Віденський конгрес, скликаний державами – учасницями антифранцузької коаліції після перемоги над Н. Бонапартом і відновлення на французькому престолі династії Бурбонів (Людовік XVIII), розпочав свою роботу в жовтні 1814 р. Уже сам факт скликання конгресу не напередодні і задля розроблення умов мирного договору з Францією, а після його підписання 30 травня 1814 р. у Парижі, засвідчував своєрідність та серйозність намірів організаторів. До того ж конгрес став першим у історії дипломатичним форумом, до участі в якому були запрошені всі без винятку європейські держави, в тому числі безліч найдрібніших самостійних володінь і територій колишньої Священної Римської імперії. Це теж підтверджувало винятковість форуму та новизну підходів його ініціаторів до проблем урегулювання міждержавних конфліктів. Отже, конгрес став однією з найпомітніших політичних подій Нового часу і відкрив нову сторінку в історії світової політики.
Незважаючи на формальне запрошення до участі в конгресі всіх європейських держав (крім Османської імперії), його рішення вироблялися на нарадах "Великої четвірки" – Англії, Росії, Австрії та Пруссії, яка завдяки винятковій дипломатичній вправності представника Франції розширилася до так званої "п'ятірки." Вона й була, за висловом В. Гумбольдта – міністра закордонних справ Пруссії, "справжнім конгресом". У багатьох важливих засіданнях брали участь також представники Іспанії, Португалії та Швеції, утворюючи, таким чином, чільну "вісімку". Інші держави запрошували на засідання тільки у випадку обговорення питань, що їх безпосередньо стосувались.
23 вересня, за тиждень до призначеного на 1 жовтня 1814 р. відкриття конгресу, до Відня прибув представник Людовіка XVIII, міністр закордонних справ Франції Ш. Талейран. Олександр І добре знав Ш. Талейрана. Недарма той стільки разів просив і отримував від царя гроші, не дуже ображаючись, якщо йому відмовляли. Але блискучий розум Ш. Талейрана, його неповторна спритність, винахідливість, знання людей – все це робило його супротивником незрівнянно небезпечнішим, ніж К. Меттерніх, який тільки любив приписувати собі всі ці якості, насправді ними не володіючи. Слабка сторона позиції Ш. Талейрана полягала лише в тому, що на Віденському конгресі він був представником переможеної країни. Тому Ш. Талейрану треба було проявити максимум кмітливості й уміння лавірувати по дипломатичнм морем. Коли він прибув до Відня, то вже знав, яка проблема займе увагу конгресу в перші ж дні. То було складне "двоєдине", як його називали, польсько-саксонське питання.
Олександр І, війська якого після відступу Н. Бонапарта зайняли герцогство Варшавське, заявляв відкрито, що цією здобиччю не поступиться нікому. А оскільки герцогство Варшавське складалося головним чином із земель, захоплених Пруссією ще за трьома поділами Польщі і лише в 1807 р. віднятих у Пруссії Н. Бонапартом, то прусський король Ф. Вільгельм Ш претендував на компенсацію. Олександр І обіцяв йому цю компенсацію у вигляді приєднання до Пруссії королівства Саксонії. Саксонію цар проектував відняти в саксонського короля під приводом кари за те, що той так довго був вірним союзником Н. Бонапарта і надто пізно покинув імператора. Ш. Талейран відразу ж вирішив, що для нього найвигідніше дати бій на цьому грунті. А він був необхідний для досягнення його основної мети – розбити Шомонський союз, тобто, іншими словами, вбити клин між Австрією, Росією, Англією і Пруссією, що перемогли Францію 1814 р.
Принцип легітимізму
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Віденський конгрес і розкладка сил на ньому (1814-1815 pp.). "Сто днів Наполеона". Сьома антифранцузька коаліція. Крах Н. Бонапарта“ на сторінці 1. Приємного читання.
