Настав жовтень. Спонукуваний запевненнями Ч. Стретфорда-Редкліфа і французького посла Лакура, султан оголосив Росії війну. Тим часом англійською і французькою дипломатією отримано було точне підтвердження звістки, яка вже раніше промайнула по Європі. 18 (ЗО) листопада 1853 р. адмірал Нахімов П. С. напав на турецький флот у Синопській бухті, винищив його і зруйнував берегові укріплення.
Вступ Англії та Франції у війну проти Росії
Синопський бій став тим поштовхом, який розрядив напругу, що давно накопичувалася. У середині грудня Наполеон ПІ оголосив британському послові в Парижі лордові Каулі, що має намір наказати своєму флоту увійти до Чорного моря. Це підштовхнуло дії і британського кабінету. Ще в лютому 1853 р., як тільки прийшли перші донесения С. Гамільтона з Петербурга про довірливі бесіди з ним царя, статс-секретар Кларендон і французький посол у Лондоні граф О. Валевський підписали угоду, за якою Англія і Франція зобов'язувалися нічого не робити у сфері східного питання без попередньої домовленості. Тепер настав момент для виконання цього зобов'язання. Лорд Ебердін погодився дати англійському флоту відповідні розпорядження.
Вагання англійської дипломатії тривали недовго. Після Синопа в англійських суспільних колах збудження проти Росії зростало неймовірним чином. У пресі голосно звинувачували навіть королеву Вікторію та Ті чоловіка в підозрілих, мало не зрадницьких задумах. Коли раптово 15 грудня 1853 р. лорд Пальмерстон подав у відставку, справжнє обурення обрушилося на кабінет, звідки "вижили чесного патріота" та ін. Через тиждень лорд Ебердін просив лорда Пальмерстона повернутися до міністерства. Це повернення віддавало кабінет лорда Ебердіна повністю в руки лорда Пальмерстона. Війна проти Росії була цим вирішена.
4 січня 1854 р. об'єднаний англо-французький флот увійшов у Чорне море, і два адмірали, що керували флотом, сповістили російську владу, що мають завдання захищати турецькі судна і порти від нападів з російського боку. Негайно К. В. Нессельроде за наказом Миколи І звернувся до російського посла в Парижі П. Д. Кисельова і лондонського посла барона Бруннова, пропонуючи їм запросити обидва уряди, при яких ці посли були акредитовані, і пояснити, як розуміти повідомлення адміралів. Чи стосується фактична заборона плавати по Чорному морю тільки до російських суден, чи також і турецьких. У випадку, якщо станеться, що заборона розповсюджується тільки на російські судна, баронові Бруннову і П. Д. Кисельову наказувалося негайно перервати дипломатичні стосунки і покинути Лондон і Париж.
Англійська преса волала про необхідність боротися за незалежність Туреччини. У самій Туреччині фактичними господарями становища були Ч. Стретфорд-Редкліф і французький посол Бараге д'Ільє. Єдиною утіхою для султана було те, що Ч. Стретфорд-Редкліф і Бараге д'Ільє люто і безперервно сварилися між собою.
29 січня 1854 р. в офіційному органі Французької імперії "Монітер" з'явився лист імператора французів Наполеона ІП до всеросійського імператора Миколи І. Наполеон ПІ писав, що грім синодських гармат образив французьку і англійську національну честь. Він пропонував цареві останній вихід: відвести війська з Молдавії і Валахії. Тоді Франція і Англія накажуть своїм флотам покинути Чорне море. А потім хай Росія й Туреччина призначать уповноважених для мирних переговорів. Цей незвичайний у дипломатичному ужитку прийом – публічне звернення одного чинного монарха до іншого – правильно зрозуміла вся Європа. Це була спроба перед самим вибухом війни звалити всю відповідальність на супротивника, виставивши напоказ свою миролюбність.
