Велику увагу приділяли рослинним барвникам. Часто знавці секретів приготування фарб – художники – відзначалися лікарським умінням. Так, талановитий живописець, чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI – початок XII ст.) був відомий і як цілитель “прокажених” (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні хвороби).
Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки (“порохи”), мазі (“масти”, “мазуни”), настої і відвари (“питне”, “зелье”). “Лечьци” виготовляли “горошки” (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське “зелье” зберігали у спеціальних “погребах” (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для вживання натще, рідко – “всьггь”. Були призначення з “распростертием на 40 дни” і навіть на два місяці.
Одним із найвизначніших представників культури доби раннього Відродження в Європі був лікар і хімік Філіп-Ауреол-Теофраст-Бомбаст фон Гогенгейм (1493- 1541), відомий як Парацельс (тобто більший за Цельса – уславленого вченого-медика Стародавнього Риму). Для лікознавства діяльність Парацельса мала істотне значення в трьох аспектах. По-перше, він почав широко застосовувати для лікування солі важких металів і металоїдів: заліза, ртуті, сірки, миш'яку та ін.). По-друге, розвинув вчення про дозування лікарських речовин: “Усе є отрута і ніщо не позбавлене отруйності, тільки доза робить отруту непомітною", – вказував він. По-третє, виступаючи проти схоластики в медицині, Парацельс брав за основу роботи лікаря спостереження і досвід: “Теорія лікаря – досвід, ніхто не може стати лікарем без науки й досвіду”.
У XVI-XVIII ст. наукове лікознавство поповнилось низкою ефективних препаратів рослинного походження з арсеналу народної медицини країн Європи, Азії та Америки.
У другій половині XVIII ст. були видані ґрунтовні праці з лікознавства видатного українського вченого Η. М. Амбодика-Максимовича, вихованця Києво-Могилянської Академії. Його книга “Врачебное веществословие, или описание целительных растений” була присвячена лікарським рослинам, містила ботанічний атлас рослин.
Значні зміни в розвитку лікознавства відбулися на зламі XVIII-XIX ст. У першій половині XIX ст. починається активне становлення фармакологічної науки, яка набуває експериментальної бази і розвивається у співдружності з біологією, хімією та фізіологією. В цей період були одержані в чистому вигляді рослинні алкалоїди: морфін, стрихнін, хінін, кофеїн та ін. Тоді ж впроваджені деякі синтетичні хімічні речовини, зокрема ефір (1846) і хлороформ (1847) як засоби для наркозу.
Перші роботи з експериментальної фармакології були виконані в Росії професором Петербурзької медико-хірургічної академії О. П. Нелюбіним (1785-1858). У 1847 р.
Р. Бухгейм (1820-1879) організував у Дерптському (тепер Тарту) університеті першу лабораторію експериментальної фармакології, де вивчали вплив лікарських засобів, особливо солей металів, на організм тварин. Згодом експериментальний метод дослідження був застосований в інших наукових і навчальних центрах. Викладач Казанського університету, згодом професор Московського університету О. А. Соколовський (1822-1891) у 1858 р. опублікував експериментальну працю “Про дію різних засобів на нервову систему відносно теорії Дюбуа-Реймона щодо заспокоєння і збудження нервів”. У Київському університеті св. Володимира В. І. Дибковський (1830-1870) захистив у 1861 р. дисертацію “Фізіологічні дослідження отрут, що специфічно впливають на серце”.
Значний внесок у розвиток експериментальної фармакології в Росії зробили Є. В. Пелікан (1824-1884), І. М. Догель (1830-1916), В. К. Анреп (1852-1919).
У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при терапевтичній клініці С. П. Боткіна очолював молодий вчений фізіолог І. П. Павлов (1849-1936), який виконав дослідження впливу препаратів адонісу, конвалії, строфанту, лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію, рубідію тощо на роботу серця та інших органів. Працюючи на посаді керівника кафедри фармакології Військово-медичної академії, а також у фізіологічних лабораторіях Інституту експериментальної медицини,
1. П. Павлов своїми дослідженнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав дуже великого значення і про роль якої висловлювався так: “Фармакологія як медична доктрина... річ надзвичайно важлива. Міркуючи взагалі, абстрагуючись від деталей, слід визнати, що перший щодо універсальності лікувальний прийом – уведення лікарських речовин у людський організм. Адже хоч який би був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обходиться без того, щоб разом із застосовуваними спеціальними заходами не було введено в організм ліків. Зрозуміло, що точне вивчення цього універсального інструмента лікаря має, або повинно мати, величезне значення”.
Основоположником фармакології в Росії був Μ. П. Кравков (1865-1924), який багато зробив для вивчення лікарських засобів, що діють на нервову та серцево- судинну системи, ендокринні органи. У дослідну практику ним було впроваджено метод ізольованих органів. Учні Μ. П. Кравкова – Μ. П. Ніколаєв (1893-1949), Μ. І. Граменицький (1882-1942), Г. Л. Шкавера (1884-1953), С. В. Анічков (1892– 1981), В. В. Закусов (1903-1986) – стали відомими вченими. Значний внесок у розвиток фармакології зробили О. О. Лихачов (1866-1942), який вивчав вплив лікарських засобів на теплообмін у людини, М. В. Вершинін (1867-1951) – досліджував лікарські речовини рослинного походження і впровадив у медичну практику камфору, добуту з ялицевої олії, О. П. Орєхов (1881-1039) і В. І. Скворцов (1879-1959), які виділили з рослин і вивчили значну кількість алкалоїдів з вираженою фармакологічною активністю.
