• 5. NK та К-клітини: інтерферони, противірусні препарати (ізопринозин), екстракт плаценти та ін.
Ці дані створюють принципову можливість для більш диференційованого їх застосування, орієнтованого на модуляцію окремих ланок імунітету. Водночас така вибірковість дії імуностимуляторів і певна селективність імуносупресорів створюють теоретичні передумови для розробки комбінації препаратів обох груп, режимів їх використання (одночасного або послідовного) для адекватної цілеспрямованої корекції імунітету як при аутоімунних захворюваннях, так і при імунодефіцитних станах.
Показання. Досвід клінічного застосування імуностимуляторів поки що обмежений, що пояснюється відсутністю імунологічної специфічності, вираженими небажаними реакціями і недостатньою ефективністю.
Вибір препарату не повинен відбуватися стихійно, без урахування імунологічного статусу хворого й особливостей імунотропної активності стимулятора, що призначається. При виборі імуностимулятора перевагу віддають препаратам природного походження, які мають помірно модулюючі властивості, є малотоксичними й ефективними при пероральному застосуванні. Враховуючи модулюючий характер впливу імуностимуляторів, доза препарату і тривалість курсу лікування щоразу повинні визначатися індивідуально. Ефективність імуностимулюючої терапії оцінюється на підставі динамічного спостереження за станом хворого і показниками клітинного, гуморального і неспецифічного імунітетів.
Основними показаннями для застосування імуностимуляторів є такі:
• 1. Первинні (спадкові) імунодефіцити;
• 2. Вторинні імунодефіцити (частіше Т-системи):
• 1) при вірусних, бактеріальних, мікозних, протозойних хворобах, гельмінтозах. Імуностимуляція у цих випадках доповнює специфічну антибактеріальну терапію. При цьому вибір імуностимулятора має бути, наскільки це можливо, прицільним, з урахуванням характеру імуносупресії та хіміотерапевтичного засобу, що застосовується;
• 2) при пухлинах лімфоретикулярної природи. Імуностимулятори тимозин, тималін, тактивін, посилюючи Т-кілерну систему імунного “нагляду”, затримують ріст пухлин і їх метастазування. Разом з цим, вони посилюють ефект протипухлинних засобів і усувають побічні ефекти традиційних методів терапії онкозахворювань, поліпшують загальний стан хворих і збільшують тривалість їхнього життя;
• 3) при патологічних станах, що супроводжуються гіпопротеїнемією;
• 4) при застосуванні ліків (імуносупресанти, депресанти ЦНС, антикоагулянти та ін.), алкоголю, іонізуючого випромінювання, пестицидів;
• 5) у новонароджених дітей і дітей 1-х років життя; при старінні.
Ці показання не вичерпують терапевтичної можливості імуномодулюючої терапії. У процесі розвитку імунної відповіді відбувається неспецифічна стимуляція імунітету різноманітними агентами ендо- й екзогенного походження. Ось чому введення аналогічних речовин іззовні у вигляді лікарських засобів спричинятиме аналогічний ефект стимуляції у тих випадках, коли це потрібно. Неспецифічна імунокорекція підсилення існуючої індукованої імунної відповіді відома як феномен ад'ювантності (потенціювання). Більшість застосовуваних у клінічній практиці препаратів здатні посилювати імунологічні реакції, спричинені тимусзалежними й тимуснезалежни- ми АГ. їх висока активність спостерігається при субоптимальному антигенному подразненні та зниженій функції Т- і В-ланок імунітету. Вони скорочують індуктивну фазу імуногенезу, пролонгують імунітет.
Препарати тимуса та їх синтетичні аналоги (тималін, імунофан та ін.) належать до поліпептидів, які одержують від великої рогатої худоби, і є функціональними аналогами природних тимічних цитокінів, які забезпечують гуморальну регуляцію проліферації і диференціації клітин периферичної імунної системи організму. В основі механізму дії даних препаратів лежить здатність регулювати процеси проліферації/диференціації шунокомпетентних клітин. Імуностимулююча дія виражається в адекватній зміні функціонального стану клітин Т-системи імунітету; посиленні продукції а- і γ-інтерферонів. Можуть стимулювати В-систему і макро- фагально-моноцитарну ланку імунітету, активність NK-клітин. Імунофан є синтетичним тимоміметиком, має імунорегуляторну, детоксикаційну, гепатопротекторну і антиоксидантну дію. Нормалізує реакції клітинного і гуморального імунітету, посилює синтез специфічних антитіл.
