Професорові М. С. Трубецькому належить уведення терміна фонологія й виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. Фонологія входить у фонетику як її частковий розділ.
Фонологія — розділ мовознавства, що вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Цим фонологія як семіотична дисципліна відрізняється від загальної фонетики, яка вивчає мовлення в її фізичному, акустично-артикуляційному аспектах; внутрішню зв'язаність (неавтономність) цих дисциплін виражено через назву фонології функціональною фонетикою (А. Мартіне).
Оскільки фонетика і фонологія мають, по суті, різні об'єкти вивчення (або дуже різні аспекти одного об'єкта), то й складають вони різні розділи. Але, безумовно, розділ и ці дуже пов'язані - тією ж мірою, якою пов'язані звук і фонема (Ю. Карпенко).
Теоретичні основи фонеми
Початок вивчення фонеми як функціональної одиниці поклав видатний мовознавець І. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст., а один із його учнів - М. В. Крущевський - увів для позначення цієї величини термін фонема.
Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні мовний звук. Уважають, що термін фонема вперше ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім його використав Ф. де Соссюр.
Щоб збагнути природу фонеми, зауважував науковець, необхідно добре вивчити звуки мови, адже, відірвавшись від своїх графічних позначень, звуки постають як щось невиразне, тож знову виникає спокуса віддати перевагу, нехай і облудній, опорі письма. Тому перші лінгвісти, яким нічого не було відомо про фізіологію артикульованих звуків, щоразу опинялися на слизькому; відступитися від літери означало для них втратити ґрунт під ногами; тоді як для нас - це перший крок до істини, бо необхідну підтримку ми знаходимо саме у визначенні звуків. Сучасні нам лінгвісти нарешті це зрозуміли; розбудовуючи дослідження, початі іншими (філологами, теоретиками співу тощо), вони збагатили лінгвістику фонологією як допоміжною наукою, що поклала край її залежності від графічного слова.
Справжня послуга фонології полягає в тому, що вона надає нам можливості вжити запобіжних заходів щодо письмової форми, через яку ми змушені проникнути до мови.
Якщо ми, писав Бодуен де Куртене, вступимо на грунт справжньої мови, яка існує в своїй безперервності тільки психічно, тільки як світ уявлень, нам не буде достатньо поняття звука, і ми будемо шукати іншого терміна, що зможе позначити психічний еквівалент звука. Саме таким терміном і є термін фонема.
До речі, Бодуен де Куртене у своїх працях трактував визначення терміна фонема кілька разів: широко і докладно, лаконічно і образно. Проте всі формулювання об'єднує психологічна основа реальності фонеми, яка трактується дослідником як психологічний еквівалент звука. Звук стає реальністю тоді, коли він існує в психічній уяві людини. Психічне уявлення антропофонічного образу, зв'язку його з іншими, такими самими образами, їх психологорозумова інтерференція являють собою фонему -своєрідний прообраз осмисленого звука. Фонема - це антропофонічне уявлення. Воно є однорідним і нечленним з погляду мови. Антропофонічне уявлення виникає в результаті тих вражень, імпульсами, так би мовити, першопричиною яких є синтез вимовлення одного й того самого звука в різних позиціях. Фонему, чи психічні антропофонічні уявлення, не можна розглядати як даність. Антропофонічні уявлення привносяться людині, здобуваються нею.
Розуміння сутності фонеми від часів Бодуена де Куртене зазнало істотних змін, а вчення про фонему виділилося в окремий розділ мовознавства - фонологію.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психологічний підхід до фонеми він об'єднує з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план. У пращ "Фонетика французької мови" (1937) він пише: "У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми називатимемо їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем" (Щерба, 1974; 132).
М. С. Трубецькой зі структурно-семантичного і структурно-функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації фонеми, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що нейтралізуються), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій (приватні, градуальні, екяшолентні, однови-мірні, багатовимірні, корелятивні).
Фонологічні школи
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна українська літературна мова» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Фонологія“ на сторінці 1. Приємного читання.
