Діуретичні лікарські засоби
Одним із визначальних моментів підтримання гомеостазу людини є звільнення внутрішнього середовища організму як від кінцевих метаболітів, так і від сторонніх речовин (ксенобіотиків). До життєвизначальних характеристик внутрішнього середовища організму у першу чергу відносять концентрацію йонів та електролітний склад плазми крові (тобто вміст йонів Н+, Na+, К+, Са2+, Mg2+, Сl- , НС03-, Р043~, S042-), їх кількість і є принциповою твірною осмотичного тиску біологічних рідин, визначає можливість та ефективність роботи клітин, тканин, органів, а відтак – і організму взагалі.
Сечогінні засоби (діуретини), як фармакологічний клас препаратів, можна охарактеризувати як фармакологічні засоби (різної хімічної будови), котрі загалом сприяють збільшенню діурезу (збільшують об'єм сечі, що видаляється нирками) зменшуючи фактичну кількість рідини в тканинах та серозних порожнинах організму (однак слід одразу зауважити, що клініко-терапевтична дія діуретинів не завжди зумовлена тільки збільшенням діурезу). Сечогінні препарати призначають і як засоби дегідратаційної ургентної терапії при набряку легень, мозку, у комплексній терапії хворих з артеріальною гіпертензією, при глаукомі, епілепсії, а також для викликання форсованого діурезу при отруєннях або ж інтоксикаціях, як ендогенного, так і екзогенного походження.
Вперше сечогінний ефект фармакологічних препаратів було отримано як побічний прояв дії ртутних протисифілітичних препаратів (меркузал), які зараз витісняються більш ефективними і такими, що мають менше небажаних побічних ефектів.
Класифікування сечогінних засобів за їх впливом на функцію певного відділу нефрона пов'язані з певними труднощами. Використовується класифікація діуретинів за хімічною будовою речовин та за механізмом їх впливу на нирки. Зокрема, залежно від фармакодинаміки сечогінні засоби поділяють на групи:
• салуретики;
• калійзберігаючі;
• осмотичні діуретини.
До групи салуретиків відносять похідні бензотіадіазину (гідрохлортіазид, цикло- метіазид, оксодолін та ін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібітори карбоангідрази (діакарб). До цієї групи слід віднести і меркурові сечогінні (мерсаліл, меркузал, промеран та ін.), котрі у зв'язку з їх токсичністю поступово вилучаються з переліку лікарських засобів.
До калійзберігаючих сечогінних засобів відносять спіронолактон і триамтерен, які підвищують виділення натрію і мало впливають на екскрецію калію.
Осмотичні сечогінні засоби (маніт, сорбіт, сечовина) підвищують осмотичний тиск у канальцях, чим перешкоджають реабсорбції води.
Слід зазначити, що така систематизація не охоплює усіх клінічних особливостей дії сечогінних засобів. У зв'язку із цим є й інші класифікації:
За локалізацією та механізмом дії:
• 1. Засоби, що діють на рівні клітин ниркових канальців.
• 1.1. Засоби, що діють на рівні апікальної мембрани:
• 1.1.1. Конкуренти за переносник натрію [β-білок-переносник] (триамтерен, амілорид).
• 1.1.2. Антагоністи альдостерону – блокатори продукції β-білка-переносника (спіронолактон).
• 1.2. Засоби, що діють на рівні базальної мембрани:
• 1.2.1. Петльові діуретини (фуросемід, кислота етакринова, торасемід).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6. Лікарські засоби, які впливають на функцію нирок“ на сторінці 1. Приємного читання.
