Розвитку нейрофармакології сприяли роботи українських учених Я. Б. Максимовича (Одеса), Г. О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології медичних вузів Харкова і Донецька. Харківські фармакологи, крім того, успішно вивчають питання тканинної терапії. Роботи науковців кафедри фармакології Івано-Франківського медичного університету присвячені серцево-судинним засобам, засобам, що впливають на вегетативну нервову систему (Ф. В. Ковшар, 1899-1968), Буковинського медичного університету – снодійним (С. П. Закривидорога, 1898– 1970), діуретичним (Ю. І. Іванов, 1935-1998) засобам, Тернопільського (М.П. Скакун, 1924-2005) – засобам, що впливають на функції печінки і органів травлення, та Луганського медичного університетів (I. X. Пасічник) – антигіпоксичним та антидотним препаратам.
Традиційним напрямком наукових досліджень фармакологів України залишається вивчення серцево-судинних, протизапальних, протиаритмічних, антидотних засобів (Вінницький, Запорізький медичні університети, медичні факультети Ужгородського та Сумського університетів).
На кафедрі фармакології Кримського медичного інституту протягом тривалого часу вивчають протиалергічні засоби, сульфаніламідні препарати, препарати, що впливають на мозковий кровообіг, лікарські рослини Криму (М. С. Шварсалон, 1894-1969, В. П. Баскакова, 1828-1998,1. П. Фомочкін, 1935-2006).
Важлива роль у розвитку фармакології в Україні належить науково-дослідним інститутам. У 1934 р. було створено науково-дослідну установу, якій згодом присвоєно назву Київський (з 1992 р. Український) науково-дослідний інститут фармакології і токсикології НАМИ України. У цьому інституті розроблено антидоти (унітіол, алоксим тощо), ряд протизапальних і протипухлинних засобів (Μ. І. Луганський,
О. І. Черкес, П. В. Родіонов та ін.). Істотний внесок зробили колективи Харківського науково-дослідного інституту хімії і технології лікарських форм (тепер Державний центр лікарських засобів), де працювали фармакологи В. П. Тутаєв, М. А. Ангарська, а також Харківського Національного фармацевтичного університету (Д. П. Сало).
У XX ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного розвитку набула фармакотерапія, з'явився новий розділ – хіміотерапія. Початок хіміотерапії було покладено П. Ерліхом, який у 1909 р. запропонував сальварсан для лікування хворих на сифіліс. Медицина на той час збагатилася синтетичними протималярійними (плазмохін), протимікробними (сульфаніламіди), протитуберкульозними, антипротозойними засобами. Нову еру в розвитку фармакології відкрили антибіотики. Першим із них був пеніцилін. З'ясування хімічної будови антибіотиків дало можливість отримувати їх синтетичним шляхом. У першій половині XX ст. в медичну практику впроваджено гормональні препарати гіпофіза, щитоподібної залози, статевих органів, кори надниркових залоз, а також інсулін.
Завдяки розвитку вчення про вітаміни арсенал лікарських засобів поповнився вітамінними препаратами, які застосовуються з лікувальною та профілактичною метою. Вчення про медіатори, основу якого заклали англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл і австрійський фізіолог О. Леві, сприяло створенню нових високоактивних фармакологічних засобів, які діють на синапси. Поступово формувався і такий розділ, як психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика збагатилась препаратами протипухлинної дії. Успіхам фармакології сприяла співдружність із суміжними дисциплінами – синтетичною хімією, біохімією, фізичною хімією, біофізикою, фізіологією, мікробіологією, патологією. Важливим завданням сучасної фармакології є дослідження механізму дії фізіологічно активних речовин, особливо вибіркового впливу їх на різні органи і системи. У сучасному фармакологічному дослідженні широко застосовуються фізіологічні, біохімічні, фізико-хімічні, гістохімічні методи, а також електронна осцилографія, електронна мікроскопія, методи мічених (радіоактивних) атомів, ядерно-магнітного резонансу. Багато уваги приділяється встановленню залежності між хімічною структурою і дією речовин із потенційними лікувальними властивостями.
Нарис з історії лікознавства доцільно доповнити деякими відомостями про розвиток фармації. Ця галузь медичних і хімічних знань своїм корінням сягає у далеку давнину. Згадки про застосування свіжих рослин для лікування хворих зустрічаємо у творах Гіппократа, Діоскорида, Галена, Авіценни, Парацельса та інших.
У період середньовіччя значний вплив на розвиток фармації мала алхімія. Саме алхіміки розробили методи, які й тепер застосовують для виготовлення лікарських засобів (перегонка, фільтрування, кристалізація, дистиляція тощо).
Як самостійна наукова галузь фармація сформувалася у XVIII ст. Фармацевти одержали з рослин морфін, вератрин, стрихнін, бруцин, хінін, кофеїн, кодеїн та багато інших біологічно активних речовин.
Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, яка дала путівку в життя цілій плеяді українських учених, що заклали основи для розвитку багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства, зокрема.
“Багато найліпших, найдійовіших ліків, так само як добра та здорова їжа, готується з рослин”, – навчав своїх учнів професор, вихованець Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович. Пізніше його учень, випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не тільки ботанічні, а й лікувальні властивості кожної рослини.
У Росії збирання і культивування лікарських рослин у XVIII ст. проводив Аптекарський приказ. Було закладено аптекарські городи в Петербурзі і в Лубнах. У 80-х роках XVIII ст. аптекар Іван Гейтер відкрив у Києві першу аптеку. Аптекар Т. Є. Ловіц (1757-1804) виявив абсорбційну властивість вугілля.
У XX ст. поряд із фармацією розвивається фармацевтична промисловість. В Росії та Україні проводяться дослідження з фармацевтичної хімії, фармакогнозії, технології лікарських форм. Істотний внесок у цю справу зробили українські вчені
М. О. Валяшко, П. О. Петюнін, Д. Г. Колесніков, М. А. Ангарська, Д. П. Сало (Харків), Μ. М. Туркевич (Львів) та ін.
Центром, який координує дослідження в галузі фармакології, є Національна академія наук України і Академія медичних наук України. До її складу входили учені, відомі своїм внеском у створення і впровадження нових лікарських засобів (О. В. Кірсанов, Г. І. Деркач, П. С. Пелькіс, О. В. Богатський, Б. Г. Болдирів, В. М. Марковський, В. В. Фролькіс, П. Г. Костюк, М. О. Лозинський).
Характерною рисою наукових досліджень у галузі лікознавства стає намагання використовувати природні ресурси України для забезпечення потреб населення в лікарських засобах. Головні зусилля спрямовані на пошук нових лікарських препаратів для боротьби з серцево-судинними захворюваннями, злоякісними пухлинами, радіаційним ураженням організму. Особлива увага приділяється розвитку вікової фармакології з урахуванням особливостей дії лікарських засобів на організм хворих дитячого та старечого віку.
Лікарський засіб (син.: медикамент, препарат) – це фармакологічний засіб природного, синтетичного або напівсинтетичного походження, що має властивість попереджати виникнення патологічного процесу або викликати лікувальний ефект при захворюваннях та офіційно дозволений до застосування для лікування хворих уповноваженим на те органом держави (в Україні – Державний експертний центр МОЗ України).
Лікарський препарат – це лікарський засіб у вигляді певної лікарської форми (таблетка, драже, ампула, паста тощо).
Лікарська форма – це наданий лікарському засобу зручний для застосування стан, з якого досягається лікувальний ефект.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історія лікознавства і фармакології“ на сторінці 3. Приємного читання.
