Історія застосування лікарських засобів така ж стародавня, як і історія людства. Джерелами їх для первісної людини були рослини, мінерали та харчові продукти. На жаль, до нас дійшло дуже мало відомостей про склад лікарських засобів давнини. Проте відомо, наприклад, що неандертальці в період мустьєрської культури (близько 100-45 тис. років тому) використовували лікарські рослини (очевидно, ті, що їх інстинктивно розпізнавали тварини), а також засоби тваринного походження (тваринний жир, суміш його з попелом тощо). Є підстави припускати, що неандертальці володіли деякими медичними навичками. Вони почали застосовувати для лікування вогонь (обкурювання людей та одягу) і воду.
Історики вважають, що в цей період, у зв'язку із зародженням нових культур, з'явилися перші ворожбити і чаклуни, які займалися також лікуванням. З розшаруванням суспільства на класи, за часів рабовласницького ладу, лікувальна справа відокремилась у самостійну професію. Стародавні медики залишили нащадкам багато рукописних праць, які тепер є джерелом відомостей про рівень лікознавства тих часів. Лікарі стародавніх країн Єгипту, Індії, Китаю описали лікування хворих різними засобами рослинного, тваринного та мінерального походження.
Чималі відомості про лікарські засоби були накопичені у стародавньому Єгипті. Відомості про це дійшли до нас із папірусів. Найповнішим і найкраще збереженим є папірус Еберса, названий за прізвищем німецького єгиптолога, який знайшов його в 1873 році під час розкопок у Фівах. Датовано цей папірус приблизно XVII ст. до н.е. На 110 сторінках у ньому описано 250 захворювань і 874 способи їх лікування, зокрема, застосування лікарських рослин (ялівцю, гранату, акації, кропу, кмину, часнику, ромашки, полину, очерету, лотоса, блювотного горіха – чилібухи, рицини та ін.). Із речовин природного походження згадано оцет, вино, терпентин; з мінеральних речовин – сірку, селітру, сполуки сурми, натрію хлорид, малахіт, мідь, алебастровий порошок, вугілля тощо; із засобів тваринного походження – молоко кіз, мозок, печінку і кров тварин, бичачу жовч, мед.
Засоби боротьби проти хвороб описані також у Берлінському папірусі (назва за місцем зберігання), який було знайдено серед руїн Мемфіса. На 21-й сторінці цього лікарського порадника наведено понад 170 рецептів лікарських засобів у різних формах: примочок, пластирів, промивань, мазей, відварів, пілюль. Використовували й складні лікарські засоби, що іноді складалися з десятків компонентів.
Найдавнішим джерелом вивчення медицини і лікознавства Індії є Аюрведа (“знання життя”) – додаток до священних книг віруючих індусів – вед. Відомо три редакції Аюрведи: найдавніша належить лікареві Атрейї, пізніше тексти вед об'єднали і склали до них коментарі лікарів Чарака і Сушрута. Аюрведу створено, очевидно, в ЇХНІ ст. до н.е., згодом її не раз доповнювали. В Аюрведі описано багато хвороб і понад 1000 лікарських рослин, засобів тваринного походження (молоко, сало, тестикули, кров, жовч, мозок ссавців, птахів, риб), мінеральних речовин (мідь, залізо, миш'як, сурма). Велику славу серед давніх індійських лікарів мала ртуть, її вважали засобом проти багатьох хвороб. “Лікар, обізнаний з цілющими властивостями коріння – людина; який знає силу молитов – пророк; а той, хто знає дію ртуті – бог”, – записано в Аюрведі. Ртуть та її солі застосовували для лікування хворих на сифіліс; парами ртуті знищували шкідливих комах. Ґрунтовно викладено в Аюрведі способи лікування ран (за допомогою пов'язок, просякнутих оліями, заливанням ран киплячими рідинами, припікання їх розпеченими предметами), а також використання п'явок, проносних і блювотних засобів.
За найдавніших часів зародилася китайська медицина. У пам'ятках давньокитайської письменності є багато відомостей медичного характеру. У збірнику пісень “Шицзін” (XI-VI ст. до н.е.), “Трактаті про внутрішнє” (“Нейцзін”, VI ст. до н.е.), книзі “Чжоуські ритуали” (XI-VII ст. до н.е.) описано перебіг хвороб і способи їх лікування. Здавна в Китаї застосовували голкотерапію та припікання; як лікарські засоби використовували женьшень, опій, морські водорості, квітки камелії та персиків, папороть, лимонник, камфору, іпекакуану, кокони шовкопряда, печінку морських риб, сурму, ртуть, свинець, срібло, мідь та ін. Найдавнішою в світі своєрідною фармакопеєю є “Трактат про коріння і трави” (“Шень-нун”, між XI і V ст. до н.е.), де описано 365 лікарських рослин.
У медицині стародавнього Тибету асортимент лікарських засобів сягав 1000. назв. Тибетські лікарі широко застосовували ревінь, валеріану, м'яту, солодку, мед" кумис, вино, солі важких металів тощо.
