Сучасна класифікація місцевих анестетиків. Відповідно до хімічної природи (наявності ефірного або амідного зв'язку), засоби для місцевої анестезії класифікують на наступні функціональні групи: складні ефіри, заміщені аміди кислот та комбіновані засоби (рис. 1.1).
Рис. 1.1. Класифікація місцевих анестетиків
Хімічна структура місцевоанестезуючих засобів. Структурною спільністю місцевих анестетиків є ароматичний радикал або гетероциклічний радикал, що володіє ліпофільними властивостями, і аміногрупа, яка забезпечує гідрофільність молекули (рис. 1.2). Аміногрупа третинна, сполучена з ліпофільним радикалом вуглецевого ланцюжка. Зв'язок між аміногрупами та ароматичним радикалом може бути ефірним (як у новокаїну) або амідним (як у лідокаїну). Ароматичні і гетероциклічні елементи в молекулі значною мірою визначають ліпофільність анестетика, здатність проникати через біологічні мембрани і зв'язуватися з рецептором за допомогою нековалентного зв'язку. Довжина ланцюжка визначає ефективність і токсичність препаратів.
Розчин місцевого анестетику містить рівноважну суміш іонізованої (катіонової) солі і неіонізованої лужної частини. Існування іонізованої і неіонізованої форм у поєднанні з ліпофільною і гідрофільними частинами початково-
Рис. 1.2. Хімічна структура місцевоанестезуючих засобів
го з'єднання забезпечує можливість проходження крізь гідрофільні та ліпофільні мембрани. Це є основною властивістю, яка дозволяє проникати цим сполукам крізь оболонку нервової клітини і викликати анестезію. Ефірний або амідний зв'язок між двома частинами сполуки визначає інтенсивність метаболізму і опосередковану дію, що виявляється у специфічній токсичності речовин. Для оптимальної активності потрібен баланс між гідрофільними і ліпофільними групами. Оскільки ефірні зв'язки гідролізуються легше, ніж амідні (як у прокаїну), ефіри, як правило, мають коротшу дію.
Місцеві анестетики є слабкими основами. Для клінічного застосування вони зазвичай випускаються у вигляді солей, оскільки це покращує розчинність і підвищує стабільність розчинів. У середовищах організму вони існують або у вигляді неіонізованої основи, або у вигляді катіона. Співвідношення цих двох форм залежить від pH середовища. Чим нижчий pH, тим більша частина місцевого анестетика перебуває в іонізованому катіонному стані. Рецептори для місцевих анестетиків, з якими найактивніше зв'язується катіонна форма, розташовані на внутрішній стороні поверхні клітинної мембрани. Зв'язавшись з рецептором, катіони важко покидають закриті канали. Проте для трансмембранного перенесення препаратів необхідна неіонізована форма. Оскільки у зоні запалення понижений pH до 5,0-6,0 і дуже мала частка неіонізованого місцевого анестетику, що проникає в клітину, анестезуюча активність знижується. Це пояснює значно меншу ефективність місцевих анестетиків при запальних процесах у тканинах.
У практичному плані ефірний або амідний зв'язок молекули анестетику визначає швидкість метаболічного розпаду, тривалість дії і токсичність засобу. Тому між двома класами місцевих анестетиків існують важливі відмінності. Ефіри відносно нестабільні у розчині і швидко гідролізуються в організмі псевдохолінестеразою плазми, забезпечуючи таким чином короткочасний знеболюючий ефект. Одним з основних продуктів їх розпаду є параамінобензоат, що викликає алергічні реакції і реакції підвищеної чутливості. Аміди, навпаки, відносно стабільні у розчині, повільно метаболізуються амідазами печінки, тому реакції гіперчутливості на амідні місцеві анестетики виникають порівняно рідко. Крім того, місцеві анестетики амідного типу працюють на рівні натрієвих каналів мембрани нервового волокна, мають краще проникнення у тканини в ділянці ін'єкції, діють швидше і активно взаємодіють з тканинами, що перешкоджає надходженню місцевого анестетику в кров'яне русло. Для амідної групи характерні більш оптимальні показники розчинності в ліпідах, сили дії, тривалості дії і константи іонізації.
Амідні сполуки набагато краще витримують зниження pH, що виникає при запаленні, мають вищий ступінь проникнення у тканини і забезпечують ефективніше знеболення. Таким чином, у загальному випадку застосування амідів є переважним, і в сучасній клінічній практиці аміди призначаються частіше.
Фармакокінетика основних місцевоанестезуючих засобів. Серед основних параметрів фармакокінетики відзначена позитивна кореляція між здатністю препаратів зв'язуватися з білками плазми, періодом напіввиведення і тривалістю знеболюючого ефекту.
