Імунофармакологія – медико-біологічна дисципліна, предметом якої є вивчення взаємодії лікарських засобів з імунною системою організму людини і тварини.
Як новий науковий напрямок у фармакології та імунології, імунофармакологія створилася завдяки прогресу в цих галузях медицини. У 60-ті роки XX ст. набула розвитку трансплантологія, яка потребувала негайного розв'язання проблеми подолання тканинної несумісності. Термін “імунофармакологія” було введено у 1968 році на III Міжнародному конгресі фармакологів. Однак перші повідомлення про застосування іприту і великих доз саліцилатів для пригнічення імунітету в експерименті з'явилися ще 1949 року. Втім, ера сучасної імунофармакології почалася з імуносупресанту 6-меркаптопурину, який був раніше добре відомий як проти- лейкозний засіб. Це перший імуносупресант, застосований у клініці для затримки відторгнення шкірного трансплантата, лікування аутоімунної гемолітичної анемії і системного червоного вовчака. У 1962 році був одержаний його аналог – азатіо- прин.
Кількість препаратів, дія яких спрямована на пригнічення імунологічної реактивності, неухильно зростає. Завдяки використанню активних імуносупресантів вдалося досягти помітних результатів при трансплантації нирок, інших органів, в тому числі гомологічного кісткового мозку. Одним із найефективніших препаратів цієї групи є циклоспорин А, який має вибіркову дію проти Т-лімфоцитів, внаслідок чого гальмуються переважно реакції відторгнення. На жаль, більшість імуносупресантів спричиняють тотальну супресію імунної системи, через це в кілька десятків разів зростає імовірність інфекційних ускладнень та онкологічних захворювань.
У 70-ті роки різко збільшився інтерес до речовин, які стимулюють імунітет. Пов'язано це з тим, що імуностимулятори виявились ефективними при лікуванні пухлин, хронічних інфекційних та аутоімунних процесів.
В процесі клінічного застосування імунотропних препаратів виникло ряд проблем. По-перше, виявились їх побічні ефекти, що призвело до зняття деяких з виробництва (наприклад, спленін) або обмеження показань до використання (наприклад, левамізол). По-друге, при вивченні та застосуванні імунотропних препаратів був виявлений феномен “маятника” – протилежний вплив на імунітет одного й того самого лікарського засобу. Виявилось, що кінцевий результат залежить від дози препарату, часу і схеми введення, початкового імунного статусу, генетичних особливостей організму, а також біологічного виду, до якого належить досліджуваний об'єкт (людина або експериментальна тварина). Тому сьогодні щодо засобів, які впливають на імунітет, частіше застосовується термін “імуномодулятори". Терміни “імуносупресанти” та “імуностимулятори” застосовуються лише у разі класифікації цих речовин для того, щоб увиразнити їх головний, переважний вплив на функцію імунокомпетентних клітин.
До імуномодуляторів, або імунокоригуючих засобів, належать препарати хімічної або біологічної природи, здатні модулювати (стимулювати або пригнічувати) реакції імунітету внаслідок впливу на імунокомпетентні клітини, процеси їх міграції або на взаємодію таких клітин чи їх продуктів (лімфокіни, AT) з відповідними мішенями.
Можливі три варіанти імунокорещії: замінна, стимулююча та пригнічуюча. Характер корекції визначається конкретною метою. Наприклад, для профілактики інфекційних захворювань призначають вакцини або засоби замісної терапії (сироватки, імуноглобуліни тощо). При лікуванні інфекційних захворювань разом із хіміотерапевтичними засобами (особливо з тими, які самі мають імуносупресивну дію – пеніциліни, стрептоміцин, тетрацикліни, протигрибкові антибіотики, протитуберкульозні засоби, бісептол тощо) призначаються препарати, які стимулюють імунітет. Пригнічуюча імунокорекція застосовується під час пересадки органів і тканин. При аутоімунних процесах, а також при деяких онкозахворюваннях, підвищення ефективності основних лікувальних заходів досягається за рахунок комбінованої імунокорекції, тобто поєднаного або альтернуючого призначення імуносупре- сантів та імуностимуляторів.
Імунотерапія може бути медикаментозною, немедикаментозною, інкорпораль- ною та екстракорпоральною. До імунотерапевтичних методів впливу, крім медикаментозних, належать також рентгенівське опромінення, видалення або трансплантація лімфоїдної тканини, вилучення імунних комплексів шляхом гемосорбції або плазмаферезу тощо.
Таким чином, імунокорекція, або імунотерапія, – це комплекс етіотропних і патогенетичних заходів, які передбачають активну дію на імунологічну реактивність організму (табл. 15.2).
Таблиця 15.2
Основні напрямки імунокорекцїї
| Характер | Спрямованість дії | Засоби корекції | Захворювання |
| Специфічна | Стимулююча | Вакцини | Інфекції, пухлини |
| Специфічна | Гальмуюча | Алергени, сироватки | Алергічні захворювання, інфекції |
| Замісна | Імуноглобуліни | Імунодефіцити | |
| Неспецифічна | Стимулююча | Ад'юванти, тимоміметики | Пухлини, імунодефіцити |
| Гальмуюча | Імунізація медіаторами | Алергічні захворювання | |
| Замісна | Лейкоцити, інтерферони | Імунодефіцити, пухлини |
Імунокорекція, за своєю суттю, є першим етапом імунофармакології, основною метою якої є пошук і вивчення механізму дії лікарських засобів для лікування патології імунної системи. Окрім цього, імунофармакологія розв'язує деякі інші актуальні для практичної медицини проблеми, а саме:
• досліджує вплив на імунітет сучасних лікарських засобів з метою можливого використання їх як імуномодуляторів, а також для запобігання можливих медикаментозних імунологічних ускладнень:
• розробляє засоби захисту імунної системи людини від несприятливих факторів зовнішнього середовища, стресових, професійних та інших впливів;
• за допомогою фармакологічних засобів, які використовуються як аналізатори функцій, вивчає механізми імунологічних реакцій.
Найважливішим досягненням імунофармакології в галузі імунної біотехнології стало одержання клітинних гібридів, здатних синтезувати необмеженою кількістю моноклональні антитіла. Застосування моноклональних AT у медицині відкриває унікальні перспективи для створення прицільних високоспецифічних і високоефективних імунотропних препаратів, що нагадує фантастичну ідею Пауля Ерліха про ліки як “магічну кулю”.
На початку 1980-х років виникло поняття “імунореабілітація" як новий напрям клінічної імунології, що орієнтується на використання безпечних, доступних, співвіднесених з адаптаційними можливостями пацієнта як медикаментозних імунотропних засобів, так і немедикаментозних засобів імуномодуляції для відновлення функцій імунної системи.
Існує декілька класифікацій імунотропних препаратів. Труднощі у класифікації пояснюються тим, що препарати є гетерогенними за хімічною структурою, механізмами дії, фармакологічною приналежністю тощо. Крім цього, сьогодні існує багато лікарських засобів, які, поряд з основними фармакологічними ефектами, за якими вони використовуються, мають імуномодулюючу дію. Тому доцільно розглядати імуно- тропні препарати як переважно супресивної дії, так і переважно імуностимулюючої.
Лікарські засоби імуносупресивної дії
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Імуномодулюючі лікарські засоби“ на сторінці 1. Приємного читання.
