Під час Другої опіумної війни (1856-1860 pp.) за допомогою дипломатичних переговорів було вирішено питання про повернення царській Росії лівого берега р. Амуру. Поступове заселення Східного Сибіру росіянами підсилювали прагнення до забезпечення водного шляху по р. Амуру до океану і приєднання Приамур'я до Росії.
• 1849 р. експедиція під керівництвом Г. Невельського на транспорті "Байкал" довела доступність заходу в р. Амур для морських кораблів і з'ясувала, що Сахалін є острів, а не півострів, і відокремлений від материка судохідною протокою. Питання про Приамур'я і Сахалін стало особливо важливим для Росії в період опіумних воєн і загострення суперечностей Росії з Англією і Францією на Близькому Сході. Росія також була стурбована господарюванням американських китобоїв у Охотському морі. Генерал-губернатор Східного Сибіру Μ. М. Муравйов невпинно доносив до Петербурга про загрозу проникнення вгору по р. Амур англійських, французьких, американських воєнних і торговельних суден.
• 1850 р. Г. Невепьський заснував на р. Амурі військовий пост Миколаївськ і підняв там російський прапор. 1853 р. був відновлений військовий пост на о. Сахалін. 1854 р. царем були дані повноваження про переговори з Китаєм генерал-губернаторові Східного Сибіру Μ. М. Муравйову для приєднання до Росії Приамур'я. При його ж участі була розроблена інструкція, яка передбачала необхідність у разі розпаду Цинської імперії не допускати затвердження стороннього і ворожого Росії впливу в суміжних з нею Монголії, Маньчжурії і Кореї. Росія добивалася від Китаю визнання за Росією лівого берега р. Амур.
Представники Англії, Франції і США намагалися зірвати ці переговори, а окремі їх представники пропонували своїм урядам дати добро на відкриття для суден західних держав навігації по р. Амур. Ці плани висувалися під прапором "захисту Китаю" від Росії. Тим самим вони хотіли відвернути увагу китайського уряду від підготовки західними державами Другої опіумної війни. Друга опіумна війна прискорила рішення Китаю врегулювати дипломатичним шляхом відносини з Росією. Крім того, цинський уряд до певної міри розглядав Росію як противагу діям Англії і Франції. 16 (28) травня 1868 р. в м. Айгуні генерал-губернатор Східного Сибіру Μ. М. Муравйов і цинський уповноважений князь І Шань підписали договір, за яким: 1) Приамур'я признавалося належним Росії; 2) землі від р. Уссурі до моря вважалися неподіленими і залишалися "як і нині" у спільному володінні Росії й Китаю; 3) був закритий доступ англійським, французьким і американським суднам в річки Амур, Сунгарі, Уссурі, а по них могли ходити тільки російські і китайські судна. Договір був укладений між державами за спільною їх згодою, заради великої, вічної та взаємної дружби двох держав, для користі їх підданих і для охорони від іноземців.
Після укладення Айгунського договору цинському уряду належало вести мирні переговори з Англією і Францією. Головні надії цинський двір покладав на свій старий принцип – приборкати одних іноземців за допомогою інших. У Тяньцзінь прибули уповноважені не тільки союзників (від Англії і Франції), але й посланники від США – У. Рід і від Росії – Є. Путятін. Через них союзники передали цинському уряду пропозиції почати мирні переговори в Тяньцзіні з подальшим прийомом іноземних послів у Пекіні. Тактика пекінського двору полягала в тому, щоб вести переговори з кожним з іноземних посланників окремо і скористатися розбіжностями між ними. З цією метою імператорський едикт від 8 квітня 1858 р. наказував ввічливіше поводитися з російськими й американськими представниками, ніж з посланниками союзників.
Перш за все китайський уряд вирішив завершити переговори з Є. Путятіним, прибулим до Китаю для того, щоб забезпечити поширення на Росію прав найбільш сприятливої нації відносно торгівлі в морських портах Китаю і для врегулювання питання про кордони обох імперій. Росія хотіла використати скрутне становище Китаю у відносинах з Англією і Францією, щоб дипломаточним шляхом вирішити питання про кордони в Приамур'ї і про морську торгівлю з Китаєм. У той же час Росія хотіла протистояти посиленню впливу Англії і Франції в Китаї, оскільки боялася, що якщо вони підпорядкують собі Китай, то почнуть підбурювати його проти Росії, що ускладнить стан справ на Далекому Сході.
