Лікарські засоби можна вводити природним шляхом (інгаляційним, ентеральним, нашкірним) і за допомогою технічних засобів. У першому випадку транспортування їх у внутрішні середовища організму забезпечується фізіологічною всмоктувальною здатністю слизової оболонки і шкіри, у другому відбувається насильно.
Раціонально поділяти шляхи введення лікарських засобів на ентеральний, парентеральний та інгаляційний.
Ентеральний гилях передбачає введення лікарських засобів через різні відділи травного каналу. При сублінгвальному (введення медикаментів під язик) і суббукальному (введення медикаментів на слизову щоки) шляхах уведення всмоктування починається досить швидко, препарати виявляють загальну дію, обминають печінковий бар'єр, не вступають у контакт з хлористоводневою кислотою шлунка і ферментами травного каналу. Сублінгвально призначають швидкодіючі препарати з високою активністю (нітрогліцерин), доза яких досить мала, а також лікарські засоби, що погано всмоктуються або руйнуються у травному каналі. Препарат має перебувати в порожнині рота до повного розсмоктування. Проковтування його зі слиною знижує переваги цього шляху введення. Часте застосування лікарських засобів сублінгвально може призвести до подразнення слизової оболонки порожнини рота.
Пероральний шлях введення передбачає проковтування лікарського засобу з подальшим проходженням його травним каналом. Цей шлях найпростіший і найзручніший для хворого, не вимагає умов стерильності. Однак лише незначна частина лікарських засобів починає всмоктуватися вже у шлунку. Для більшості лікарських засобів найсприятливішим для всмоктування є слаболужне середовище тонкої кишки, тому при пероральному введенні фармакологічний ефект настає тільки через 35-45 хвилин.
Прийняті всередину лікарські засоби піддаються впливу травних соків і можуть втрачати свою активність. Прикладом може бути руйнування протеолітичними ферментами інсуліну та інших медикаментів білкової природи. Деякі препарати зазнають впливу хлористоводневої кислоти шлунка і лужного вмісту кишок. Крім того, речовини, що всмоктуються зі шлунка і кишок, потрапляють через систему ворітної вени в печінку, де починають інактивуватися ферментами. Цей процес одержав назву ефекту первинного проходження. Саме тому, а не внаслідок поганої абсорбції, дози деяких препаратів (наркотичні анальгетики, антагоністи кальцію) у разі застосування їх всередину мають бути значно більшими, ніж при введенні у вену. Біотрансформацію речовини при первинному проходженні через печінку називають досистемним метаболізмом. Інтенсивність його залежить від швидкості кровообігу в печінці. Рекомендується приймати лікарські засоби всередину за 30 хвилин до їди.
Всередину вводять лікарські засоби у формі розчинів, порошків, таблеток, капсул, гранул тощо. Щоб запобігти руйнуванню деяких лікарських речовин у кислому середовищі шлунка, використовують таблетки, вкриті оболонкою, стійкою до дії шлункового соку, але розчинною у лужному середовищі кишок. Існують лікарські форми (таблетки з багатошаровим покриттям, капсули тощо), які забезпечують поступове всмоктування діючої речовини, що дозволяє пролонгувати терапевтичну дію препарату (ретардні форми препаратів).
Слід пам'ятати, що у хворих (особливо похилого віку) з порушеною перистальтикою стравоходу або в тих, які довго перебувають у горизонтальному положенні, таблетки і капсули можуть затримуватися у стравоході, утворюючи в ньому виразки. Для профілактики цього ускладнення рекомендують таблетки і капсули запивати значною кількістю води (не менше 200 мл). Зменшення подразнювальної дії лікарських засобів на слизову оболонку шлунка можна досягти виготовленням їх у вигляді мікстур з додаванням слизу. В разі значного подразнювального (або ульцерогенного) ефекту препарати, особливо ті, що потребують тривалого курсового застосування (наприклад, диклофенак натрію) доцільно приймати після іди.
Введення лікарських засобів через рот неможливе або утруднене під час блювання, під час судом, у стані непритомності.
Інколи лікарські засоби вводять дуоденально (через зонд у дванадцятипалу кишку), що дає можливість швидко створити високу концентрацію речовини в кишці. Так вводять, наприклад, магнію сульфат (щоб досягти жовчогінного ефекту або з діагностичною метою).