Місцеві анестетики зазвичай вводять ін'єкційно в область нервових волокон для блокади проведення нервового імпульсу. При такому шляху введення абсорбція і розподіл не мають такого значення для часу початку ефекту, як для терміну закінчення анестезії та можливого розвитку токсичної дії на центральну нервову систему (ЦНС) і серцево-судинну систему (ССС). У разі локальної аплікації місцевих анестетиків, початок і закінчення анестезії визначаються здатністю препарату до дифузії.
Абсорбція. Системна постін'єкційна абсорбція місцевих анестетиків з місця введення залежить від дози, місця введення, зв'язку препарату із тканинами, присутності вазоконстрикторів та від фізико-хімічних властивостей засобу. Аплікації місцевих анестетиків на ділянки з багатим кровопостачанням, наприклад, на слизову трахеї, призводять до дуже швидкої абсорбції і вищого рівня препарату в крові, ніж після ін'єкції місцевого анестетику в зони менш активного кровопостачання, наприклад, у сухожилля. При регіональній анестезії (провідниковій блокаді великих нервів) максимальні рівні місцевого анестетику в крові знижуються залежно від місця введення в наступному порядку: міжреберне > корінцеве > епідуральне > у плечове сплетення > в ділянку сідничного нерва.
Абсорбцію (резорбцію) місцевих анестетиків можна сповільнити за допомогою судинозвужувальних засобів типу адреналіну, які зменшують системну абсорбцію з депо (місця ін'єкції), знижуючи в ньому кровообіг. Це особливо виражено для препаратів середньої і короткої дії, наприклад, прокаїну (новокаїну), лідокаїну та мепівакаїну. Зниження локального кровообігу збільшує місцеву концентрацію препарату і захоплення його нервом. Крім того, на фоні вазоконстрикторів загальні токсичні ефекти зменшуються внаслідок зниження концентрації анестетика в периферичній крові практично в 3 рази. Поєднання зниження системної абсорбції та підвищення захоплення препарату нервом призводять до пролонгації дії місцевого анестетику на 50 %. Даний ефект вазоконстрикторів спостерігається у меншій мірі при застосуванні жиророзчинних місцевих анестетиків тривалої дії (бупівакаїн), мабуть, тому, що їх молекули міцно зв'язуються з тканинами. До того ж, катехоламіни можуть таким чином змінювати функцію нейронів, що анальгезія продовжується, особливо при дії на спинний мозок (регіонарна анестезія). Винятком є кокаїн у зв'язку з його симпатоміметичною активністю.
Розподіл. Амідні місцеві анестетики широко розподіляються в організмі після внутрішньовенного болюсного введення. Відомо, що в деяких тканинах, наприклад, жировій, відбувається їх секвестрація. У початкову фазу швидкого розподілу препарат найшвидше накопичується в добре перфузованих тканинах, насамперед у мозку, печінці, нирках і серці. Далі настає повільна фаза розподілу в тканинах із меншим кровопостачанням: м'язах і жировій тканині.
Метаболізм і виведення. У печінці і в плазмі крові місцеві анестетики набувають значної гідрофільності і виводяться з сечею. Оскільки в незмінній формі вони добре проникають через ліпідні шари, то в цьому вигляді майже не потрапляють у сечу. Кисліша реакція сечі викликає іонізацію третинних основ до форм, більше розчинних у воді. Останні легше виводяться з сечею, оскільки їх реабсорбція погіршена.
Ефірні місцеві анестетики, зокрема прокаїн (новокаїн), дуже швидко гідролізуються в крові бутирилхолінестеразою (псевдохолінестеразою), тому період їх напіввиведення у плазмі зазвичай дуже короткий – менше хвилини.
Амідний зв'язок місцевих анестетиків гідролізується мікросомальними ферментами печінки. Швидкість метаболізму різних препаратів варіабельна: лідокаїн > мепівакаїн > бупівакаїн. Внаслідок цього амідні місцеві анестетики частіше дають токсичні ефекти у хворих з порушеннями функції печінки. Наприклад, середній період напіввиведення лідокаїну може бути збільшений від 1,8 годин у звичайних пацієнтів до 6 годин і більше у пацієнтів з важкими пошкодженнями печінки. У хворих із зменшеним печінковим кровообігом також слід чекати уповільнення інактивації місцевих анестетиків. Деякі лікарські засоби (пропранолол, галотан) продовжують період напіввиведення амідних місцевих анестетиків, що може бути пов'язано зі зниженням печінкового кровотоку та викликаною галотаном депресією мікросомального окислення в печінці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спеціальна фармакологія“ на сторінці 2. Приємного читання.
