У березні 1912 р. до англійського парламенту був внесений білль, що передбачав закладку двох кораблів проти кожного, що закладається в Німеччині. У травні було намічено перекидання більшої частини "атлантичного флоту", що базувався на Гібралтарі, у вітчизняні води. Це означало новий етап у зосередженні військово-морських сил Великобританії в Північному морі. При цьому доводилося поклопотатися про те, щоб сукупна морська потужність держав Антанти в Середземному морі не зменшилася внаслідок відходу англійських кораблів. Для цього в серпні англійський кабінет вирішив розпочати переговори між англійським і французьким адміралтействами.
Французів переконували перевести в Середземне море свою атлантичну ескадру, яка базувалася в Бресті. Проте французький уряд не вважав за можливе оголити узбережжя Ла-Маншу і Атлантики до отримання від Англії гарантій, що у разі війни Франція може бути впевнена в її військовій допомозі.
Серйозність цих військових міркувань не підлягала сумніву. Але крім них, французька дипломатія керувалася бажанням використовувати потребу Англії у французькому флоті, щоб перетворити Антанту на дійсний союзний договір. Саме такі були плани Р. Пуанкаре, який невдовзі після обрання його президентом республіки став справжнім керівником французької зовнішньої політики.
Керівні чиновники Форейн-офіс, Нікольсон і Кроу, також вважали необхідним укласти з Францією союзний договір. Але Е. Грей на це не пішов. Він знав, що це викличе кризу кабінету Р. Асквіта. У кабінеті було сильне пронімецьке угрупування. Е. Грей віддав перевагу своєрідній дипломатичній формі. Він обмінявся листами з французьким послом у Лондоні Ж. Камбоном. Відповідь Ж. Камбона від 23 листопада підтверджувала всі положення, висунуті в листі англійського міністра. Сенс обох листів полягав у тому, що Англія і Франція, готуючись до війни з Німеччиною, плануватимуть усі свої військові заходи з розрахунку на спільне проведення цієї боротьби. Але питання про те, чи буде ця боротьба насправді спільною, залишалося відкритим. Воно підлягало вільному рішенню обох урядів
У дусі листів Ж. Камбона – Е. Грея між морськими штабами була укладена англо-французька військово-морська конвенція. Згідно з нею, Англія брала на себе охорону Атлантичного узбережжя Франції, французький флот – захист англійських інтересів у Середземному морі. Цікаво, що парламент нічого не знав про цей акт. Кабінет у цілому так само не був щодо нього обізнаний. Знали про конвенцію лише окремі міністри: Е. Грей, Р. Асквіт, Р. Холден та У. Черчилль.
Відносно військово-морської підготовки англійці робили все, що було потрібне для великої війни. Але на суші заходи Англії залишалися мізерними. Для перевезення на континент на допомогу Франції готувалося всього 4 – 6 дивізій. Щоб оцінити цю цифру, варто тільки згадати, що в серпні 1914 р. німці розгорнули на Заході близько 80 дивізій.
Дві Балканські війни початку XX ст.
Перша Балканська війна
Після боснійської кризи за сприяння Росії було почато створення союзу балканських держав, направленого проти Туреччини. Взаємні розбрати балкан- ських держав при поділі шкури ще не вбитого ведмедя (тобто Туреччини) всіляко ускладнювали цю справу. Нарешті після довгих переговорів у березні 1912 р. був підписаний сербо-болгарський договір, що намічав розділ турецького спадку у загальних рисах. У спірних випадках Сербія і Болгарія зобов'язувалися підкорятися арбітражу з боку Росії. До Сербії і Болгари примкнули Чорногорія і Греція. їх об'єднувала наявність спільного ворога – Туреччини. Складався союз балканських монархій.
Боротьба за вирішення національного питання ускладнювалася і перекручувалася втручанням європейських держав. Німеччина і Австро-Угорщина підтримували в цьому питанні Туреччину, оскільки вона їм була потрібна як колоніальна країна і, можливо, як можливий союзник у протистоянні проти Антанти в майбутньому. Росія підтримувала балканські країни, щоб використовувати їх для послаблення Туреччини і тим самим забезпечити собі захоплення чорноморських проток. Внаслідок цього майбутня Перша балканська війна повинна була призвести до подальшого загострення стосунків ворогуючих між собою імперіалістичних угрупувань у світі.
На початку жовтня 1912 р. держави балканського союзу почали війну проти Туреччини. У короткий термін турки були розбиті. Болгарія рухалася на Костянтинополь, греки зайняли Салоніки, серби більшу частину Македонії, Північну Албанію і Новобазарський санджак. Росія злякалася щоб Болгарія не випередила її саму щодо Костянтинополя. З листопада 1912 р. Туреччина запросила перемир'я. Найбільш важкою проблемою стало питання про долю Албанії.
Сербія претендувала на Північну Албанію, яка давала їй вихід до Адріатики. Проти цього рішуче виступила Австро-Угорщина. Вона не хотіла допустити посилення Сербії і вимагала привентивної війни проти неї. Росія і Франція підтримували сербські домагання. В кінці листопада 1912 р. Австрія і Росія провели мобілізацію своїх військ. Назрівала загроза перетворення балканської війни на європейську. Росія, не будучи повністю готовою для війни проти Австро-Угорщини і Німеччини, не зважилася надати військову підтримку Сербії. Мир був врятований завдяки непідготовленості і поступливості Росії. Під впливом російської дипломатії Сербія відмовилася від виходу до Адріатичного моря. Росія виступила з пропозицією вирішити спірні питання шляхом спільного їх обговорення представниками всіх великих держав.
Англія підтримала ініціативу Росії. Інакше повелася Німеччина. Вона відповіла, що її точка зору знаходиться залежно від позиції, яку займе Австро-
Угорщина. Остання ж зволікала виявити свою згоду, але нарешті вона його дала. На міжнародній конференції в Лондоні був вироблений проект мирного договору, за яким: 1) з Албанії зробити самостійну державу. Це призвело б у подальшому до того, що між союзниками по Троїстому союзу (Австро- Угорщиною та Італією) почалася б жорстока боротьба за вплив на Албанію; 2) Решта частини європейської Туреччини за цим проектом повинна була бути поділена між Болгарією, Сербією, Грецією і Чорногорією. Туреччині залишався лише Костянтинополь з порівняно невеликим прилеглим до нього округом. Туреччина відкинула ці умови. У січні 1913 р. поновилися військові дії, але турки знову були розбиті.
Таким чином, Перша Балканська війна послабила позиції австро-німецького угрупування. Посилення Сербії змушувало Австро-Угорщину, у випадку європейської війни, відволікати більшу кількість сил з Галичини на балканський фронт. Туреччина, на яку Німеччина і Австро-Угорщина розраховували в разі війни з Росією, була послаблена поразкою. Тепер вона могла скувати вже менше число російських дивізій. Зусилля Австро-Угорщини тепер зосереджувалися на тому, щоб відірвати Болгарію від Сербії. Таким шляхом австрійська дипломатія розраховувала розбити балканський блок і створити для Сербії загрозу з тилу в особі ворожої їй Болгарії. Уряд царя Фердинанда повинен був повернутися до австрійської орієнтації.
Друга Балканська війна
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Подальше посилення англо-французької Антанти“ на сторінці 1. Приємного читання.
