Росія, Франція і Німеччина з самого початку виступили практично з осудженням цієї англійської політики. Але ключ до вирішення ситуації, що склалася в цьому регіоні, знаходився в Берліні. Без упевненості в сприятливому ставленні Німеччини ні Росія, ні тим більше Франція не зважилися б на серйозний конфлікт з Англією. Англія вирішила застрахуватися від іноземного втручання у війну. Спроби Німеччини створити континентальний блок проти Англії примушували її побоюватися втручання Німеччини в цю війну. Угода 1898 р. напередодні англо-бурської війни між Англією і Німеччиною про поділ португальських колоній була спрямована саме на те, щоб купити нейтралльність Німеччини в Південній Африці. Загостривши відносини з Англією, німецький уряд дуже скоро переконався в тому, що проект континентальної ліги потерпів повну невдачу. Невдовзі з'ясувалося, що на співпрацю Франції та Німеччини розраховувати не доводиться. Царський уряд також не схильний був надавати Німеччині підтримку в південноафриканському питанні.
Загострення англо-німецького антагонізму послабило Троїстий союз. І Австрія, й Італія дорожили своїми відносинами з Англією: перша – з метою боротьби проти Росії на Близькому Сході, друга – зі страху перед англійським флотом. Сварка з Англією могла поставити під загрозу всю зовнішню торгівлю Італії, що йшла переважно морськими шляхами. Після того, як глава Троїстого союзу посварився з Англією, ставало ясним, що участь у цьому союзі може залучити й Італію в боротьбу з "володаркою морів". З другого боку, з кінця 80-х р. Франція виснажувала економічно слабку Італію митною війною. Італія завагалася. У 1896 р. італійський уряд зробив серйозний крок убік Франції. Він визнав французький протекторат над Тунісом. Ще через два роки, в 1898 р., був укладений франко-італійський торговий договір. За ним настало відкриття для Італії французького грошового ринку, на який вона не допускалася з часу вступу до Троїстого союзу. Таким чином, Франція припинила митну війну проти Італії, так само як і кампанію проти її кредиту, якими вона з середини 80-х pp. виснажувала народне господарство Італії, прагнучи відірвати цю державу від німецького угрупування.
Таким чином, з переходом до імперіалізму історичний розвиток капіталістичних країн стає все більш нерівномірним. У різних країнах імперіалізм мав свої особливості.
Раніше всього імперіалізм став формулюй в Англії. Там він набув переважно колоніального характеру. Гігантський вивіз капіталів відбувався з Англії головним чином до її неосяжних колоній. З колоній виходила сировина, вони ж відігравали важливу роль і як ринки збуту продукції британської промисловості.
Французький імперіалізм відрізнявся лихварським характером. Французькі капітали вкладалися головним чином у державні позики і частково в колонії. У набагато меншій мірі поміщалися вони в промислові підприємства
Німеччина являла собою третій різновид імперіалізму. У результаті франко-прусської війни завершилося об'єднання Німеччини й утворилася Німецька імперія. Таким чином, у 90-х pp. німецький імперіалізм поставив питання про корінний перерозподіл світу.
Слідом за західними європейськими країнами вступила на шлях імперіалізму й Росія. Але до кінця XIX в. вона все ще була капіталістично відсталою країною і знаходилася у фінансовій залежності від Франції. Це створювало їй підлегле становище "секунданта" західних держав. При тому російський імперіалізм зберігав військово-феодальний характер. Подібний же характер мав і японський імперіалізм, але тільки з сумішшю імперіалізму німецького типу.
Характерною рисою американського імперіалізму можна вважати американські трести, що були вищим вираженням монополістічного капіталізму. На межі XIX – XX ст. саме американські трести диктували свою волю як у внутрішній, так і в зовнішній політиці США.
Разом з тим, такі держави, як Англія і Франція, що раніше були економічно передовими, з кінця XIX ст. вже поступово починають відтіснятися молодими капіталістичними країнами – Німеччиною, США, Росією, Японією. Ці країни в результаті бурхливого розвитку їх промисловості починають випереджати старі розвинені капіталістичні держави за темпами розвитку.
Відповідно до провідної ролі фінансового капіталу у міжнародних відносинах XX ст. дипломатія цього періоду відображає у своїх діях вплив монополістичних об'єднань, банків і бірж. Так звані дипломати кар'єри (кар'єрні дипломати) в низці випадків відступають на задній план. їх місце займають міжнародні ділки, фінансові агенти, спекулянти великого масштабу, економічні та політичні розвідники.
Нові методи дипломатичної роботи починають застосовуватися перш за все в колоніях. Звичайними прийомами закабаления колоніальних і напівколоніальних країн стають фінансовий контроль, концесії, позики, економічна розвідка, призначення радників. Разом з цим "мирним" проникненням ведеться і підривна робота у формі підготовки повстань, палацових переворотів, створення маріонеткових урядів.
Все це викликало глибокі зрушення в міжнародному становищі. Вже на межі XIX і XX ст. відбуваються перші війни за перерозподіл колоній і за сфери впливів – іспано-американська, англо-бурська і російсько-японська. Кожна з цих міжнародних криз супроводжувалася гарячковими воєнними приготуваннями великих держав. Останні десятиліття XIX ст. характеризувалися боротьбою за захоплення ще вільних колоніальних територій. Ведеться гарячковий поділ світу. До кінця XIX в. ні в Африці, ні в Полінезії, ні в Азії, ні в Америці вже майже не залишається незайнятих земель, в яких були б зацікавлені імперіалісти. Виникає необхідність перерозподілу світу між сильними державами. Цьому завданню відтепер і стали слугувати зовнішня політика й дипломатія керівних імперіалістичних держав.
Тема 15. Міжнародні відносини на Далекому Сході (кін. XIX – поч. XX ст.)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Міжнародні наслідки південноафриканської кризи“ на сторінці 1. Приємного читання.
