У 1875 р. загострилися стосунки між слов'янськими народами Балкан і Туреччиною. У турецькій провінції Герцеговина почалося повстання християнського населення проти турецьких властей. Це повстання виявилося для російського уряду приводом для втручання в турецькі справи. Повстання знайшло гарячий відгук серед слов'янських народів Сербії і Чорногорії, які прагнули об'єднати всіх слов'ян, що жили тоді на території майбутньої держави Югославія.
Імператорові Францу Йосипу І дуже хотілося хоч би чимось компенсувати свої втрати, понесені в Італії і Німеччині. Тому він з великим співчуттям прислухавався до голосу анексіоністів. Ці політики енергійно заохочували антитурецький рух у Боснії і Герцеговині. Навесні 1875 р. вони організували подорож Франца Йосипа І до Далмації. Під час цієї поїздки імператор приймав представників герцеговинського католицького духовенства, які вітали його як захисника християн від мусульманського ярма. Ця поїздка разом з попередньою хорватсько-католицькою агітацією в чималою мірою сприяла тому, що герцеговинці зважилися на повстання.
Російський уряд також вважав необхідним надати допомогу повсталим слов'янам. Він сподівався таким чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою в Кримській війні. Проте російський уряд зовсім не бажав затівати серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною. Прагнучи підтримати авторитет Росії серед слов'ян і при цьому не посваритися з Австро-Угорщиною, О. М. Горчаков вирішив проводити втручання в балканські справи в контакті з цією державою. Така політика відповідала і принципам угоди трьох імператорів.
Борючись проти слов'янської свободи і російського впливу на Балканах, ні мадярське дворянство, ні німецька буржуазія в Австрії не прагнули в ті часи до приєднання балканських областей. Угорці побоювалися всякого посилення слов'янського елементу в монархії Габсбургів. "Мадярська тура переповнена багатством, – відзначив одного разу Д. Андраші, – усякий новий вантаж, будь то золото, будь то грязюка, може її тільки перекинути".
Коли почалося герцеговинське повстання, спочатку Д. Андраші заявив Порті, що розглядає його як внутрішню турецьку справу. Тому він не має наміру ні втручатися в нього, ні будь-чим ускладнювати військові заходи турків проти повстанців. Проте утриматися на цій позиції йому не вдалося. В Австрії були впливові елементи, які розраховували інакше вирішити південнослов'янське питання. Вони думали включити південнослов'янські області західної половини Балкан до складу Габсбурзької держави, почавши із захоплення Боснії і Герцеговини. Таким чином, разом з Австрією і Угорщиною ці області увійшли б як третя складова частина до монархії Габсбургов. З дуалістичної держави Австро-Угорщина перетворилася б на "тріалістичну" державу. Заміна дуалізму тріалізмом повинна була послабити в імперії вплив угорців.
Прихильники цієї програми, на відміну від угорців і німецької буржуазії, готові були погодитися на те, щоб східну частину Балкан отримала Росія. З нею вони рекомендували укласти полюбовну операцію. На такій точці зору стояли військові, клерикали і феодальні кола австрійської половини Австро- Угорщини.
У серпні 1875 р. О. М. Горчаков заявив у Відні про необхідність спільного втручання в турецько-герцеговинські відносили. Він висловив думку, що повсталим провінціям потрібно надати автономію на зразок тієї, якою користується Румунія, – інакше кажучи, "близьку до повної незалежності".
Створення ще одного південнослов'янського князівства зовсім не влаштовувало Австро-Угорщину. Від нової держави потрібно було чекати встановлення найтісшої співпраці з Сербією і Чорногорією. Таким чином, визволення Боснії і Герцеговини могло з'явитися першим кроком до утворення "Великої Сербії". Проте Д. Андраші погодився на спільний виступ. Він не бажав передавати герцеговинську справу до рук однієї Росії. Більше того, він вважав потрібним дещо зробити на користь повстанців, щоб попередити втручання Сербії. Але при цьому Д. Андраші мав намір одмежитися наймінімальнішими заходами. Врешті-решт він добився значного звуження первинної російської програми. Заступництво християнам звелося до плану адміністративних реформ, яких держави повинні були вимагати від султана.
• 30 грудня 1875 р. Д. Андраші вручив урядам усіх держав, які підписали Паризький трактат 1856 р., ноту, що висловлювала проект реформ у Боснії і Герцеговині. Нота запрошувала до спільних дій з метою добитися ухвалення цієї програми як Портою, так і повстанцями. Всі держави виявили свою згоду з пропозиціями Д. Андраші. Проте, погоджуючись з його програмою, Росія вкладала в неї свій власний зміст. Д. Андраші у вимозі реформ вбачав шлях до відновлення влади султана, а О. М. Горчаков, навпаки, бачив у реформах крок до майбутньої автономії, а потім і до незалежності повсталих областей.
• 31 січня 1876 р. проект Д. Андраші у формі окремих нот був переданий Порті послами всіх держав, що підписали Паризький трактат. Порта прийняла "раду" держав і дала свою згоду на проведення реформ, запропонованих у ноті Д. Андраші. Але вожді повстанців, почувши про ворожий їм характер австро-угорського проекту, рішуче його відкинули. Вони заявили, що не можуть скласти зброю, поки турецькі війська не будуть виведені з повсталих областей і поки з боку Порти є одна лише голослівна обіцянка, без реальних гарантій з боку держав. Вони висунули й низку інших умов. Таким чином, дипломатична спроба Д. Андраші потерпіла невдачу.
