао-Чао Росії не належить. Зважаючи на це, він не може ні схвалити, ні засудити німецького кроку. Отримавши таку відповідь, Вільгельм II віддав своїм кораблям наказ увійти в облюбовану бухту. Проте 9 листопада в Берліні було отримано повідомлення, що російський міністр закордонних справ протестує проти захоплення Кіао-Чао Німеччиною, нагадуючи, що Росія має в Кіао-Чао переважне право якірної стоянки. Російська ескадра отримала наказ відправитися в Кіао-Чао негайно ж, як тільки туди увійдуть німецькі кораблі.
Німецький уряд був роздратований цим кроком. Але він визнав доцільним запропонувати Петербургу компроміс. Росія не буде заперечувати проти захоплення Кіао-Чао Німеччиною і, у свою чергу, винагородить себе придбанням Порт-Артура. Не чекаючи кінця переговорів, німці застосували свій улюблений дипломатичний прийом. Вони поставили Росію перед доконаним фактом, висадивши 14 листопада 1897 р. десант на узбережжі Кіао-Чао.
Виникала загроза російсько-німецького конфлікту. Але незабаром царський уряд вирішив переглянута свою позицію. Він прийняв запропонований німцями компроміс за рахунок Китаю. Цей агресивний крок Німеччини примусив Росію діяти рішучіше. 4 грудня 1897 р. російська ескадра кинула якір на рейді Порт-Артура. Росія вступила в переговори з Китаєм про оренду Порт-Артура. Услід за цим Росія примусила Китай видати їй концесію на будівництво залізниці, яка повинна була з'єднати Порт-Артур з КСЗ (майбутня Південно-Маньчжурська залізниця).
6 березня 1898 р. було підписано німецько-китайську угоду, за якою Китай передавав Німеччині Кіао-Чао на засадах оренди строком на 99 років. Одночасно китайський уряд надавав Німеччині концесію на спорудення двох залізниць у Шандуне і ряд гірських концесій у цій провінції. Один з пунктів німецько-китайського договору свідчив: "Китайський уряд строго зобов'язується у всіх випадках, коли йому знадобиться іноземна допомога людьми, капіталом або матеріалами для будь-якої мета в Шандунській провінції, запропонувати відповідне підприємство або постачання матеріалів у першу чергу німецьким промисловцям і торговцям. У тому випадку, коли німецькі промисловці або торговці не будуть схильні прийняти на себе здійснення подібних підприємств або доставку матеріалів, Китай матиме право діяти далі на свій розсуд". Таким чином, Шандунь перетворювався на сферу німецького впливу.
Боротьба країн Заходу, Росії, Японії та США за панування в Китаї в кін. 90-х pp. XIX ст.
Англія постаралася не відстати від конкурентів, які порушили її колишню монополію в Китаї. Її дипломатія добилася від Китаю розширення англійського судноплавства по річках Китаю і, головне, фактичного визнання басейну Янцзи, тобто багатющої частини Китаю, сферою англійського впливу. 1-2 вересня 1898 р. Англія визнала за Німеччиною монополію на концесії в Шандуні і в басейні Хуанхе (окрім провінції Шансі). Німеччина, зі свого боку, визнала аналогічні права Англії в басейні Янцзи і в провінції Шансі. У 1898 р. Англія добилася зобов'язання китайського уряду заміщати посаду генерального інспектора митниць англійцем, поки англійська торгівля продовжує займати в Китаї перше місце.
У той же час ще до приходу російської ескадри в Порт-Артур Китай звернувся до Росії з проханням про надання йому гарантії по позиці в 100 млн. лян для внесення чергового внеску за японською контрибуцією. Росія погодилася задовільнити прохання з умовою надання залізничної і промислової монополії російському капіталу в Маньчжурії. У відповідь на спробу Росії "закрити двері" капіталу інших країн до Північного Китаю, Англія заявила протест. Японія теж зайняла войовничу позицію. Тоді царизм вирішив відмовитися від гарантії китайської позики на користь Англії і від свого переважального впливу в Кореї на користь Японії.
У березні 1898 р. був підписаний договір про оренду Росією Порт-Артура і Ляодунського півострова. Китайський уряд давав згоду на будівництво Росією залізниці від Порт-Артура до Харбіна на з'єднання з КСЗ.
