У зовнішній політиці лорд Солсбері дотримувався так званої "блискучої ізоляції" Англії. Він вважав, що Англія завжди зможе використовувати конфлікти континентальних держав, щоб спокійно облаштовувати свої власні справи. За своїми особистими якостями цей міністр був неначе створений для такої політики. Розумний і тонкий політик, але великий неквапливець, ледачий аристократ, що без особливих зусиль опинився на чолі партії торі. Він був позбавлений кипучої енергії О. фон Бісмарка, який у невпинних боях пробивав собі дорогу до влади. Але разом з тим лорд Солсбері перевершував Бісмарка витримкою. "Дивитися і вичікувати" – така була його тактика. В особі лорда Солсбері О. фон Бісмарк після смерті О. М. Горчакова мав єдиного більш-менш гідного супротивника на арені європейської дипломатії.
Протягом п'яти років між О. фон Бісмарком і лордом Солсбері тривав прихований поєдинок. Вирішувалося питання, хто з двох партнерів буде втягнутий у конфлікт з Росією. Виграшною картою О. фон Бісмарка була Середземноморська Антанта. Проте ці напівзобов'язання завжди давали Англії можливість уникнути від участі у війні. Козирі лорда Солсбері були сильніші. Він міг розраховувати на непримиримість угорців відносно Росії і на те, що якщо вони втягнуть Австрію у війну, то й Німеччина хочеш-не-хочеш вимушена буде виступити на боці свого союзника.
Відставка О. фон Бісмарка
На час переговорів з Англією в 1889 р. становище О. фон Бісмарка похитнулось. У березні 1888 р. помер Вільгельм І, а через три місяці помер і його син Фрідріх III. На престол вступив Вільгельм Н. Самозакоханий, метушливий, любитель театральних поз і пихатих промов, завжди прагнучи відігравати ефектну роль, молодий кайзер невдовзі посварився з владним канцлером, який не терпів втручання у свою політику. Між ними були серйозні розбіжності з питання ставлення до Росії. Генерал Вальдерзеє, що змінив у 1888 р. Г. Мольтке, продовжував наполягати на превентивній війні проти Росії. Молодий кайзер схилявся до цієї точки зору. О. фон Бісмарк, як завжди, вважав війну проти Росії згубною. Через цілу низку обставин, переважно внутрішньої політики, в березні 1890 р. О. фон Бісмарк вимушений був піти у відставку після 28 років перебування на посту глави уряду спочатку Пруссії, а потім Німецької імперії. Це сталося в той момент, коли між ним і П. А. Шуваловим вже почалися переговори про відновлення договору перестраховки, термін якого закінчувався в червні 1890 р.
Новий канцлер генерал Лео фон Капріві був заражений настроями генерального штабу. Він вважав, що уникнути війни з Росією не можна і що договір з нею, зважаючи на це, даремний. Такі ж були погляди і радника відомства закордонних справ барона Гольштейна. Цей чиновник, скромний по рангу, почав свою кар'єру, виконуючи обов'язки бісмарковського шпигуна за своїм безпосереднім начальником – послом у Парижі графом Арнімом. Л. фон Капріві мало розумівся в дипломатії. Не особливо досвідчений у ній був і новий статс-секретар Маршалль фон Біберштейн. Тим часом барон Гольштейн чудово знав усі справи, був на рідкість працездатний і незабаром прибрав до рук усю німецьку дипломатію. Після відставки О. фон Бісмарка барон Гольштейн зрозумів, що відновлення договору перестраховки вкрай небезпечне. Його в цьому підтримали М. фон Біберштейн і Л. фон Капріві. І всі вони вирішили, що договір відновлювати не варто.
Дипломатія О. фон Бісмарка ставила своїм завданням запобігати непосильній війні на два фронти. Дипломатія Л. фон Капріві вважала це завданні нездійсненним. Вона виходила з припущення, що Німеччина повинна готуватися до війни проти франко-російського блоку.
Для успіху підготовки потрібно було створити таке угрупування, яке перевершувало б за своєю силою Росію і Францію, узяті разом. Ключ до вирішення завдання знаходився в руках Англії. її приєднання до Троїстого союзу дало б йому безумовну перевагу над франко-російською групою. Воно забезпечило б вірність Італії, відкрите узбережжя якої не дозволяло їй піти проти Англії – цієї владичиці морів. Воно допомогло б привернути і Туреччину на бік Троїстого союзу.
Зближення було почате договором, укладеним між Німеччиною і Англією влітку 1890 р. Німеччина уступала Англії низку важливих територій у Африці, перш за все Уганду, що відкривала доступ до витоків Нілу. Вона погоджувалася і на британський протекторат над Занзібаром, центром східноафриканської торгівлі. У обмін Англія поступалася Німеччині Гельголандом. Його стратегічне значення було величезне. Гельголанд є ключем до німецького узбережжя Північного моря. Англійці в ті роки недооцінювали важливість цієї позиції.
Проте незважаючи на вдалий початок англо-німецького зближення, надії Л. фон Капріві на Англію не виправдалися. Англійський уряд наполегливо відхиляв багаторазові пропозиції долучитися до Троїстого союзу, які робив Л. фон Капріві в період свого канцлерства (1890-1894 pp.)
Франко-російський союз (1891-1893 pp.). Гаазька конференція 1899 р.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лорд Солсбері та англійська політика "блискучої ізоляції"“ на сторінці 1. Приємного читання.