Ректально (у пряму кишку) лікарські засоби вводять у вигляді супозиторіїв (свічок) або клізм (дорослим – об'ємом не більше 50-100 мл). Ректальне введення дозволяє уникати подразнювальної дії речовин на слизову шлунка, а також дає можливість застосувати їх у тих випадках, коли утруднене або неможливе застосування перорально (нудота, блювання, спазм або непрохідність стравоходу). Всмоктуючись із просвіту прямої кишки, лікарські засоби потрапляють у кров не через ворітну вену, а системою нижньої порожнистої вени, минаючи таким чином печінку. Тому сила фармакологічної дії лікарських засобів і точність дозування у разі ректального способу застосування вищі, ніж перорального, що дозволяє вводити лікарські засоби не тільки переважно місцевої дії (місцевоанестезуючі, протизапальні, дезінфікуючі), а й загальної дії (снодійні, анальгетики, антибіотики, серцеві глікозиди тощо).
Парентеральний шлях (минаючи травний канал). Усі види парентерального введення переслідують одну й ту саму мету – швидше і без втрат доставити діючу речовину лікарського засобу у внутрішні середовища організму або безпосередньо у патологічне вогнище.
Інгаляційний іилях є найбільш фізіологічним із природних шляхів введення лікарських речовин. У вигляді аерозолів речовини призначають переважно для одержання місцевого ефекту (при бронхіальній астмі, запальних процесах дихальних шляхів), хоча більшість речовин (адреналін, ментол, більшість антибіотиків), введених таким шляхом, всмоктуються і виявляють також резорбтивну (загальну) дію. Вдихання газоподібних або дрібнодиспергованих твердих і рідких лікарських засобів (аерозолів) забезпечує майже таке саме швидке потрапляння їх у кров, як і введення у вену, не супроводжується травмуванням від ін'єкційної голки, що є важливим стосовно дітей, осіб похилого віку і виснажених хворих. Ефектом легко керувати, змінюючи концентрацію речовини у вдихуваному повітрі. Швидкість всмоктування залежить від об'єму дихання, площі активної поверхні альвеол, їх проникності, розчинності речовин у ліпідах, іонізації молекул лікарської речовини, інтенсивності кровообігу тощо.
Щоб полегшити інгаляційне застосування нелетких розчинів, використовують спеціальні розпилювачі (інгалятори), а введення і дозування газоподібних речовин (закис азоту) і летких рідин (ефір для наркозу) здійснюють за допомогою апаратів (наркозних) штучної вентиляції легень.
Нашкірний шлях широко використовується в дерматології для безпосереднього впливу на патологічний процес. Деякі речовини мають високу ліпофільність, можуть частково проникати через шкіру, всмоктуватись у кров і виявляти загальну дію. Втирання у шкіру мазей і лініментів сприяє глибшому проникненню лікарських речовин і всмоктуванню їх у кров. Із мазевих основ ланолін, спермацет і свинячий жир забезпечують глибше проникнення лікарських речовин у шкіру, ніж вазелін, оскільки вони ближчі за складом до ліпідів організму.
Останнім часом розроблено спеціальні фармакотерапевтичні системи для через- шкірного надходження лікарської речовини (наприклад, нітрогліцерину) в системний кровообіг. Це особливі лікарські форми, які фіксуються клейкою речовиною на шкірі і забезпечують повільне всмоктування лікарської речовини, за рахунок чого подовжуються її ефекти.
Введення лікарських речовин у кон'юнктивальний мішок, зовнішній слуховий прохід, у порожнину носа найчастіше передбачає місцевий вплив на патологічний процес у відповідних органах (кон'юнктивіт, отит, риніт). Деякі препарати для місцевого застосування мають властивість виявляти резорбтивну дію (наприклад, м-холіноблокуючі та антихолінестеразні засоби при глаукомі).
Введення лікарських речовин у порожнини організму застосовується нечасто. У черевну порожнину вводять, як правило, антибіотики під час хірургічних операцій. Введення у порожнини суглобів, плеври доцільне для ліквідації запальних процесів (артрит, плеврит).
Серед парентеральних шляхів введення лікарських засобів найпоширенішим є ін'єкційний: у шкіру, під шкіру, у м'яз, у вену, в артерію, субарахноїдальний, субдуральний, субокципітальний, внутрішньокістковий та ін.
Введення у шкіру використовують переважно з діагностичною метою (наприклад, проба на підвищену індивідуальну чутливість до антибіотиків і місцевих анестетиків), а також при вакцинації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шляхи введення лікарських речовин в організм“ на сторінці 1. Приємного читання.
