Тоді лорд Р. Каслри став вимагати, щоб союзники уклали договір між собою, що зобов'язував б їх діяти разом аж до остаточної перемоги. Кожен союзник виставляв по ISO тис. осіб. Англія брала на себе субсидування війни. Союзники, по можливості, зобов'язувалися повернути Європу ув донаполеонівські часи. Після перемоги над Н. Бонапартом союз чотирьох держав повинен був пильно стежити за тим, щоб Франція не намагалася порушити умови миру, який буде їй продиктований після перемоги. Трактат про це був підписаний представниками Англії, Росії, Австрії і Пруссії 1 березня 1814 р. в містечку Шомон недалеко від Парижа. Він став основою подальшої зовнішньополітичної діяльності європейських держав і більш-менш дотримувався аж до 1822 р., коли Англія, що створила його, звела цей трактат фактично до нуля.
30 березня 1814 р. союзники увійшли до Парижа. Через декілька днів Н. Бонапарт зрікся престолу і відправився на острів Ельбу як "імператор" цього острова. На французький престол повернулася скинута революцією династія Бурбонів в особі Людовіка XVIII, брата короля Людовіка XVI.
Період майже безперервних кровопролитних воєн закінчився. Деспотизм воєнного диктатора, що вийшов з надр революції, що потім і задушив її, було замінено союзницьким режимом, який О. С. Пушкін назвав "тихою неволею". Вона підтримувалася більшою частиною вже не зброєю, але конгресами, дипломатичними переговорами й угодами. Відновлення, по можливості, старого абсолютистсько-дворянського режиму – така була соціальна першооснова політики держав, об'єднаних після закінчення війни Шомонським трактатом. Ця утопічна мета вже сама по собі обумовлювала слабкість досягнень держав, що перемогли Францію 1814 р. Повне відновлення дореволюційного режиму і в економіці, і в політиці після нищівних ударів, які нанесли йому французька революція і Н. Бонапарт, виявилося справою не тільки важкою, але й безнадійною. У такому розумінні можна вбачати і прогресивну роль володарювання Н. Бонапарта, який зовсім до того не прагнучи особисто, а лише думаючи про завоювання, про могутність і економічне панування Франції в Європі, відіграв її.
Ш. Талейран вважав, що переломним моментом у зовнішній політиці Н. Бонапарта був Тільзитський мир, після якого політика імператора привела до краху великої імперії. Але аналізуючи загальний характер його зовнішньополітичної діяльності, можна вважати, що переломний момент наступив раніше, а саме з виданням знаменитого декрету про блокаду Британських островів від 21 листопада 1806 р. Прагнучи підпорядкувати французькій буржуазії всю Європу і зломити англійську гегемонію континентальною блокадою, Н. Бонапарт викликав протидію трьох чинників: промислової Англії, національно-визвольних рухів у Європі і міцного оплоту феодально-абсолютистської реакції в особі військово-феодальної Російської імперії.
Отже, найзагрозливішою спробою порушити європейську рівновагу були війни Н. Бонапарта (1799-1814 pp.), який не приховував намірів домогтися верховенства Франції на континенті. Після проголошення Франції імперією (1804 р.) йому вдалося суттєво розширити її кордони і створити низку сателітів-держав у Італії, Німеччині тощо. Ці перемоги також сприяли ліквідації 1806 р. Священної Римської імперії. Проте кожна з них водночас підштовхувала європейські держави до формування нових коаліцій проти Франції, найбільша з яких, шоста (1814 р.), завдала імператорській армії вирішальної поразки. Незмінним учасником і натхненником усіх коаліцій була Велика Британія. Ці події засвідчили, що принцип рівноваги сил став не лише фактом, але й імперативом європейської політики. Залишалося лише виробити систему, яка б убезпечувала Європу від нових спроб порушити встановлену рівновагу. Це завдання й намагався виконати скликаний союзною коаліцією дипломатичний конгрес у Відні.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шомонський трактат. Паризький мир і реставрація Бурбонів“ на сторінці 1. Приємного читання.