У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток фармакології як експериментальної науки. У цей час у розвинених країнах Європи набуло значних масштабів промислове виробництво лікарських засобів. Хіміки і фармакологи почали інтенсивно працювати в галузі синтезу нових препаратів. Це збагатило фармакологію новими класами лікарських речовин: снодійними, жарознижувальними, дезінфікуючими тощо. Спрямованому синтезу нових лікарських засобів сприяло розкриття хімічної структури алкалоїдів. Особливо великих успіхів на той час досягла фармакологія в Німеччині. Слід відзначити великі заслуги німецького вченого О. Шмідеберга (1838-1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на організм різних хімічних речовин, незалежно від їх лікувального впливу, й підкреслив важливість вивчення особливостей взаємодії між ліками і тканинними структурами.
Осередками розвитку фармакології в Україні в XIX – на початку XX ст. були кафедри фармакології медичних факультетів університетів Харкова, Києва, Одеси, Львова.
Співробітники кафедри фармакології Харківського університету Г. Г. Корітарі (1805-1890), Є. С. Гордієнко (1812-1897), І. М. Станкевич (1832-1929), М. Л. Залеський (1827-1892), С. Я. Попов (1850-1914), Я. Я. Постоев (1864-1929), М. С. Харченко (1906-1997) вивчали властивості речовин рослинного і тваринного походження. Нині кафедра вивчає особливості впливу лікарських засобів в умовах гіподинамії.
Кафедру фармакології Київського університету було організовано в 1841 р. Із 1868 по 1870 р. її очолював видатний вчений і педагог В. І. Дибковський (1836-1870), який заклав основи фармакології серцево-судинної системи. Посібником для кількох поколінь студентів та лікарів були його “Лекції з фармакології”. В них на високому науковому рівні подано класифікацію лікарських засобів, обґрунтовано закономірності взаємодії лікарських речовин і організму, охарактеризовано вплив різних препаратів на ту чи іншу систему. В лекціях також розглянуто питання загальної фармакології, зокрема залежність дії лікарських речовин від їх фізико-хімічних властивостей, від стану організму. Учні В. І. Дибковського вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну, деяких органічних сполук, виконали оригінальні дослідження з загальної фармакології.
Після В. І. Дибковського кафедрою фармакології у Києві завідували Π. П. Сущинський, Е. Г. Гейбель. Останній видав курс лекцій з фармакології (1881), а також відредагував російський переклад “Підручника з фармакології” Р. Бухгейма. У 1898 р. керівником кафедри був обраний Ю. П. Лауденбах. При ньому наукова лабораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень. У 1908 р. Ю. П. Лауденбах опублікував роботу “Про дію зміїної отрути й протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини”. Він вивчав також вплив токсинів на кров і матку, продовжував розробку питань загальної фармакології.
У 1925 р. кафедру фармакології Київського медичного інституту очолив Г. Л. Шкавера (1884-1953), учень Μ. П. Кравкова, який вивчав фармакологію гормональних препаратів. З 1944 до 1971 р. кафедрою завідував О. І. Черкес (1894-1974), який створив велику наукову школу фармакологів. Академік О. І. Черкес та його учні вивчали фармакологію серцевих глікозидів, засобів, що впливають на вегетативну нервову систему, знижують артеріальний тиск. Розроблений за його пропозицією препарат унітіол широко застосовують при отруєннях ртуттю, миш'яком, свинцем, препаратами серцевих глікозидів, а також при захворюваннях нервової системи. Йому належать класичні монографії з питань токсичності отруйних речовин. Основним напрямком наукової діяльності академіка О. І. Черкеса була біохімічна фармакологія, основоположником якої він став не тільки в Україні, але й у світі.
Кафедру фармакології Одеського університету організував у 1902 р. професор П. Я. Борисов (1864-1916), який вивчав вплив грязей одеських лиманів і ропних ванн на організм людини. З 1920 до 1928 р. кафедрою завідував Д. М. Лавров (1867- 1929), а з 1928 до 1958 р. – С. В. Циганов (1890-1958). У цей період на кафедрі вивчали фармакологію органопрепаратів, кровозамінників, препаратів лікарських рослин. Професор Я. Б. Максимович (1919-1985), завідувач кафедри з 1960 до 1985 р., розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивченню вітамінних, гормональних препаратів, засобів з амінокислот.
Дослідження колективу кафедри фармакології у Львові були спрямовані на вивчення препаратів, які використовують при захворюваннях органів травлення, нервової системи, порушеннях обміну речовин, а також на питання фітотерапії (В. Соберанський, 1860-1902; Л. Попельський, 1865-1920; Ю. О. Петровський, 1905-1957; А. А. Гаврилюк, 1901-1972; Р. В. Рудий, 1923-2002).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історія лікознавства і фармакології“ на сторінці 2. Приємного читання.
