Лікарські засоби, що впливають на аферентну іннервацію
Засоби, що діють у ділянці закінчень аферентних (чутливих) нервів, поділяють на дві групи:
• 1. Засоби, що знижують чутливість закінчень аферентних нервів або захищають їх від подразливого впливу різних агентів: а) засоби для місцевої анестезії;
• б) адсорбуючі; в) обволікаючі; г) пом'якшувальні; д) в'яжучі.
• 2. Засоби, що стимулюють закінчення аферентних нервів: а) подразнюючі;
• б) гіркоти; в) блювотні; г) проносні; д) відхаркувальні.
За ступенем посилення здатності пригнічувати збудливість закінчень аферентних нервів засоби першої групи можна розташувати у певній послідовності: адсорбуючі, обволікаючі, пом'якшувальні, в'яжучі, засоби для місцевої анестезії.
Лікарські засоби для місцевої анестезії
Історія вивчення місцевоанестезуючих засобів. Проблема уникнення болю завжди турбувала пацієнтів та лікарів різних спеціальностей. У давнині населення Південної Америки помітило, що під час жування листя Erythroxylon Coca виникає оніміння та відсутність чутливості у ротовій порожнині. Але перші офіційні публікації використання засобів для місцевого знеболювання з'явилися з XIX століття. Так, у 1845 р. E Rynd опублікував концепцію місцевого застосування лікарських препаратів, що вводяться для знеболювання в область периферичних нервів, у 1855 р. німецький хімік Goedcke виділив з листя рослини coca перший природний місцевий анестетик кокаїн. Вперше місцеву анестезію кокаїном запропонував російський лікар
В. К. Анреп, який у 1879 р. спостерігав властивості кокаїну як в експериментах, так і на собі. Офтальмолог Carl Roller (1884 р.) використав екстракт із листя рослини кока (кокаїн) як місцевий анестезуючий засіб для офтальмології та заслужив загальне визнання як “батько місцевої анестезії”. У тому ж році W. В. Burke використав кокаїн для провідникової блокади нервів на ліктьовому суглобі. Wiliam Halsted (1884 р.) вперше використав кокаїн для блокади нижнього альвеолярного нерва, a James Coming (1885 р.) продемонстрував використання джгута для уповільнення всмоктування кокаїну. У 1899 р. німецький хірург А. Віег застосував кокаїн інтратекально у пацієнтів при операціях на нижніх кінцівках. A Heinrich Braun (1901 р.) вперше застосував адреналін (епінефрин) для уповільнення всмоктування з місця ін'єкції та зниження токсичності місцевого анестетику. Дані дослідження започаткували застосування місцевої анестезії в стоматології, офтальмології та для проведення регіонарної анестезії при різних видах оперативних втручань. Через кілька років у практиці вітчизняної анестезіології перші хірургічні операції із застосуванням кокаїну проводили І. Н. Кацауров, А. І. Лукашевич, С. П. Коломнін, В. Ф. Войно-Ясенецький, О. В. Вишневський та інші. Проте недостатнє знання токсичності й дозування при використанні кокаїну для анестезії стало причиною тяжких ускладнень, зокрема, несприятливої дії на серцево-судинну систему та небезпеки звикання, а в деяких випадках і загибелі хворих. У 1904 р. німецький хімік Alfred Einhom отримав перший синтезований місцевий анестетик прокаїн (Procaine, Novocaine), який проявляв набагато менше побічних ефектів, і запропонував його для використання у стоматологічній практиці (з 1905 р.).
1943 р. Nils Lofgren запропонував лідокаїн (Lidocaine, Xylocaine) – синтетичний анестетик, що давав значно менше алергічних реакцій і характеризувався швидшим початком дії, який використовується у клінічній практиці з 1948 р. У 1940-1950 роках були синтезовані також найбільш поширені місцеві анестетики бупівакаїн, тетракаїн та хлорпрокаїн, які широко застосовувалися анестезіологами до 90-х років. Проте вже з 1979 р. повідомлялося про перші спостереження шлуночкових аритмій у поєднанні з важкими судомами після випадкового внутрішньосудинного введення бупівакаїну. У 1983 р. G. Albright заявив в Управління по контролю лікарських засобів і продуктів харчування СІЛА (US FDA) інформацію про 49 випадків кардіотоксичних ефектів, пов'язаних із застосуванням бупівакаїну, що включали 21 смертельний результат. Дані факти стали початком спеціальних розробок для створення нових місцевих анестетиків сильної та тривалої дії із меншою кардіо- і нейротоксичністю, до яких належать артикаїн (1970-1980 рр.) та ропівакаїну гідрохлорид (1985 р.). Проте пошук “ідеального" місцевого анестетика, який відповідає усім потребам анестезіологів, досі триває.
Засоби для місцевої анестезії (місцевоанестезуючі засоби, місцеві анестетики) (від грец. an – заперечення і esthesis – чутливість) – це група лікарських засобів рослинного походження та синтетичних препаратів, що викликають оборотну втрату больової та інших видів чутливості внаслідок прямого контакту з електрозбудливою мембраною нервових клітин, зокрема їх відростків, а також синапсів при збереженні свідомості.
Вимоги до місцевоанестезуючих засобів:
• 1. Висока вибірковість дії.
• 2. Відсутність негативного (подразнювального та ін.) впливу на нервові елементи і тканини.
• 3. Короткий латентний період.
• 4. Висока ефективність при різних видах анестезії.
• 5. Здатність звужувати або не розширювати кровоносні судини.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спеціальна фармакологія“ на сторінці 1. Приємного читання.
