Конгрес уже приступав до підбиття підсумків, як раптом учасники його були вражені несподіваною звісткою. 1 березня Н. Бонапарт висадився у Франції. А ще через три тижні, 20 березня 1815 р., він уже увійшов до Парижа. Імпе-рія була відновлена. Безперечно, чутки про розбіжності, що роздирали Віденський конгрес, відіграли чималу роль у рішенні Н. Бонапарта покинути острів Ельбу. Зовсім дивовижний сюрприз чекав його в Парижі. У кабінеті короля, що втік з Парижа пізно ввечері 19 березня – лише за добу до в'їзду Н. Бонапарта, останній знайшов той самий секретний договір від 3 січня 1815 р., одна з трьох копій якого була переслана Людовікові XVIII з Відня Ш. Талейраном. Король тікав так раптово, що похапцем забув у себе в столі цей документ. Н. Бонапарт негайно наказав спорядити кур'єра, і той помчав з цим пакетом до Відня. Йому було наказано вручити документ імператорові Олександру І.
За свідченням одного з російських представників, у присутності якого Олександр І вперше прочитав спрямований проти нього таємний договір, цар почервонів від гніву, але стримався. Коли до нього прийшов К. Меттерніх, який з моменту повернення Н. Бонапарта головним чином від царя чекав порятунку Європи, Олександр І мовчки протягнув йому таємний плід дипломатичної' творчості австрійського канцлера. К. Меттерніх так розгубився, що, мабуть, уперше і востаннє в житті навіть не знайшов, що збрехати. Дуже вже великою була несподіванка. Втім, Олександр І тут же поспішив заспокоїти К. Меттерніха, сказавши йому, що ворог у них один – саме Н. Бонапарт.
Таким чином, певні зміни у виробленій союзниками лінії поведінки щодо Франції внесла здійснена Н. Бонапартом у березні – червні 1815 р. спроба повернення на французький престол – так звані "сто днів Наполеона". Вона привела до створення під егідою Росії нової (сьомої) антифранцузької коаліції, відновлення війни, яка завершилася поразкою його під Ватерлоо (18 червня 1815 р.). Ця спроба остаточно ствердила союзників у погляді на Францію як на постійне джерело небезпеки, державу, що здатна розхитати й порушити європейську рівновагу. Шсля поразки Н. Бонапарта при Ватерлоо відбулася друга реставрація Бурбонів у Франції.
Перемога коаліції над ним під Ватерлоо остаточно поклала край його претензіям на верховенство в Європі. Остаточний же розгром Н. Бонапарта завершується 1815 р. спробою Англії, Росії, Австрії і Пруссії на Віденському конгресі поділити територію Європи відповідно до своїх інтересів.
Завершення роботи Віденського конгресу.
За декілька днів до Ватерлоо, 15 липня 1815 р., відбулось останнє зібрання Віденського конгресу та підписання його "заключного акту". В результаті:
• Росія отримала колишнє велике герцогство Варшавське (крім Познані), відмовившись на користь Австрії від Тернопільської області;
• Пруссія отримала Північну Саксонію, Познань, Рейнську область, більшу частину Вестфалії й так звану Шведську Померанію;
• Англія отримала стратегічно важливий острів Мальту в Середземному морі й повернула під юрисдикцію Короля Георга IV його континентальне володіння Ганновер, яке після приєднання частини Вестфалії й Гессену перетворювалося на королівство. Однак найціннішими надбаннями Британії стали колишні голландські колонії – острів Цейлон та південноафриканський Капстадт;
• Голландія як компенсацію за втрату колоній одержала Бельгію, утворивши разом з нею Нідерландське королівство.
• За Данією затвердили німецькі провінції Шлезвіг и Гольштейн.
• Польща знову була поділена на три частини.
Найсуттєвішої реорганізації зазнала система німецьких держав. їх кількість було скорочено до тридцяти восьми завдяки об'єднанню менших з більшими, які, своєю чергою, формально об'єднувалися в Німецький союз із спільним сеймом під головуванням Австрії. Проте кожна з них зберігала повну самостійність у всіх справах, зобов'язуючись лише надавати допомогу іншим членам союзу у випадку агресії проти них з боку третіх країн. Це доволі аморфне об'єднання не створювало єдиної Німецької держави, яка могла б порушити європейську рівновагу, проте становило необхідну противагу щодо Франції.
Про можливість об'єднання Італії на конгресі взагалі не йшлося, і кожна із семи держав, розташованих на півострові, зберігала суверенітет. Австрії віддали суто італійське населення Ломбардії та Венеції. Найбільшої ваги набувало Сардинське королівство (П'ємонт), до складу якого попри протести населення було включено Геную. Всюди до влади поверталися старі династії, які робили спроби реставрувати колишні порядки. З Віденського конгресу бере свій початок ще одна незалежна держава в Європі – Швейцарська конфедерація кантонів.
На Віденському конгресі було прийнято "Положення про ранги дипломатичних представників" від 19 березня 1815 р. Це положення вперше встановлювало одноманітність в рангах різних дипломатичних представників, що увійшли потім на багато років у дипломатичний ужиток як норма міжнародного права, що залишаються у силі в основних рисах аж до теперішнього часу. Були встановлені наступні ранги: 1) посол, паський легат і нунцій; 2) посланник; 3) повірений у справах. 1818 р. до цих трьох рангів було додано ранг міністра-резидента, поставлений між посланником і повіреним у справах. Вищим дипломатичним рангом було встановлено ранг посла, який є таким і по теперішній час.
На Віденському конгресі 8 лютого 1815 р. також була прийнята Декларація держав про знищення торгівлі неграми-рабами.
Загалом учасникам конгресу вдалося досить виважено підійти до проблеми визначення розмірів територіальної компенсації кожній з великих держав, що на ціле століття убезпечило Європу від масштабних війн між ними (як певний виняток – Кримська війна, проте вона мала суто локальний характер). Важливого значення набула також виявлена переможцями поблажливість до Франції, яку ніхто не бажав бачити її стані скривдженої та приниженої держави, що мріє про реванш.
Учасникам конгресу здавалося, що вони створили щось вельми міцне. Насправді вони спорудили будівлю, яка дуже скоро почала розсипатися. Реакційна утопія конгресу полягала в тому, щоб не зважаючи ні на нові реалії, ні на двадцатип'ятирічну бурю, що зруйнувала в Європі старі засади абсолютизму і феодалізму, утримати цю частину світу в межах віджилого ладу. Ця утопія лежала в основі всієї діяльності конгресу.
20 листопада 1815 р. Англією, Росією, Австрією та Пруссією додатково було ще підписано союзницький трактат Чотирьох держав, метою якого було "забезпечення миру в Європі та недопущення нової війни". Ішлося насамперед про спільну протидію будь-яким спробам нової агресії з боку Франції.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Сто днів Наполеона" (20 березня – 28 червня 1815 р.). Сьома антифранцузька коаліція“ на сторінці 1. Приємного читання.
