Після того, як у 1902 р. Англія уклала союз з Японією і отримала певну упевненість, що її далекосхідні інтереси віднині будуть забезпечені японськими руками, після того як у тому ж 1902 р. Англія позбулася, нарешті, турбот у Південній Африці, – англійська дипломатія не вважала за необхідне ладити з Німеччиною. Одним із перших симптомів цієї зміни став перегляд позиції Англії відносно Багдадської залізниці. До цих пір Англія не заважала цьому підприємництву. Більше того, між банкірами велися переговори про участь у ньому англійського капіталу. Це було для німців вельми бажаним, бо з фінансуванням будівництва залізниці Дойче Банк зазнавав немало ускладнень. Але в квітні 1903 р. ці переговори були перервані. Британська преса наполегливо розвивала думку, що дорога на Багдад є прямим шляхом, що виводить німців на підступи до Індії. Англійський уряд став перешкоджати здійсненню багдадського залізничного проекту. Багдадська дорога була лише приватним питанням у всій сукупності англо-німецьких суперечностей. Між Англією і Німеччиною велася боротьба за корінний перерозподіл світу. Британська дипломатія вже вербувала собі союзників для європейської війни, що насувалася.
Боротьба з Німеччиною штовхала Англію на зближення з давньою своєю суперницею – Францією і, по можливості, з Росією. Англія не бажала поступатися Німеччині своїми колоніальними володіннями. За допомогою угоди з Францією і Росією англійська дипломатія розраховувала позбавити Німеччину можливості грати на англо-російських і англо-французьких протиріччях і вимагати в Англії ті або інші поступки.
Російсько-японська війна, що вибухнула 1904 р., прискорила перегрупування імперіалістичних держав навколо двох протилежних центрів – Англії і Німеччини. Статс-секретар закордонних справ лорд Ленсдаун, який змінив на цій посаді лорда Солсбері, вважав, що угода з Францією міцніше забезпечить її нейтралітет у російсько-японській війні. А це було важливо, бо виступ будь- якої держави на боці Росії, за умовами англо-японського союзу, змушував воювати й Англію. Переконаним поборником англо-французького та англо- російського зближення виступав і король Едуард VII. До впевненості, що цього зближення вимагають інтереси Англії, у Едуарда VII приєднувалася й особиста ворожість до Вільгельма П.
Англійська конституція залишає небагато місця для втручання монарха в керівництво політикою. Проте Едуард VII відіграв помітну роль у справі примирення Англії з її старими суперниками. Законодавець мод, аматор щось пошити, король мав і дипломатичні здібності, уміння лагодити з людьми. Він користувався особливою прихильністю вищого світу чи не у всіх європейських країнах. Це полегшувало йому виконання дипломатичних завдань. Навесні 1903 р. Едуард VII приїхав до Парижа. Він надав своєму візиту характеру досить ефектної демонстрації англо-французького зближення. Король багато говорив у Парижі про те, що час ворожнечі відійшов у минуле і що повинна наступити ера англо-французької дружби.
Для Франції питання про англо-французьке зближення набувало ще більшої гостроти, ніж для Англії. Франції не можна було баритися, бо далекосхідна війна відволікала сили Росії від німецького кордону. Франція знову опинялася наодинці зі своїм найнебезпечнішим східним сусідом. Влітку 1903 р. президент Французької республіки Лубе здійснив у відповідь візит королеві Едуардові VII. Його супроводжував Т. Делькассе – головний поборник англо-французького зближення з французького боку. Між Т. Делькассе і главою Форейн-офіс лордом Ленсдауном почалися ділові переговори. Після від'їзду гостей переговори продовжувалися між лордом Ленсдауном і французьким послом Полемо Камбоном. Перш за все потрібно було усунути ті гострі колоніальні розбіжності, які доти розділяли Англію і Францію. От чому англо-французький договір набув форми угоди про поділ колоній. Один із сучасників так характеризував цю англо-французьку угоду – "ділять Африку".
Угода була підписана 8 квітня 1904 р. Договір Антанти являв собою один з цікавих документів, що коли-небудь виходили з рук дипломатії. У договорі були дві частини: одна – що призначалася для публікації, інша – таємна.
"Уряд Французької республіки, – свідчила стаття 1 прилюдної декларації про Єгипет і Марокко, – оголошує, що він не буде перешкоджати діям Англії в цій країні (тобто в Єгипті), наполягаючи на тому, щоб покладений був термін британської окупації або будь-яким іншим чином". В обмін за Єгипет Англія надавала Франції можливість захопити більшу частину Марокко.
Стаття 2 прилюдної декларації проголошувала: "Уряд Французької республіки оголошує, що він не має намірів змінювати політичне становище Марокко. Зі свого боку, уряд його британської величності визнає, що Франції належить стежити... за спокоєм у цій країні і надавати їй допомогу у всіх потрібних їй адміністративних, економічних, фінансових і військових реформах. ...Він оголошує, що не перешкоджатиме діям Франції в цьому сенсі".
У статтях таємної угоди, на противагу статті 1 прилюдної декларації, передбачалася можливість зміни "політичного становища" як Марокко, так і Єгипту. Тут ішлося вже про той випадок, якщо "один з обох урядів побачив би себе вимушеним, через обставини, змінити свою політику відносно Єгипту або Марокко". На цей випадок кожна зі сторін, що домовлялися, обмежувалася, за таємною угодою, лише охороною своїх комерційних інтересів відносно мит, залізничних тарифів і т. д., а також зобов'язанням не порушувати свободи судноплавства по Суецькому каналу й не укріплювати марокканське узбережжя поблизу Гібралтарської протоки.
Стаття 3 таємної угоди цілком ясно розкривала справжній його сенс. Стаття свідчила, що область, "прилегла до Мелільє, Цеуте та інших презідам ...того дня, коли султан (Марокко) перестане здійснювати над нею свою впаду, повинна увійти до сфери впливу Іспанії". Очевидно, передбачаючи перехід Марокко під владу Франції, Англія такою засторогою страхувала себе від захоплення французами південного узбережжя Гібралтарської протоки.
Окрема декларація встановлювала поділ Сіаму на сфери впливу по річці Мінам. Крім того, улагоджувалася ще низка колоніальних питань, порівняно другорядного характеру.
Таким чином, за угодою від 8 квітня 1904 р. Англія і Франція ділили чи не останні "вільні" колоніальні території. Тим самим, усуваючи взаємні розбрати, вони створювали собі можливість спільно діяти проти Німеччини. У самому тексті договору жодним словом не згадувалося про співпрацю проти німців. Тим часом саме воно і надавало цьому договору від 8 квітня значення історичного документа першорядної ваги. Той же сучасник так характеризував цю англо-французьку угоду – "готуються до війни з Німеччиною".
Подальша військова співпраця Англії та Франції
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Англо-французька "сердечна" згода 1904 р.“ на сторінці 1. Приємного читання.