Тоді на сцену знову виступила російська дипломатія. О. М. Горчаков запропонував Д. Андраші та О. фон Бісмарку влаштувати в Берліні зустріч трьох міністрів, приурочивши його до наступного візиту царя. Його пропозиція була прийнята. У травні 1876 р. зустріч відбулася. Вона збіглася з відставкою великого візиря Махмуд-Недима-паші. Махмуд був провідником російського впливу і його падіння означало, що Туреччина схиляється на бік Англії. Зрозуміло, така зміна курсу турецької політики відбилася на ставленні російського уряду до Туреччини.
Привезений О. М. Горчаковим до Берліна план дозволу східного питання корінним чином відрізнявся від ноти Д. Андраші. О. М. Горчаков вимагав уже не реформ, а автономії для окремих слов'янських областей Бапканського півострова. План передбачав надання і Росії, і Австро-Угорщині мандатів на устрій такого управління. Такий проект був явно неприйнятний для Д. Андраші. Австрійський міністр не допускав і думки, щоб справа звільнення слов'янства увінчалася успіхом, а вплив Росії запанував хоч би над частиною Балкан. Д. Андраші вирішив провалити цей план, але не відкинув його відкрито. Звеличивши записку О. М. Горчакова як шедевр дипломатичного мистецтва, він вніс до неї стільки поправок, що вона абсолютно втратила свій первинний характер і перетворилася в розширену ноту його самого від 30 грудня 1875 р. Новим порівняно з цією нотою було лише те, що тепер намічалася деяка подібність тих гарантій, яких вимагали повстанці.
Остаточно узгоджена пропозиція трьох урядів названа "Берлінським меморандумом", завершувалася вказівкою на те, що якщо намічені в ньому кроки не дадуть належних результатів, три імператорські двори домовляться про вжиття "дієвих заходів з метою запобігання подальшому розвитку зла". Меморандум був прийнятий трьома державами 13 травня 1876 р. На другий же день англійський, французький та італійський посли були запрошені до німецького канцлера. Тут вони застали Д. Андраші і О. М. Горчакова. На цій нараді російський канцлер заявив, що Порта не провела жодної з обіцяних нею реформ. Мета трьох імператорських дворів полягала в збереженні цілісності Оттоманської імперії. Проте це обумовлюється полегшенням участі християн, інакше кажучи, "покращеною" сталістю. Такий був новий дипломатичний термін, яким О. М. Горчаков висловив основну ідею Берлінського меморандуму.
Франція та Італія відповіли, що вони згодні з програмою трьох імператорів. Але англійський уряд в особі Б. Дізраелі висловився проти нового втручання в турецькі справи. Англія не бажала допустити ні затвердження Росії в протоках, ні посилення російського впливу на Балканах, хоча для керівників британської зовнішньої політики Балкани були плацдармом, звідки можна загрожувати Костянтинополю. Якраз у цей час Б. Дізраелі готував цілу низку заходів щодо розширення і зміцнення британського панування над
Індією. Він замишляв підпорядкування Белуджистану і Афганістану. З іншого боку, він уже приступив до оволодіння Суецьким каналом (через скупку акцій) і встановлення англійського панування у східній частині Середземного моря.
Після відкриття Суецького каналу (у 1869 р.) через Середземне море пролягали основні комунікаційні лінії Британської імперії. Цим лініям міг загрожувати французький флот. З переходом же проток у руки Росії або за наявності російсько-турецького союзу в Середземному морі могла б з'явитися і російська ескадра. Зважаючи на це, англійський уряд прагнув підпорядкувати своєму контролю не тільки Єгипет, але й Туреччину. До цього приєднувалося ще одне міркування. У випадку конфлікту через Балкани Англія могла розраховувати на Туреччину і на Австро-Угорщину. От чому для Англії було незрівнянно вигідніше розв'язати боротьбу з Росією не в Середній Азії, де вона одна стояла сам на сам з Росією, а на Близькому Сході.
На Близькому Сході, як і в Середній Азії, стикалися два зустрічні потоки експансії. І Росія, і Англія вели наступальну політику, і при цьому обидві побоювалися одне одного. Обидві держави добивалися панівного впливу в Костянтинополі і всіляко прагнули перешкодити одне одному в досягненні цієї мети. Царська Росія, прагнучи до контролю над протоками, переслідувала наступальні цілі. Але при цьому вона й оборонялася, бо намагалася запобігти можливому переходу до Англії ключів від Чорного моря.
Своєю відмовою прийняти Берлінський меморандум Б. Дізраелі завоював панівний вплив у турецькій столиці, розладнав європейський "концерт" у Костянтинополі та заохотив Туреччину на спротив вимогам трьох імператорів.
Тим часом на Балканах відбулися нові події. Майже одночасно з появою Берлінського меморандуму турки придушили повстання в Болгарії. Утихомирення супроводжувалися дикими звірствами. У Філіппопольському санджаку за декілька днів черкесами і башибузуками (іррегулярною кавалерією Туреччини) було вирізано близько 15 тисяч чоловік. Вбивства супроводжувалися тортурами і всякого роду наругами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Балканське питання др. пол. 70-х pp. XIX ст. Сан-Стефанський мирний договір після війни 1877-1878 pp. і Берлінський конгрес“ на сторінці 1. Приємного читання.
