Внаслідок блокуючої дії на певні медіаторні системи нейролептики мають широкий фармакодинамічний спектр впливу на різні органи і системи. Основні ефекти – це гіпотензія, гіпотермія, гіподинамія. Ортостатична гіпотензія розвивається за рахунок центральної і периферичної α-адреноблокуючої дії нейролептиків. Гіпотермія є результатом значного пригнічення теплового центру гіпоталамуса (блокада α-адрено- і серотонінових рецепторів), а також розширення судин шкіри (блокада α-адренорецепторів). Нейролептики знижують температуру тіла при лихоманці і у здорових людей в умовах фізичного охолодження. Гіподинамія є результатом центральної (на рівні сітчастого утвору стовбура мозку) адреноблокуючої дії нейролептиків. Однак вони не є істинними протисудомними засобами. При систематичному прийманні нейролептики викликають рухові розлади (паркінсонізм, гострі дистонії, дискінезії).
Знижуючи збудливість D2-дофамінорецепторів тригерної зони, нейролептики діють як засоби проти нудоти і блювання (антиеметичний ефект) і гикавки. Є антагоністами дофаміноміметика апоморфіну. Ефективні при екзогенних та ендогенних інтоксикаціях (променева хвороба, злоякісні пухлини тощо). Для деяких похідних характерним є пригнічення кашльового центру.
Нейролептики пригнічують тканинне дихання і окисне фосфорилування, внаслідок чого знижується забезпечення тканин макроергічними фосфатами. Результатом є морфофункціональні зміни клітинних мембран, у тому числі мітохондрій.
Фармакокінетика. При пероральному прийманні більшість нейролептиків всмоктується швидко. Проте важливою їх особливістю є непередбачувана біодоступність (приблизно 30-60 %), що виникає внаслідок пресистемного метаболізму (часткова біотрансформація в печінці, кишечнику) і/або зменшення моторики шлунково-кишкового тракту в результаті їх холінолітичної дії. При внутрішньом'язовому введенні біодоступність зростає у 10-40 разів, але також є непередбачуваною (преципітація у м'язі). З білками нейролептики зв'язуються на 90-95 %. Добре проникають через гематоенцефалічний бар'єр, плаценту. Накопичуються в тканинах мозку, легенів та інших добре васкуляризованих органів. Біотрансформація нейролептиків відбувається різними шляхами (окислення, кон'югація) не тільки в печінці, але і в легенях, мозку, нирках і кишечнику з утворенням активних і неактивних метаболітів. Вік, куріння, стать, маса тіла визначають швидкість метаболізму і об'єм розподілу. Виведення здійснюється нирками і з жовчю в основному у вигляді неактивних метаболітів; Т1/2 у більшості препаратів складає 20-40 год. У зв'язку з цим створено різні пролонговані форми – фторфеназин-деканоат (модитен-депо), дія яких після однократного прийому триває 7-14 днів.
Основними показаннями до призначення нейролептиків є тяжка психоневрологічна патологія: шизофренія, загострення ендогенних психозів із маренням, галюцинаціями, агресивністю; гострі психічні розлади (травми, інфекції, післяопераційний період, психотравмуючі ситуації); делірій, абстинентний синдром. При гострих психозах віддають перевагу нейролептикам з вираженою седативною дією (похідним фенотіазину аліфатичного ряду) або галоперидолу. Терапія хронічних психозів взагалі проводиться за такими принципами: в гострому періоді – нейролептики седативної групи або великими дозами галоперидол вводять внутрішньовенно крапельно; після усунення гострих проявів (галюцинацій, психомоторного збудження тощо) переходять на антипсихотики з активуючою компонентою; у фазі ремісії використовують підтримуючу терапію за допомогою антипсихотиків пролонгованої дії.
Нейролептики застосовуються в анестезіологічній практиці для премедикації, нейролептанальгезія (дроперидол сумісно з наркотичним анальгетиком фентанілом) і реаніматології, особливо в екстремальних ситуаціях (інфаркт міокарда, травматичний і опіковий шок тощо). Гіпотермічний ефект нейролептиків використовується в хірургії для штучного охолодження організму при операціях на серці, головному мозку тощо (у складі літичних сумішей з анальгетичними і антигістамінними препаратами).
Найчастіше в терапевтичній практиці нейролептики призначаються за такими показаннями: вегетоневрози при ІХС, виразковій хворобі, клімаксі; гіпертонічні кризи з проявами енцефалопатій; блювання центрального походження, гикавка (променева хвороба, хіміотерапія онкохворих); гіпертермія (стійка до НПЗЗ); нейродерматози; мігрень тощо.
