Так само легко Микола І відкинув і Францію. Це була третя і найважливіша його помилка. Вона була неминучою. Цар не розумів ні становища Франції після перевороту 2 грудня, ні бажань її нового правителя. У цьому щонайповнішому нерозумінні були винні також російські посли в Парижі, Лондоні, Відні, Берліні, а більше всіх канцлер К. В. Нессельроде. Всі вони у своїх доповідях перекручували перед царем стан справ. Вони писали майже завжди не про те, що бачили, а про те, що цареві було б бажано від них дізнатися.
Прозріння почалося у зв'язку з дипломатичним розбратом між Луї Наполеоном і Миколою І, що виник з приводу так званих "святих місць". Почався він ще 1850 р., продовжувався і посилювався в 1851 р., послабився на початку та в середині 1852 р. і знов надзвичайно загострився якраз у самому кінці 1852 р. і на початку 1853 р. Луї Наполеон, ще будучи президентом, заявив турецькому уряду, що бажає зберегти і відновити всі підтверджені Туреччиною ще 1740 р. права і переваги католицької церкви у святих місцях, тобто в храмах Єрусалиму і Віфлеєму.
Султан погодився. Але з боку російської дипломатії в Костянтинополі послідував різкий протест із вказівкою на переваги православної церкви над католицькою на підставі умов Кючук-Кайнарджийського миру. По суті, ці суперечки, звичайно, аніскільки не цікавили ні Луї Наполеона, ні Миколи І. Для обох справа йшла про набагато серйозніше питання. Згодом міністр закордонних справ Наполеона III Друен-де-Люїс вельми відверто заявив, що питання про святі місця і все, шо до нього відноситься, не мас ніякого справжнього значення для Франції. Усе це східне питання, що збуджує стільки шуму, слугує імператорському [французькому] уряду лише засобом розладнати континентальний союз, який протягом майже півстоліття паралізував Францію. Нарешті надана можливість посіяти розбрат в могутній коаліції, і імператор Наполеон вхопився за це обома руками.
Для Наполеона Ш ускладнення на Сході, хоч би під приводом будь-якої сварки через святі місця, були потрібні, щоб відколоти Англію і Австрію від Росії. Саме на Сході їх інтереси розходилися з інтересами царя. Для Миколи І питання про святі місця теж було дуже зручним і популярним приводом для сварки, але не з Францією, а з Туреччиною. Непомітно справа про святі місця переплелася з висунутою Миколою І претензією не тільки захищати права православної церкви в Єрусалимі і Віфлеємі, але і стати визнаним самою Туреччиною захисником усіх православних підданих султана, тобто отримати право постійного дипломатичного втручання у внутрішні турецькі справи.
На початку 1853 р. спір дуже загострився. Абдул-меджід і його міністри під прямим тиском французької дипломатії стали особливо упиратися в переговорах з Росією і в той же час задовільнили більшість французьких вимог щодо святих місць. "Це він мстить", – сказав цар, ясно розуміючи тепер, що Наполеон Ш зовсім не забув історії з титулом. І все-таки Микола І продовжував триматися за свою ілюзію. Воювати Наполеон III через Туреччину не піде ні за що, Австрія також не наважиться, Англія не вирушить без Австрії і Франції. Діставши відмову Англії, цар вирішив іти напролом і здійснити перш за все не військовий, а поки тільки дипломатичний напад на Туреччину. Він наказав морському міністрові Меншикову спорядити велику свиту і на військовому лінійному кораблі пливти у супроводі цієї свити до Костянтинополя з рішучими вимогами до султана. У разі неповного їх задоволення князеві Меншикову дозволялося оголосити ультиматум.
Місія Меншикова в Туреччині
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Міжнародні відносини та світова політика» автора Сарнацький О.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Російсько-французькі чвари в Туреччині“ на сторінці 1. Приємного читання.