Високорозвиненою була культура доколумбової Америки. Задовго до прибуття сюди європейців індійці використовували кору хінного дерева для лікування хворих на малярію, шанобливо називаючи її “кіна кіна” (кора гір), листя й кору дерева родини черешневих при захворюванні на дизентерію (мабуть, лікувальний ефект зумовлювався наявністю у рослині в'яжучої речовини – таніну), а також наперстянку та багато інших рослин (1200 видів).
Великий внесок у лікарську справу зробили народи стародавніх Греції та Риму. Давньогрецький історик Пліній твердив, що промивні (проносні) засоби і кровопускання вперше почали застосовувати в Греції. Греки спостерігали проносний ефект у кіз після поїдання чемериці, тож грецькі лікарі призначали цю рослину як проносний засіб.
Вперше спробу систематизувати відомості про лікарські засоби зробив славнозвісний давньогрецький лікар, реформатор античної медицини Гіппократ (бл. 460– 377 рр. до н.е.).
Гіппократ вважав, що організм людини містить у собі чотири рідини: кров, слиз, жовту і чорну жовч. Порушення рівноваги між цими рідинами призводить до хвороби. Це наївне з позицій сучасної науки уявлення для того часу було кроком уперед, оскільки пояснювало лікування хворих не впливом надприродних сил, а лікарськими засобами.
У стародавньому Римі вчення Гіппократа розвинув видатний лікар, один із класиків античної медицини Клавдій Гален (близько 130-200 рр. н.е.). Він встановив, що лікувальний ефект виявляє не сама рослина або її частина (листок, квітка, кора, корінь та ін.), а наявні в ній активні речовини. Гален запропонував добувати їх з рослинної сировини шляхом настоювання на вині, оліях, оцті, розробив способи виготовлення настойок, екстрактів, мазей, пластирів, порошків з рослин. Такі препарати й досі називають галеновими.
Розглядаючи історію лікознавства, слід згадати ім'я лікаря і ботаніка І ст. н.е. Педанія Діоскорида, про якого Гален сказав: “Діоскорид... краще за всіх стародавніх виклав вчення про лікувальні засоби". У книзі “Materia medica” Діоскорид описав понад 500 видів рослин із зазначенням різними мовами їхніх назв, особливостей, місць поширення. Він розробив класифікацію рослин за морфологічними (ботанічними) ознаками. Праці Діоскорида були посібниками для ботаніків і лікарів у середні віки і в пізніші часи.
Занепад античної культури, що прискорився падінням Римської імперії (476 р.), негативно позначився на розвитку різних галузей науки, зокрема лікознавства. В епоху середньовіччя поряд з лікарськими засобами широко використовувалися талісмани, амулети, які, як вважалося, мали силу відвертати хвороби й допомагати недужим.
Вчення про лікарські засоби розвинули середньовічні арабські лікарі. Високий рівень медицини арабського Сходу значною мірою визначила багата на славні традиції медицина народів Середньої Азії. У VIII ст. Середню Азію завоювали араби й вона увійшла в єдиний арабський халіфат. Найвизначнішими представниками медицини народів Середньої Азії з часів середньовіччя були Абу Алі Ібн-Сіна Ібн- Абдалаха (Авіценна) і Аль-Біруні. Авіценна (980-1037) відіграв величезну роль у розвитку медицини, зокрема лікознавства. Його книгами протягом кількох сторіч широко користувалися лікарі Сходу і Заходу. У “Каноні лікарської науки”, а також у спеціальних працях з лікознавства (“Книга про ліки при серцевих хворобах”, “Про властивості цикорію”, “Про властивості оцту") він висвітлив не тільки властивості тих чи інших лікарських засобів, а й способи застосування їх при різних хворобах. У другій книзі “Канону лікарської науки” Авіценна подав відомості про 810 лікарських засобів, одержаних із рослин, мінералів, тканин тварин.
Серед праць іншого видатного вченого середньовічного Сходу Аль-Біруні (973- бл. 1050) значний інтерес становить “Фармакогнозія”, в якій описано понад 1000 лікарських засобів. Цінність цієї праці полягає в тому, що, крім опису лікарських рослин та різних препаратів, у ній наведено їх назви кількома мовами. Це дає можливість точно встановити, про які саме лікарські рослини й речовини писав Аль- Біруні, а також скласти уявлення про асортимент лікарських засобів, що використовувалися в той період у різних країнах.
Добре розвиненим було лікознавство в Київській Русі, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки – із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські книжники були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, працях природничого характеру, літературних пам'ятках – патериках, “житіях”, “словах”, літописних зведеннях, збірниках законоположень, “травниках”, “зільниках” тощо.
Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі – “Ізборник Святослава”. Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 рр. для великого
князя київського Святослава Ярославовича. Другий “Ізборник” складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано найзагальніші відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць інтерес викликає “Шестиднев" Іоанна Болгарського (1263 р.), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історія лікознавства і фармакології“ на сторінці 1. Приємного читання.