Микола І відповів 9 лютого. Одночасно з відсиланням оригіналу до Парижа Микола І також наказав надрукувати копію свого листа в офіційному органі російського Міністерства закордонних справ. Цар відповідав, що йому російська честь так само дорога, як Наполеонові ПІ французька. Синопський бій був цілком правомірною дією. Не можна прирівнювати зайняття Дунайських князівств до фактичного оволодіння Чорним морем за допомогою направлення туди французького і англійського флотів та ін. Обидва імператори підписалися пам'ятною їм обом формулою: "Вашої величності добрий друг".
А вже на третій день після відправлення листа Наполеона ПІ до Петербурга П. Д. Кисельов отримав у Парижі офіційну ноту Друен де Люїса. Нота носила нарочито зухвалий характер. Вона роз'яснювала, що заборона плавання Чорним морем стосується лише російського флоту, а не турецького. Негайно, в силу вже раніше отриманих інструкцій, П. Д. Кисельов заявив про розрив дипломатичних стосунків між Росією і Францією.
Виступ Франції проти Росії в цьому випадку був настільки слабо мотивованим, що й Микола І у Петербурзі, і П. Д. Кисельов у Парижі постаралися підкреслити, що на розрив із Францією вони дивляться інакше, ніж на розрив, що одночасно послідував, з Англією. Микола І велів негайно прислати додому С. Гамільтону паспорти на виїзд посольства. А генералу Кастельба-жаку, французькому послові, надали можливість заявити про бажання виїхати й отримати паспорти тоді, коли він захоче. При дуже милостивому прощанні з генералом Микола І дав послові один з найвищих орденів – зірку Олександра Невського. Цим надзвичайним жестом ніби підкреслювалося, що цар вважав розрив із Францією дипломатичним непорозумінням, яке може так само скоро уладнатися, як раптово воно і виникло.
Ще більше це було підкреслено при від'їзді П. Д. Кисельова з Парижа. П. Д. Кисельов, повідомивши вже 4 лютого 18S4 р. міністра Друен де Люїса про свій від'їзд із посольством з Парижа, негайно після цього заявив, що бажав би особисто відкланятися імператорові Наполеону Ш. Той прийняв П. Д. Кисельова під час уранішньої аудієнції наодинці, і вони довго розмовляли. Імператор стверджував, ніби його поведінка у всьому цьому конфлікті була найбільш примирливою. Злегка, натяком, Наполеон III торкнувся і зло-щасної історії з його титулуванням, і П. Д. Кисельову стало ясне, що його співбесідник її не забув і не простив. П. Д. Кисельов навіть сказав: "Государю, дозвольте вам сказати, що ви помиляєтеся... Франція кидається у війну, яка їй не потрібна, в якій вона нічого не може виграти, і вона воюватиме тільки, щоб служити цілям і інтересам Англії. Ні для кого тут не секрет, що Англія з однаковим задоволенням побачила б знищення будь-якого флоту, вашого флоту або нашого, і, чого тут не розуміють, це те, що Франція на разі допомагає руйнуванню [російського] флоту, який у разі потреби був би якнайкращим для вас помічником проти того флоту, який коли-небудь поверне свої гармати проти вашого". Французький імператор вислухав ці багатозначні заяви мовчки, і, що вкрай показово, жодним словом П. Д. Кисельову на них не заперечив. Цікаво, що власне про Туреччину обидва співбесідники якось абсолютно забули. Наполеон ПІ навіть не подумав, що для годиться слід було хоч би згадати про "незалежність" країни, нібито для "захисту" якої він оголяє меч і починає криваву війну.
От як пояснював П. Д. Кисельов у листі до К. В. Нессельроде свій вчинок , який, до речі кажучи, не мав ні з боку канцлера, ні з боку Миколи І ані- найменших заперечень. "Якщо всупереч звичаю я побажав попрощатися з Луї Наполеоном у приватній зустрічі перед тим, як вимагати мій паспорт, це тому, що я знав, наскільки він чутливий до такого роду маніфестацій і проявів особистого шанування, і наскільки спомин про подібний вчинок міг би, при нагоді, допомогти знову зав'язати зносини".
