Мова як суспільне явище
Мова - явище суспільне. З одного боку, мову творить і розвиває суспільство, з другого — без мови не було б суспільства. І наука, і техніка, і релігія, і ідеологія, і культура не можливі без мови, бо мова забезпечує всі без винятку процеси життя і діяльності людини.
Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. У мові відбиваються соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева), демографічні процеси (зміни чисельності населення, міграція), рівень загальної освіти народу, розвиток науки тощо. Суспільство може цілеспрямовано впливати на розвиток мови. Свідомий вплив суспільства на мову (урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить доля окремих мов у багатомовному суспільстві. Так, унаслідок онімечення у XVIII ст. зникли полабська і прусська мови, в результаті асиміляції в СРСР зникло понад 90 мов, а колонізація у США знищила чимало індіанських мов.
Взаємозв'язок мови і суспільства розглядається і на таких рівнях, як мова і народ, мова Й особа (індивід), мова й класи та соціальні групи людей.
Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови. Одна особа безсила будь-що змінити в мові, бо мова розвивається за своїми об'єктивними законами. Наприклад, Тарас Шевченко є основоположником української літературної мови. Однак це не означає, що він створив нову мову. Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити її приховані можливості, показати, як ефективно можна використати те, що в мові вже існує.
Мова не може бути класовою (коли кожен клас користується своєю мовою), бо треба було б виробити якусь третю мову, щоб класи могли спілкуватися між собою. Проте класовий підхід до використання мови беззаперечний. Так, українське панство, щоб відокремити себе від простого народу, використовувало для спілкування чужу мову: на Західній Україні то була здебільшого польська, а на Східній — російська.
Із суспільним розшаруванням (за різними ознаками) пов'язана поява в мові професійних слів, арго (мова декласованих елементів), діалектизмів.
Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.
Функції мови
Мова виконує кілька функцій (від лат.fипtіо - обов'язок, коло діяльності, призначення), життєво важливих для суспільства, окремих груп і кожної людини. Головними є комунікативна і мислетворча, а ряд інших (експресивна, гносеологічна, ідентифікаційна, номінативна, естетична тощо) є похідними від них.
Комунікативна функція (від лат. соттипісаtiо - спілкування) - функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві.
Щоправда, існують також інші засоби спілкування, наприклад жести й міміка. У театрі пантоміми та на балетній виставі глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і перебіг подій. Однак у щоденному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними, супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними певною мірою можуть бути й музика, і живопис. Але вони у кожної людини викликають свої враження, почуття, думки.
Спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж, комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.
Мислетворча функція мови - функція формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, а й реалізується в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. В. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку".
Обидві функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Мислячи, людина пізнає світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки народу, фіксує досвід предків. Так, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Засобами мови передається досвід попередніх поколінь, що засвідчують, наприклад, усталені звороти - фразеологізми, приказки і прислів'я: Не знаючи броду — не лізь у воду; Сім разів відміряй, а один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, убезпечує людину від зайвих помилок.
Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб'єктивне у зовнішнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. Кожна людина - це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоції, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість (3 кн. "Мова і нація"),
Походження української мови
Формування сучасної української мови з усіма її особливостями тривало кілька століть. Як слушно зауважив визначний мовознавець О. Потебня, виокремлення етнографічної одиниці - це не падіння яблука, що сталося точно о такій-то годині, хвилині. Є багато версій походження української мови. Так, М. Грушевський, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, К. Німчинов виникнення української мови пов'язують із V-VI ст., твердячи, шо вона безпосередньо постала на базі мови праслов'янської. О. Потебня, К. Михальчук відносять початий становлення української мови до епохи Київської Русі. На думку А. Кримського, С. Кульбакіна, П. Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала східнослов'янська мовна єдність, але вже в XI ст. українська мова мала виразні особливості, що зафіксовано в найперших давньоруських пам'ятках, які дійшли до нас: наприклад, перехід [г] у горловий [г], [е] в [о] після шиплячих, злиття [і], [ы] в [и], зближення [е-и], перехід губно-губного [w] в губно-губний [в); вживання закінчення -ові, -eel (-єві) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, кличного відмінка іменників; чергування приголосних [г], [к], [х] зі свистячими [з], [ц], [с] у давальному та місцевому відмінках однини; закінчення -мо у дієсловах 1-ї особи множини теперішнього й майбутнього часів (маємо, напишемо) тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна українська літературна мова» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мова і мовознавство“ на сторінці 1. Приємного читання.