Відносно тайпінського повстання Є. Путятін отримав чіткі вказівки – не втручатися у внутрішні справи Китаю. Він радив китайцям не погоджуватися на перебування в Пекіні англійського посланника і запропонував надати Китаю допомогу зброєю та інструкторами для посилення потужності китайської армії в її протидії союзникам. Є. Путятін дотримувався думки, що Англія хоче зробити з Китаю "нову Індію", що Росії повинна чинити опір цьому до останнього, навіть якщо б справа дійшла до європейської війни. Він радив цинському уряду не приймати озброєної допомоги проти тайпінів від Англії і Франції, побоюючись, що допомога ця перетворить пекінський двір на знаряддя їх політики. Царський уряд відправив до Китаю 10 тис. рушниць і 50 гармат морем. Але інструктори не були пропущені до Китаю, а після тянцзінських переговорів 1858 р. цинський уряд відмовився від запропонованої Росією зброї.
Китай відмовився вести з Є. Путятіним переговори про кордони, але 1 (13) червня 1858 р. уклав з Росією договір, що передбачав можливість лише тимчасового перебування російських посланників у Пекіні, рівність у дипломатичному листуванні і надання російським купцям права торгівлі у відкритих портах Китаю. За Росією в Китаї забезпечувалися також право найбільш сприятливої нації. Проте російська буржуазія через свою економічну слабкість не змогла отримати з цих поступок від Китая максимальну користь, ж це робили Англія, Франція і США.
Крім того, Є. Путятін зблизився з французьким і американським посланниками і радив їм не доводити справу до падіння Цинської династії, оскільки це могло сприяти перемозі повстанців. У цьому питанні всі представники, в тому числі і англійські, були з цим згодні. Тяньцзінські переговори завершилися 28 червня 1858 р. підписанням загального протоколу представниками Англії, Франції, США, Росії і Китаю про те, що чотири держави ставлять своєю метою "гарантувати" мир Китаю від "наслідків його власної слабкості". Фактично ж це було не що інше ж офіційне вираження змови країн Заходу, Росії і США з китайським урядом проти народу Китаю. Разом з тим, посланники Франції, США й Росії також розглядали цей протокол ж один із засобів перешкодити встановленню монопольного панування Англії в Китаї і розчленування нею цієї держави.
Суперечності між Росією і країнами Заходу спонукали її докласти всіх зусиль, щоб не допустити їх панування в Китаї. У той же час нові труднощі китайського уряду штовхали його на посилення зв'язків зі своїм північним сусідом – Росією, і царський уряд не забув цим скористатися. 1860 р. до Китаю була направлена місія О. П. Ігнатьєва. Головне її завдання полягало у врегулюванні дипломатичним шляхом найважливіших територіальних і торговельних питань між Китаєм і Росією, що залишилися невирішеними після Айгунського договору. За цим договором землі від р. Уссурі й до моря залишалися нерозмежованими. Росія хотіла приєднати до себе й Уссурійський край, який ніколи Китаю не належав. Російський флот на Далекому Сході протягом більшої частини року залишався замкнутим у льодах Миколаєвська і міцність російських володінь на р. Амурі не була достатньо забезпеченою. До того ж пекінський уряд почав відмовлятися визнавати Айгунський договір. Вирішення цих питань і покладалося на місію О. П. Ігнатьєва в Пекіні.
Під час своєї місії О. П. Ігнатьєв підтримував стосунки як із гданськими сановниками, так і з представниками Англії і Франції, щоб використовувати на користь Росії англо-французькі суперечності. Для царизму було невигідним як падіння Цинської династії, так і повне підкорення її впливу Англії і Франції, які б надалі втручалися в російсько-китайські відносини. Побоюючись захоплення союзниками російсько-китайського листування в разі взяття Пекіна, він радив уряду Китаю якнайкраще заховати його архіви, прагнув наперед забезпечити недоторканність російської духовної місії в Пекіні.
Після набуття О. П. Ігнатьєвим значного впливу на хід переговорів Англії і Франції з Китаєм, оскільки він фактично відігравав роль посередника і схиляв обидві сторони до найшвидшого укладення угоди, він не забував і прагнув вирішити своє головне завдання – підтвердження китайським урядом Айгунського договору і визнання їм Уссурійського краю російською територією. Переговори О. П. Ігнатьєва з представником уряду князем Гуном завершилися успіхом для Росії. 14 листопада I860 р. був підписаний Пекінський договір, за яким: 1) підтверджувався Айгунський договір, що визначав кордони між обома державами відповідно до пропозицій О. П. Ігнатьєва, – по р. Амуру, Уссурі і по озеру Ханко; 2) до Росії приєднувався Уссурійський край; 3) допускалася безмитна прикордонна торгівля уздовж кордонів Приамур'я і Південно-Уссурійського краю; 4) дозволялося російським купцям торгувати з Кашгарією; 5) генерал-губернаторові Східного Сибіру надавалося право укладати з китайськими прикордонними властями угоди про правила російсько- китайської сухопутної торгівлі; 6) казахські і киргизькі землі в Середній Азії, що знаходилися за межами постійних китайських прикордонних караулів, відходили до Росії.