Проект послаблення та розчленування Россії, висунутий лордом Пальмерстоном
Від формального оголошення війни Росії Англією і Францією 27 і 28 березня 1854 р. і до листопада – грудня 1855 р., коли поновилися негласні стосунки між російськими і французькими дипломатами, дипломатична діяльність великих держав зосереджувала свій інтерес головним чином на Відні. Зусилля Англії і Франції були спрямовані на те, щоб примусити Австрію щоб то не стало виступити проти Росії. Дії австрійської дипломатії мали на увазі вирішення дуже важкого завдання – не оголошуючи формально війни Росії, примусити Миколу І прибрати війська з Молдавії і Валахії, і влаштувати це так, щоб не розсердити Наполеона ІН, але й не розсваритися з царем.
Що стосується дипломатичних відносин між самими союзниками, то спочатку ще не проявлялося корінне розходження між цілями Англії і Франції. Проте відразу ж після падіння Севастополя воно виявилося з довершеною ясністю. Пальмерстон, душа кабінету лорда Ебердіна, вважав, що війна може грунтовно послабити Росію. У Англії є такий союзник, як Французька імперія. У перспективі можна, обіцяючи компенсації за рахунок Росії, набути ще трьох союзників: Австрію, Пруссію і Швецію. Ніколи вже не повториться ця найсприятливіша комбінація. Пальмерстон захоплювався: "Немає країни на світі, яка так мало програвала б від воєн, як Англія!" – наполегливо повторюючи цю фразу.
Власні цілі британської політики неодноразово аналізувалися і в англійській пресі, але точка зору Пальмерстона, якнайповніше викладена ним лордові Джону Росселю, зводилася до такого: Аландські острови і Фінляндія повертаються Швеції, Прибалтійський край відходить до Пруссії, королівство Польське повинне бути відновлене як бар'єр між Росією і Німеччиною (не Пруссією, а Німеччиною), Молдавія і Валахія та все гирло Дунаю відходять до Австрії, а Ломбардія і Венеція – від Австрії до Сардинського королівства (П'ємонту). Крим і Кавказ відбираються у Росії і відходять до Туреччини, причому частина Кавказу, що іменувалася в лорда Пальмерстона "Черкесі- сю ", утворює окрему державу, що перебуває у васальних відносинах до сул-тана Туреччини.
Підголосок лорда Пальмерстона, статс-секретар з іноземних справ лорд Кларендон, нітрохи не заперечуючи проти цієї програми, постарався у своїй великій парламентській промові 3 березня 1854 р. підкреслити помірність і безкорисливість Англії, яка нібито зовсім не боїться за Індію, не потребує нічого для своєї торгівлі, а лише благородно і високопринципово веде "битву цівілізації проти варварства".
До певного часу Наполеон ПІ, який із самого початку не співчував пальмерстонівській фантастичній ідеї розподілу Росії, зі зрозумілої причини утримувався від заперечень. Програма лорда Пальмерстона була складена так, щоб набути нових союзників. Притягувалися таким шляхом і Швеція, і Австрія, і Пруссія, заохочулася до повстання російська Польща, підтримувалася війна Шаміля на Кавказі, забезпечувався також виступ проти Росії Сардинського королівства. А нові союзники були Франції й Англії дуже потрібні. Чим відчайдушнішою ставала героїчна оборона Севастополя, тим вони робилися необхіднішими.
Але насправді Наполеонові III зовсім не хотілося ні дуже посилювати Англію, ні понад міру послабляти Росію. Тому як тільки перемога була союзниками здобута, зараз же Наполеон III почав підкопуватися під програму лорда Пальмерстона і швидко звів її до нуля. Але на перших порах між Англією і Францією не було ні найменших розбіжностей. У Відні союзниками був даний дипломатичний бій Миколі I, і цей бій був царем програний.
Місія О. Ф. Орлова у Відні
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оголошення Туреччиною війни Росії“ на сторінці 1. Приємного читання.