Побічна дія. Різноманітні побічні ефекти нейролептиків пов'язані з їх блокуючою дією на певні медіаторні системи організму і є продовженням їх фармакологічних ефектів. В результаті депримуючої психотропної дії можуть виникати “поведінкові” ефекти у вигляді “псевдодепресії” (млявість, безініціативність, байдужість тощо). Внаслідок периферичного м-холінолітичного ефекту відзначаються сухість в роті, мідріаз, параліч акомодації, утруднення сечовипускання, обстипація та ін.; адренолітичного – колаптоїдні реакції. На ранніх етапах лікування нейролептиками блокада дофамінової передачі в нігростріатній системі призводить до таких екстрапірамідних розладів, як паркінсонізм (ригідність, тремор), акатизія (безконтрольне моторне занепокоєння), гострі дистонії (спазм мускулатури язика, обличчя, шиї, спини). Для лікування (або запобігання розвитку) нейролептичного паркінсонізму застосовують центральні м-холіноблокатори (циклодол). Через місяці і роки на фоні тривалої терапії нейролептиками може спостерігатися пізня дискінезія (мигання, спазм повік, випадіння язика, хореоатетоз тощо); частіше відзначається у жінок. Комплекс неврологічних ускладнень, які виникають під дією нейролептиків і проявляються руховими порушеннями (у вигляді вищенаведених екстрапірамідних розладів), об'єднують назвою “нейролептичний синдром”. У ряду пацієнтів може розвитися тяжче ускладнення, що являє загрозу життю, – злоякісний нейролептичний синдром (ригідність м'язів, злоякісна гіпертермія, аритмія, кома).
Тривалий прийом нейролептиків значно змінює ендокринний статус, особливо репродуктивну функцію. Внаслідок блокади дофамінорецепторів порушується медіаторний контроль за секрецією ряду гормонів. У 10 разів і вище збільшується продукція пролактину, знижується секреція гонадотропних гормонів і їх дія на статеві залози. В результаті відзначається так званий "каструючий” ефект нейролептиків: галакторея, гінекомастія, аменорея у жінок, зниження лібідо, імпотенція у чоловіків. Нейролептики зменшують також секрецію СТГ, АКТГ, ТТГ, окситоцину, АДГ, стимулюють секрецію меланостимулюючого гормону. Деякі препарати викликають помутніння рогівки і кришталика (у 20-30 % пацієнтів).
До інших небажаних ефектів нейролептиків відносяться токсичні (гепато-, кардіотоксичність), алергічні реакції (висип, гемоліз, агранулоцитоз), збільшення апетиту, маси тіла, тератогенна дія, ембріо- і фетотоксичність.
Типові нейролептики практично не впливають на негативну симптоматику психозу, когнітивні порушення, сприяють розвитку екстрапірамідних розладів внаслідок блокади D2-рецепторів нігростріарної системи. Ці препарати усувають головним чином позитивні симптоми психозу за рахунок блокади дофамінових D2-рецепторів у мезолімбічній ділянці мозку.
Похідні фенотіазину
До групи похідних фенотіазину належать сполуки, що містять:
• 1) при атомі азоту фенотіазинового ряду діалкіламіноалкільний ланцюг – аліфатичні похідні: аміназин (хлорпромазин), левомепромазин (тизерцин);
• 2) у бічному ланцюзі ядро піперазину – похідні піперазину: трифтазин, фторфеназин, тіопроперазин (мажептил), метофеназат (френолон);
• 3) у бічному ланцюзі ядро піперидину – похідні піперидину: тіоридазин (сонапакс), периціазин (неулептил).
Фармакодинаміка. Усі похідні фенотіазину мають спільну дію, однотипні механізми. Однак, незважаючи на велику кількість загальних рис у дії похідних фенотіазину, кожна група і препарат мають свої особливості.
Препарата першої групи мають антипсихотичну дію з вираженим гіпноседативним компонентом, що визначається суттєвим гальмівним компонентом: млявість, розумова і фізична загальмованість, апатичність і пасивність. За силою седативної дії вони перевершують препарати інших груп, проте їх побічні екстрапірамідні (рухові) порушення відрізняються найбільшою вираженістю і проявляються загальмованістю і гіпокінезією, дуже близькою до акінетичного синдрому (повної нерухомості).
Препарати другої групи також мають значний антипсихотичний вплив, проте він супроводжується активізуючою компонентою (стимулююча дія), а екстрапірамідні порушення набувають характеру гіпер- або дискінетичних.
Препарати третьої групи мають незначну антипсихотачну активність і м'який гіпноседатавний ефект; рідко викликають екстрапірамідні порушення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Психотропні препарати“ на сторінці 3. Приємного читання.