Пекінський договір сприяв зміцненню російсько-китайських відносин, оскільки Росія не ввозила до Китаю опіум і не вела з ним війну. Посилилися її позиції на Далекому Сході з приєднанням Приамур'я, Уссурійського краю і в Середній Азії за рахунок казахських і киргизьких земель, що знаходилися за межами постійних китайських прикордонних караулів і які відходили за Пекінським договором до Росії.
Зі сторони Англії і Франції відчувалася явна протидія російско-китайським переговорам. Ці країни мали свої плани на захоплення ними Кореї, Маньчжурії, Монголії та земель у Середній Азії. Росія ж у разі розпаду Цинської династії не хотіла допускати в прикордонних з собою територіях панування будь-якої ворожої собі держави і готова була йти аж до створення на цих територіях незалежних державних об'єднань, дружніх їй.
Відносини Китаю і Росії в 60-х pp. XIX ст. стосувалися, як і раніше, більшою мірою територіальних розмежувань і кордонів. 1861 р. було закінчено розмежування Південно-Уссурійського краю з Китаєм, а 1862 р. почалися переговори про уточнення існуючої прикордонної лінії із західними околицями Китаю, що привели до підписання Чугучакського протоколу 1864 р. Під час цих переговорів з боку Росії строго дотримувалися рішення Пекінського договору 1860 р. Подальше уточнення кордонів Росії з Китаєм затягнулося внаслідок повстань, що охопили Західний Китай, і 1869 р. завершилося установленням прикордонних знаків.
Росія бажала швидше завершити справу розмежування кордонів. Вона була зацікавлена в придушенні повстань у Західному Китаї і в своїх середньоазійських володіннях, в забезпеченні подальшого проникнення російської торгівлі в ці області. У цей період загострилися англо-російські протиріччя в Середній Азії, а цинський уряд відчував натиск развинутих держав Заходу, що вимагали від Китаю перегляду нерівноправних договорів. Пекін також був зацікавлений швидше придушити повстання у своїх західних провінціях. Взаємна зацікавленість у мирному врегулюванні прикордонних суперечок сприяла тому, що вона протікала без серйозних ускладнень.
Росія враховувала важливість добросусідських відносин з Китаєм, а головне – не бажала зміцнення в Китаї позицій західних держав. У зв'язку з цим вона нерідко відступала в китайських справах від політики співпраці із західними країнами, займаючи помірнішу позицію, зокрема, в питанні підтримки в Китаї іноземних місіонерів.
У другій половині XIX ст. західні околиці Китаю – Кашгарія і Джунгарія – стали об'єктом колоніальної експансії Англії, суперницею якої в цих областях була Росія. У 60-х pp. в них відбувалися повстання проти Цинської династії. 1864 р. – повстання в Кульджі, в 1866 р. в Кашгарі влада переходить до Якуб-бека, що був воєнноначальником кокандського хана, який установив зв'язок з англійцями і виступив як проти Китаю, так і проти Росії. Англійці прагнули відокремити Кашгарію від Китаю, створити там маріонеткову мусульманську державу, використовувати її в боротьбі проти Росії та закрить їй шлях на схід. У другій половині 60-х pp. він неодноразово загрожував російським військам, що рухалися на Бухару і заважав караванній російській торгівлі із Західним Китаєм.
Китайські власті не раз зверталися до Росії з проханням допомогти придушити повстання в Джунгар її. 1870 р. на нараді військового міністра було ухвалено рішення допомогти Китаю "як сильному і довговічному сусідові" придушити повстання і недопустити відділення Кашгарії і Джунгарії від Китаю, а також Росія вирішила покінчити з англійським впливом у цьому регіоні та не допустити хвилювань серед киргизів і казахів. 1871 р. російські війська тимчасово окупували територію Ілійського краю з м. Кульджа і придушили повстання, допомогли тим самим Китаю зберегти за ним західні провінції.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Політика Росії щодо Китаю другої половини XIX ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.