Головною ареною боротьби стала Корея. Слабкий корейський уряд виявився маріонеткою то в руках Росії, то в руках Японії. Згідно з угодою з Японією від 13 квітня 1898 р., Росія зобов'язувалася не перешкоджати розвитку торговельних і промислових відносин між Японією і Кореєю. У свою чергу Японія, відчуваючи підтримку з боку Англії і США, не мала наміру відмовлятися від подальших спроб еспансії в Китаї. Крім того, Японія почала готуватися до війни проти Росії.
Дипломатичне становище Англії в ці роки було не з легких. Шсля телеграми Вільгельма II президентові Трансвааля відносини з Німеччиною зіпсувалися. Насувалася сутичка з Францією через верхів'я Нілу. А також назрівав конфлікт з Росією. Англія була ізольована, посварившись відразу і з Німеччиною, і з Францією, і з Росією. І цю ізоляцію вже ніяк не можна було назвати "блискучою". Англійська зовнішня політика повинна була знайти нові шляхи. Треба було домовитися або з Німеччиною, або з франко-російською групою. З цих трьох держав Франції лорд Солсбері не особливо боявся, зважаючи на наявність франко-німецького антагонізму. А в можливість зговору
Англії з Німеччиною він не дуже вірив. Тому британський прем'єр віддав пе-ревагу добиватися угоди з Росією, щоб таким чином захистити далекосхідні інтереси англійського капіталу і зменшити число ворогів Англії в Європі.
Вже у дні близькосхідної кризи, в 1896 р., лорд Солсбері натякав у Петербурзі на бажаність угоди з Росією. У січні 1898 р., незабаром після отримання Росією Порт-Артура, Солсбері запропонував царському уряду грандіозний поділ Китаю і Оттоманської імперії. Застійний Китай і північну частину власне Китаю до долини Хуанхе він готовий був надати Росії як сферу її впливу. Басейн Янцзи повинен був стати сферою впливу Англії. У Туреччині Росії як сфера впливу призначалися північна частина Малої Азії, Північна Месопотамія і протоки, а для Англії – Південна Месопотамія, Єгипет і Аравія. Росія відхилила цю пропозицію лорда Солсбері.
Тоді Англія захопила бухту Вей-Хай-Вей на північному узбережжі Шандуну, уклавши з Китаєм договір про "оренду" цього порту на термін, поки Росія утримуватиме Порт-Артур, щоб мати свою базу на підступах до Пекіна як певну противагу Порт-Артуру. Потім вона повела з Китаєм переговори про продовження Шанхай-Гуанської залізниці до Ньючуана і далі, в глиб Маньчжурії.
Маневр цей до певної міри вдався. Оцінюючи будівництво англійської залізниці як явну загрозу своїм інтересам, царський уряд дав Англії згоду на операцію більш обмеженого масштабу, ніж та, яку пропонував британський прем'єр. У квітні 1899 р. була досягнута угода про розмежування сфер залізничного будівництва в Китаї. Великобританія зобов'язувалася не домагатися залізничних концесій на північ від Великої Китайської стіни і обіцяла не перешкоджати Росії набувати концесії в цій зоні. Росія брала аналогічні зобов'язання відносно басейну річки Янцзи.
Що ж стосувалося позиції США, то вони бачили в ту пору головну загрозу цілісності Китаю в Росії, а не в Японії, оскільки та виявилася слабкішою і в 1895 р. відступила перед Росією. США, як і Англія, починають у той період підгримувати Японію.
Таким чином, до кінця 90-х pp. завершився поділ значної частини Китаю на сфери впливу. Англія зберегла під своїм впливом багатющу частину Китаю – долину р. Янцзи. Росія отримала Маньчжурію і до деякої міри інші області застійного Китаю, Німеччина – Шан дунь, Франція – Юянань. Японія в 1898 р. повернула собі переважаючий вплив у Кореї, що втрачений був нею після перегляду Симоносекського миру. Побоюючись, щоб зайняття Порт-Артура не привело до англо-японського зближення, російський уряд, на догоду Японії, відкликав з Кореї своїх військових інструкторів і фінансового радника.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суперництво між провідними країнами світу на Далекому Сході“ на сторінці 1. Приємного читання.
