Початок англо-німецького антоганізму
З тих пір, як Пруссія розбила Францію і створила Німецьку імперію, Англія не могла не побоюватися нових актів німецької агресії. Подальше посилення Німеччини могло привести до її гегемонії на континенті. Багато передбачливих людей в рядах британських політиків не упускали з виду цієї страшної загрози. Втім, не було нестачі серед них і в тих, хто хотів вирішити колоніальні конфлікти з Росією або Францією, спровокувавши війну між кожною з них і німцями. Саме так міркував лорд Солсбері в 1887 р., хоча пізніше і він зрозумів небезпеку такої політики.
Незабаром після подій 1871 р. до загрози німецької гегемонії приєдналася небезпека німецької торговельної конкуренції. Починаючи з кризи 1873 р., Англія все гостріше відчувала успіхи свого нового суперника. У 1883-1885 pp. Німеччина захопила свої перші колонії. З цих пір вона виступає вже не тільки як торговий конкурент Великобританії, але і як її суперник у боротьбі за поділ ще вільних колоніальних територій. Проте протягом 70-80-х pp., незважаючи на торговельну конкуренцію, політичні відносини між Німеччиною і Англією, за винятком 1875 р., а також періоду з 1880 р. по 1885 р., залишалися нормальними, а деколи і дружніми.
Становище змінилося в 90-х pp. XIX ст. З середини 90-х pp. перед зовнішньою політикою Німеччини було поставлено нове завдання – створення обширної колоніальної імперії та встановлення "сфер впливу" у відсталих країнах. Це стає основною справою німецького капіталізму. З цієї миті захоплення колоній стало основним завданням німецької зовнішньої політики, англо-німецькі відносини почали загострюватися. До 1893 р. Гольштейн і Л. фон Капріві остаточно переконалися в тому, що їм не вдасться прив'язати Англію до Троїстого союзу. Саме це і було безпосереднім приводом для повороту в німецькій політиці відносно Англії. Усюди, де тільки можливо, Німеччина починає протидіяти британській колоніальной політиці. У Єгипті, де в 80-х pp. Німеччина зазвичай підтримувала інтереси Англії, вона тепер все частіше використовує свою допомогу як засіб шантажу з метою стягнення з Англії різних колоніальних поступок. При цьому вона стає нерідко і на сторону Франції. З урахуванням і цього, об'єктивно вже протягом довгого часу зростав англо-німецький антагонізм.
1891 р. утворився так званий Пангерманський союз. Формальним приводом для його створення був протест колоніальних кіл проти поступок, зроблених Англії за договором 1890 р. Організація ця включала низку відомих парламентарів, переважно з консервативної, а ще більше – з націонал-ліберальної партії, професорів, юристів, промисловців, генералів і офіцерів. Союз фінансувався великими металургійними фірмами. Монополістична важка індустрія і була справжнім його хазяїном. Союз здійснив чималий вплив на діяльність німецької дипломатії.
Пангерманський союз займався пропагандою найвідчайдушнішої імперіалістичної експансії. Він проповідував перевагу німців над усіма іншими народами і проголошував, що німецька культура є найбільш високою культурою у всьому світі. Пангерманський союз вимагав створення обширної колоніальної імперії в Африці. Тим більше не варто було, на думку пангерманців, церемонитися з доктриною Монро. У Південній Америці також потрібно було створити обширну колоніальну імперію. Найбільш крайні пангерманісти закликали німецький уряд до переділу колоній, рекомендуючи почати з володінь малих держав (Португалії, Бельгії), але не зупинятися і перед захопленням колоній Англії і Франції.
У Європі їх апетити поширювалися на Голландію, Бельгію, Швейцарію, Данію. Союзну Австро-Угорщину пангерманці припускали "об'єднати" з Німецькою імперією. Разом з Балканами вона повинна була проскласти для німців міст до Туреччини, а остання, в свою чергу, також повинна була стати сферою німецького впливу. Вони будували плани розчленування Росії, прагнучи додатково поневолити і "російську" Польщу, захопити Прибалтику, відторгнути від Росії й Україну.