Показання: імунодефіцити з переважним ураженням Т-клітинної ланки імунітету, у тому числі хронічні гнійні процеси і запальні захворювання, опікова хвороба, трофічні виразки, пригнічення імунітету і гемопоезу після променевої або хіміотерапії у онкологічних хворих.
Побічні ефекти: алергічні реакції.
Інтерферони – група біологічно активних білків або глікопротеїдів (цитокінів), що синтезуються клітиною в процесі захисної реакції на чужорідні агенти (вірусну інфекцію, антигенний або мітогенний вплив). Поділяються на 2 типи. До першого типу відносяться α-інтерферони і β-інтерферони, які мають переважно антивірус- ний і протипухлинний ефекти. До другого типу належать γ-інтерферони (продукуються Т-лімфоцитами і NK-клітинами), які здійснюють переважно імуномодулюючу дію. Імунотропний ефект γ-інтерферонів здійснюється за рахунок активації макрофагів і всіх видів цитотоксичності, посилення експресії антигенів, регуляції чутливості до цитокінів. Поряд з активацією клітинного і аутоімунітету (синергізм з фактором некрозу пухлини, ІЛ2), відзначається пригнічення гуморального ланцюга імунної системи.
Показаннями для застосування γ-інтерферонів є профілактика опортуністичних інфекцій при СНІДі, хронічному грануломатозі, природжених Т-клітинних імунодефіцитах; онкологічні захворювання: чутливі до інтерферонотерапії пухлини (аденокарцинома нирки, саркома легенів, меланома, нейробластоми, пухлини лім- фоїдних ендокринних органів та ін.), вірус-індуковані пухлини (папіломи гортані, сечового міхура, базальноклітинний рак шкіри та ін.); аутоімунні (ревматоїдний артрит, СЧВ), алергічні захворювання; лікування тяжких бактеріальних інфекцій. В клінічній практиці використовують препарати інтерферон-γ рекомбінантного (продукованого бактеріями з вбудованим геном інтерферону в їх геном) – гамма- ферон, імуноферон. Фармакологія препаратів інших інтерферонів наведена у розд. “Противірусні засоби”.
Побічна дія: дозозалежна лихоманка з симптомами грипу; астеновегетативний синдром; шлунково-кишкові розлади (анорексія, діарея); дерматологічні ускладнення; при тривалому застосуванні високих доз – оборотна супресія всіх елементів кісткового мозку (тромбоцитопенія, лейкопенія та ін.).
Рекомбінантний людський інтерлейкін 1-бета (беталейкін) є аналогом природного ІЛ-1. Здатний зв'язуватися з різними типами клітин, що приводить до багатоманітних біологічних ефектів (підвищення температури тіла, стимуляції утворення простагландинів, синтезу колагену епідермальними клітинами, резорбції кісток, деградації хрящів тощо). Одна з головних властивостей ІЛ-1 полягає в здатності стимулювати функції багатьох типів лейкоцитів у ході здійснення захисних реакцій. Стимулює як неспецифічні механізми резистентності, пов'язані головним чином із посиленням функціональної активності нейтрофільних лейкоцитів (зростання міграції, бактерицидності і фагоцитозу), так і специфічну імунну відповідь. Сприяє дозріванню і розмноженню Т- і В-лімфоцитів, а також бере участь разом з антигенами в активації Т-лімфоцитів, що приводить до синтезу цими клітинами ІЛ-2. Стимулює проліферацію стовбурних клітин кістково-мозкової тканини, а також продукцію всіх типів колонієстимулюючих факторів різними клітинами тканин організму. Має протипухлинний ефект, прямо діючи на деякі типи злоякісних клітин або активуючи цитотоксичні лімфоцити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фармакологія» автора Чекман І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лікарські засоби імуностимулюючої дії“ на сторінці 2. Приємного читання.
