Антигістамінні засоби повністю або частково блокують біологічну дію гістаміну.
Історично склалося так, що під терміном “антигістамінні препарати" розуміють засоби, що блокують Η1-гістамшові рецептори, тобто Η1-гістаміноблокатори. Однак цей термін дещо застарілий, оскільки не відображає особливостей фармакодинамі- ки більшості нових Η,-гістаміноблокаторів, які здатні також додатково впливати на процеси алергічного запалення. Крім того, створені нові класи протиалергічних препаратів, що є антагоністами не тільки гістаміну, але й інших медіаторів алергії (серотоніну, брадикініну, лейкотрієнів) – стабілізатори тучних клітин, антагоністи лейкотрієновиих рецепторів, інгібітори 5-ліпоксигенази, антихемотаксичні агенти.
Антигістамінні лікарські засоби, що блокують Η,-гістамінорецептори, усувають або зменшують такі ефекти гістаміну, як викликані ним гіпотензія (частково), спазм гладеньких м'язів (бронхів, кишечнику), підвищення тонусу міометрію; збільшення проникності стінки капілярів з розвитком набряку, гіперемію, свербіння і таким чином попереджають розвиток і полегшують перебіг алергічних реакцій. Ці засоби не впливають на стимуляцію гістаміном секреції залоз шлунка.
Майже через 20 років після синтезу гістаміну, в 1937 році, швейцарсько-італійський фармаколог Д. Бове синтезував першу антигістамінну речовину тимоксидіе- тиламін, а потім і ряд інших сполук з групи ароматичних амінів, встановив їх гальмуючу дію на викликане гістаміном скорочення гладенької мускулатури. У 1957 році за ці досягнення він був нагороджений Нобелівською премією. Однак перший Η,-гістаміноблокатор фенбензамін було застосовано в клініці тільки у 1940 р. Надалі інтенсивні наукові дослідження ознаменувалися створенням нових Η,- гістаміноблокаторів, які стали називати “антигістамінними препаратами”, оскільки вони ефективно інгібували реакції органів і тканин на гістамін. У 1966 р. доведена неоднорідність рецепторів в організмі до гістаміну, а потім сформульовано положення про рецептори гістаміну 1-го і 2-го типів (Н1- і Н2-рецептори), які розрізняються за будовою, локалізацією і фізіологічними ефектами, що виникають при їх активації і блокаді. Було встановлено, що існуючі в той час антигістамінні препарати (супрас- тин, димедрол та ін.), поряд з антагонізмом до Η,-рецепторів, блокують інші рецептори (м-холіно-, α-адренорецептори та ін.), проникають через гематоенцефалічний бар'єр, внаслідок чого мають різноманітні додаткові фармакодинамічні ефекти, більшість з яких при лікуванні алергічних реакцій розглядаються як небажані (седативно-гіпнотичний, депресивний, обстипація та ін.). Тому термін “антигістамінні” не повністю відображав спектр фармакологічних властивостей цих препаратів, і вони отримали назву Η1-гістаміноблокаторів І покоління (седативних), або класичних. В результаті починається активний період синтезу і клінічного тестування нових поколінь гістаміноблокаторів, які були б позбавлені цих небажаних ефектів. Першим препаратом II покоління був терфенадин (1977 р.). Відмінності гістаміноблокаторів II покоління полягають у високій селективній блокаді Н,-рецепторів, у неможливості проходження через гематоенцефалічний бар'єр (відсутність седативно-гіпнотичного ефекту) та ін. Надалі були створені препарати IIIпокоління, які є активними метаболітами Н,-антагоністів II покоління, що дозволило позбавитися характерної для препаратів II покоління кардіотоксичної дії. У другій половині 1990-х рр. в клінічну практику був впроваджений перший такий препарат – фексофенадин (активний метаболіт терфенадину). Препарати останніх поколінь здатні не тільки блокувати Н,- рецептори, але й надавати додаткову дію на процеси алергічного запалення.
Більшість Н1-гістаміиоблокаторів належать до розчинних у жирах амінів, які мають схожу хімічну структуру, де ядро представлене ароматичною і/або гетероциклічною групою і зв'язане за допомогою молекули азоту, кисню або вуглецю (X) з аміногрупою.
Так, у димедролу місце фрагмента X займає кисень, у супрастину – азот, у ди- празину – азот як частина фенотіазинового ядра тощо. Залежно від Х-зв'язку вони підрозділяються на декілька груп (похідні етаноламіну, етилендіаміну, фенотіазину, хінуклідину, тетрагідрокарболіну, алкіламіну, піперазину, піперидину).
Ядро визначає вираженість антигістамінної активності, а особливості загальної хімічної структури – деякі властивості препаратів. Для більшості похідних етанола- міну характерні виражені м-холінолітичний і седативний ефекти. Більшість похідних піперазину проявляють слабкий седативний ефект. Холінолітичні властивості фенотіазинів аналогічні похідним етаноламіну. Препарати фенотіазинового ряду також застосовують як протиблювотні засоби. Похідні піперазину і алкіламіну відрізняються високою селективністю до Н1-рецепторів при відсутності або слабкій вираженості холінолітичних ефектів.
Класифікація. У зв'язку з фармакодинамічними і фармакокінетичними відмінностями різних поколінь, сучасні Η,-гістаміноблокатори класифікують за часом їх створення та хімічною структурою:
Препарати І покоління – похідні:
• 1) етаноламіну – дифенгідраміну гідрохлорид (димедрол), клемастин (тавегіл), доксиламін та ін.;
• 2) етилендіаміну – хлоропірамін (супрастин) та ін.;
• 3) фенотіазину – прометазину гідрохлорид (дипразин, піполфен);
• 4) алкіламіну – фенірамін;
• 5) хінуклідину – хіфенадин (фенкарол);
• 6) тетрагідрокардоліну – мебгідролін (діазолін);
• 7) піперидину – ципрогептадин (перитол).
Препарати II покоління – похідні:
• 1) азатидину – лоратадин (кларитин, ринорал);
• 2) піперазину – цетиризин (зиртек, цетрин);
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антигістамінні лікарські засоби“ на сторінці 1. Приємного читання.