Легковажно штовхаючи Німеччину на Схід, проти Росії, і проти Англії й Америки, пангерманці кидали виклик найбільшим державам світу. Ці авантюристи вважали, що удар німецького "броньованого кулака" вирішить усі світові політичні проблеми, і що не треба соромитися таких "дурниць", як міжнародне право. Навіть у найскромнішому розумінні розширення німецької колоніальної імперії було можливе тільки лише воєнним шляхом. Коли порівняно молодий німецький імперіалізм поставив перед собою це завдання, поділ світу був уже закінчений. Був можливий лише перерозподіл земель, раніше захоплених іншими країнами.
Вже в 90-х pp. пангерманські настрої стали опановувати кайзером і багатьма членами його уряду. Після відставки Л. фон Капріві канцлером став старезний князь Гогенлое (1894-1900 pp.). При ньому німецька дипломатія проникається ідеєю, що політика О. фон Бісмарка була надто вузькою, "європейською". Німеччина збиралася вести "світову політику", спрямовану, в першу чергу, на якомога більше розширення колоніальних володінь. Вплив пангерманців усе зростав. Головними провідниками нової політики були сам кайзер, канцлер Бенград фон Бюлов, морський міністр адмірал Альфред фон Тірпіц. Німецька політика, починаючи з кінця XIX ст., стає все більш агресивною.
В кінці 90-х pp. Німеччина взяла участь у розпочатому імперіалістами поділі Китаю. 1897 р. вона захопила бухту Кіао-Чао в Шандуні, а вслід за цим, добившись там залізничних і гірських концесій, перетворила всю провінцію Шандунь на сферу свого впливу. 1899 р. Німеччина отримала велику частину островів Самоа в Тихому океані й купила в Іспанії Маріанські й Каролінські острови.
Б. фон Бюлов спочатку обіймав посаду статс-секретаря закордонних справ, а з 1900 і по 1909 pp. був на посаді канцлера. Він, як і його попередник, був провідником інтересів юнкерства і великих капіталістів. За своїми особистими якостями це була дуже спритна людина, що мала зовнішній лоск, але він не був справді великим державним діячем. Наприкінці 1897 р. в рейхстазі він заявив, що пройшли вже ті роки, коли інші народи ділили між собою землі і води, а ми, німці, задовольнялися лише блакитним небом. Ми вимагаємо й для себе місця під сонцем.
1900 р. Німеччина разом з іншими державами брала участь у придушенні боксерського повстання в Китаї та його подальшому пограбуванні за допомогою накладеної на нього контрибуції. Всі перелічені загарбання далеко не задовільняли апетитів німецьких імперіалістів. Найбільш великим колоніальним підприємством Німеччини була споруда Багдадської залізниці, яка розглядалася як засіб до перетворення всієї Туреччини на об'єкт експлуатації німецького капіталу. Ця концесія була оформлена 1903 р. Через неї, припускали німецькі імперіалісти, піде німецький "натиск на Схід", горезвісний "Drag nach Osten", що виходив за межі Туреччини.
Німецькі домагання на світову гегемонію глибоко зачіпали Англію з її величезними колоніальними володіннями. Проте незабаром виявилися три обставини, які примусиш англійську дипломатію до певного часу знаходити всі засоби, щоб затримати або хоч би затушувати зростання англо-німецького антагонізму. До цього вимушували: 1) зростання російського впливу на Далекому Сході; 2) конфлікт Англії з Францією через панування над Верхнім Нілом; 3) підготовка війни з бурами.
Переговори про англо-німецький союз
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Новий курс німецької політики. "Пангерманізм". Англо-німецькнй морський та колоніальний антоганізми“ на сторінці 1. Приємного читання.
