Незабаром на Балканах спалахнув новий міжнародний конфлікт. Сербія, що надзвичайно посилилася після другої війни, зважилася ще раз спробувати домогтися виходу до Адріатики, зайнявши частину Албанії. Тим часом влітку 1913 р. Лондонська конференція послів прийняла "органічний статут Албанської держави". Албанія оголошувалася незалежним князівством "під гарантією шести держав". Вибір монарха надавалося провести великим державам у шестимісячний термін. "Контроль над цивільним управлінням і фінансами Албанії", згідно зі статутом, доручався "міжнародній комісії, що складалася з делегатів шести держав і делегата Албанії". У нескінченних спорах та інтригах конференція послів встановлювала кордони Албанської держави, питання про які було залишені відкритими в Лондонськом мирному договорі від 30 травня і передані на узгодження великих держав.
Росія і Франція при проведенні межі підтримували Сербію і Грецію. Німеччина, Австрія й Італія – Албанію. Англія змінила свою позицію порівняно з минулою зимою. Вона тепер ставала на бік Німеччини, Австрії й Італії. 11 серпня конференція винесла ухвалу про основний напрям кордонів. Було створено дві розмежувальні комісії. Вони виїхали на місце, щоб реалізувати ухвали міжнародної конференції. Це означало, що дипломатична боротьба з будівлі Форейн-офіс, де засідала Лондонська конференція, переноситься в палатки міжнародних комісій в Албанських горах.
Під впливом перших перемог Сербія знов почала захоплення албанської території. Австрія висловила протест і почала нову підготовку до війни. Німеччина підтримала в цей момент Австро-Угорщину. У ніч з 17 на 18 жовтня 1913 р. австрійський міністр закордонних справ граф Берхтольд відправив австрійському посланникові в Белграді розпорядження вручити сербському уряду ультиматум. Австрія вимагала негайного очищення Албанії. Інакше вона загрожувала війною. Сербський уряд, порадившися з російським урядом, прийняв ультиматум. Вія вивів війська на 24 години раніше терміну, на велике засмучення австрійців. Ще раз Росія і Сербія відступили під австро-німецьким тиском.
Ледве пройшов місяць після австрійського ультиматуму Сербії, як на Близькому Сході вже виник новий міжнародний конфлікт. У листопаді 1913 р. між Німеччиною і Туреччиною було укладено угоду про відправлення до Туреччини німецької військової місії з 42 офіцерів. На чолі місії був призначений генерал Ліман фон Сандерс. Місія повинна була зайнятися реорганізацією турецької армії. При цьому Ліман фон Сандерс був ще призначений на посаду командувача корпусу, розташованого на берегах проток. 14 грудня 1913 р. він прибув до Костянтинополя.
"Місія Лімана" викликала в Петербурзі обурення. Виходило так, що на берегах Босфору з'являлася військова сила, якою командували німці. Голова Ради міністрів В. Коковцев проїздом з Парижа зупинився в Берліні і особисто вів з німецьким канцлером і самим кайзером переговори про "місію Лімана". Він вимагав принаймні відмови Л. фон Сандерса від командного поста в столиці. Німецький уряд неначе б погоджувався, що німецький генерал може командувати корпусом, розташованим в іншому місці. Але, мабуть, через таємне навіюння тих же німців, Порта рішуче відкинула втручання Росії у функції німецького генерала в Туреччині.
Царський уряд звернувся за підтримкою до Парижа і Лондона. Франція, хоч і не особливо охоче, але все-таки висловила готовність підтримувати Росію. Англія зайняла більш ухильну позицію. Після доволі гострих переговорів російська дипломатія домоглася від німців і турків деякої поступки. Л. фон Сандерсу надали наступний чин. Це давало формальну підставу звільнити його з посади командира корпусу. Таким чином, від командного поста в столиці Л. фон Сандерс відмовився. Але фактично німецька місія все-таки продовжувала відігравати в турецькій армії керівну роль. Посилення німецького впливу в Туреччині загрожувало зробити Німеччину власницею проток.
Справа Л. фон Сандерса співпала з підготовкою до переговорів про нову російсько-німецьку торгову угоду. Вона повинна була замінити договір 1904 р., за яким Росія в скрутну хвилину зробила Німеччині дуже великі поступки, щоб забеспечити її доброзичливий нейтралітет у війні на Далекому Сході. Переговори, що намічалися, викликали запеклу полеміку між російською і німецькою пресою.
Справа Л. фон Сандерса було новою провокацією німецького імперіалізму. Вона доповнила довгий перелік тих випробувань, яким Німеччина піддала міжнародний світ. Відкрився цей перелік танжерським виступом кайзера Він продовжувався провокацією в Касабланці і ультиматумом Б. фон Бюлова в дні боснійської кризи, "стрибком "Пантери"" і двократними погрозами Сербії – у кінці 1912 р. і, нарешті, рівно рік опісля цього.
Значення Ватіканських воєн полягало в тому, що вони в основному завершили звільнення балканських країн від турецького ярма. Це ставило на чергу дня звільнення пригноблюваних народів Австро-Угорщини і перш за все сербів, що проживали в Боснії і Герцеговині. Австро-Угорщина ж, бажаючи запобігти звільненню своїх південнослов'ян, готова була задушити молоду сербську державу, що посилювалася, за допомогою війни.
Таким чином, уже до 1914 р. зав'язується боротьба Німеччини з Антантою. Низка конфліктів виникла між Німеччиною, Францією і Англією з приводу Марокко. Анексія Боснії і Герцеговини Австрією ледве була не призвела цю державу до війни з Росією. 1911 р. спалахнула війна між Італією і Туреччиною через Триполі. У 1912-1913 pp. відбулися дві Ватіканські війни. Вони виявилися прологом до Першої світової війни.
Міжнародні відносний на Далекому Сході (поч. XX ст. -1914 р.)
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Балканське питання в кін. 1913 – на поч. 1914 pp.“ на сторінці 1. Приємного читання.
