Аміноглікозиди є однією з найстаріших груп антибіотиків. Перший препарат цієї групи – стрептоміцин – був запропонований З. Ваксманом у 1943, а з 1946 р. його почали використовувати у клінічній практиці. Протягом наступних десятиліть і донині він залишається одним із ефективних засобів для лікування туберкульозу.
Аміноглікозиди мають спільну хімічну будову: їх молекула містить аміноцукри, які з'єднуються глікозидним зв'язком з агліконом (нецукровим фрагментом).
Залежно від часу виникнення та впровадження у клінічну практику аміноглікозиди поділяють на 3 групи:
I покоління: стрептоміцин, канаміцин.
II покоління: гентаміцин, тобраміцин, нетилміцин.
III покоління: амікацин.
Механізм дії аміноглікозидів пов'язаний з такими моментами: а) зв'язуються з ЗОБ-рибосомною субодиницею на стадії ініціації білкового синтезу та елонгації по- ліпептидного ланцюга, що призводить до припинення синтезу білків та до синтезу неповноцінних протеїнів мікроорганізмів; б) перешкоджають реплікації ДНК. Для прояву антибактеріальної дії аміноглікозидів необхідне їх зв'язування з мембранними структурами бактеріальної клітини та респіраторними хінонами. Останні забезпечують транспорт аміноглікозидів всередину клітини та доставку до рибосом.
Спектр дії аміноглікозидів широкий. Пригнічують більшою мірою грамнегативні бактерії (кишкову паличку, сальмонели, клебсієли, особливо К. pneumoniae, протей, ієрсинії, бруцели, кампілобактери, гелікобактери, серації, шигели тощо), хоча впливають і на деякі грампозитивні мікроорганізми, зокрема на стафілококи, які резистентні до інших антибіотиків. Стрептоміцин, канаміцин, амікацин активні відносно М. tuberculosis і деяких атипових мікобактерій; гентаміцин, тобраміцин, нетилміцин і амікацин мають вищу активність відносно Р. aeruginosa.
Природну резистентність до аміноглікозидів проявляють мікроорганізми, в яких відсутні респіраторні хінони, зокрема анаероби – клостридії та бактероїди. Тому при тяжких інфекціях, викликаних асоційованою мікрофлорою, аміноглікозиди звичайно поєднують з антианаеробними препаратами – кліндаміцином, метронідазолом чи з цефалоспоринами, що мають антианаеробну активність (цефокситином).
Аміноглікозиди проявляють синергічну дію у комбінації з β-лактамами (пеніцилінами, цефалоспоринами, карбапенемами), фторхінолонами, що дозволяє включати їх у складні схеми емпіричної терапії та індивідуалізувати лікування. Так, здатність до пригнічення синьогнійної палички зростає при поєднанні гентаміцину, тобраміцину, амікацину, нетилміцину з цефалоспоринами, що мають антипсевдомонадну активність (цефтазидимом, цефоперазоном, цефепімом, сульперазоном).
Аміноглікозиди не впливають на S. pneumoniae, тому їх призначення для емпіричної терапії позалікарняної пневмонії, яка часто спричиняється пневмококом, є помилковим.
До аміноглікозидів спостерігається неповна перехресна резистентність: мікобактерії туберкульозу, які стійкі до стрептоміцину, можуть зберігати чутливість до ка- наміцину, а гентаміциностійкі синьогнійні палички – до амікацину.
Найактивнішими препаратами з групи аміноглікозидів у сучасній клініці вважаються нетилміцин та амікацин, які стійкі практично до всіх β-лактамаз та мають дуже широкий спектр активності.
Фармакокінетика. Аміноглікозиди практично не всмоктуються з шлунково-кишкового тракту. Резорбція аміноглікозидів (неоміцину, канаміцину), які зрідка використовують для деконтамінації кишечнику, може різко зростати при запальних процесах у кишечнику. Всмоктування аміноглікозидів при нанесенні на пошкоджену шкіру, наприклад, при опіках, може призвести до розвитку токсичних ефектів. З цих же міркувань аміноглікозиди не рекомендується вводити у черевну та плевральну порожнини, у суглоби, тому що звідти вони добре всмоктуються.
Для отримання резорбтивного ефекту аміноглікозиди вводять внутрішньовенно (краплинно), внутрішньом'язово, для впливу на мікрофлору кишечнику – всередину.
Концентрація аміноглікозидів у плазмі крові після введення однакової дози може значно коливатися – від незначної до токсичної величини (необхідно в процесі лікування контролювати їх рівень у крові). У багатьох тканинах концентрація аміноглікозидів становить 30-50 % від рівня в крові. Через ГЕБ вони проникають погано, навіть при менінгіті. Для досягнення ефекту при цьому захворюванні амікацин, гентаміцин, тобраміцин іноді вводять ендолюмбально. Аміноглікозиди проникають через плацентарний бар'єр.
Виводяться аміноглікозиди у незміненому вигляді через нирки шляхом клубочко- вої фільтрації, створюючи високу концентрацію у сечі. Період напіввиведення всіх препаратів цієї групи у дорослих з нормальною функцією нирок становить 2-4 год, при нирковій недостатності він може зростати до 70 та більше годин.
Аміноглікозиди мають здатність накопичуватись у клітинах ниркових канальців. Концентрація аміноглікозидів (за винятком стрептоміцину) у корі нирок у 100 разів перевищує їх концентрацію у сироватці крові. Навіть через 25 днів після припинення лікування аміноглікозиди визначаються у тканині нирок. Це, з одного боку, робить їх надзвичайно ефективними препаратами для лікування інфекцій сечових шляхів, зокрема пієлонефриту, з іншого – є підгрунтям для розвитку нефротоксичності. Антибактеріальний ефект аміноглікозидів, які належать до дозозалежних антибіотиків, прямо залежить від їх концентрації в інфекційному вогнищі. Тому доцільнішим є одноразове введення аміноглікозидів у повній добовій дозі: гентаміцину, нетилміци- ну та тобраміцину – 4-7 мг/кг, амікацину – 15 мг/кг – за необхідності з наступною корекцією дози після повторних визначень концентрації препаратів у крові.
Доведено, що при pH сечі 7,5 антибактеріальна активність аміноглікозидів при урологічних інфекціях зростає. Тому при їх застосуванні за цим показанням рекомендуються молочно-рослинна дієта та натрію гідрокарбонат (останній -до 10-15г на добу).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аміноглікозиди“ на сторінці 1. Приємного читання.
