Від учасників Майдану різної етнічної належності можна було почути: "нарешті ми стали нацією". На перший погляд, усе закономірно. Адже це твердження було ніби логічним продовженням головного рефрену дійства: "ми разом, нас багато". Та все-таки дивно... Дивно, яким чином люди, маса людей, далеких від політико-філософських дискусій, у процесі спільної політичної дії збагнули, що нація – це не люди однакового етнічного походження (вони спокійно можуть залишатися "етнографічною масою"), і не ті, хто говорить однією мовою (можна говорити державною мовою і служити ворогам Батьківщини, а можна вживати декілька мов, і бути її відданими дочками та синами). Нація – це насамперед справжні громадяни держави, які, незважаючи на відмінності соціального статусу, етнічного походження, регіону, з якого вони приїхали, мови, якою зазвичай розмовляли, виявили політичну волю бути господарями у своїй країні, спільно захищати свої права і свої цінності. Тобто поняття "нація" раптово і відразу набуло політичного, громадянського змісту. Майдан "уявив" українську націю саме як спільноту, здатну відстояти своє бачення правди-справедливості і будувати державу у згоді з цим баченням. Нація постала як полікультурна спільнота з загальною політичною ідентичністю, що надбудувалась – у процесі та внаслідок участі у масовій громадянській акції, що отримала власну назву Майдану – над етнічними, мовно-культурними, регіональними ідентичностями людей, що брали в ній участь. Як тут не згадати пророче твердження А. де Токвіля про те, що громадянська участь – великий просвітник і великий об'єднувач. Це той суспільний клей, який здатний із розрізнених груп творити єдину спільноту.
Антоніна Колодій.
До питання про сутність, шляхи і стадії формування громадянської нації в Україні.
Становлення громадянського суспільства тісно взаємопов'язане з утвердженням громадянської (політичної) нації, адже осереддям як нації, так і громадянського суспільства є солідарність та довіра між людьми. Важливим чинником формування і подальшого об'єднання нації є спільне творення суспільних інститутів, що дає можливості представникам різних етнічно-культурних груп випрацьовувати спільні цілі, цінності, заради яких варто жити разом. А національна єдність позитивно впливає на розширення мережі громадської взаємодії і сприяє розвиткові соціального капіталу. Як стверджує Е. Шилз, "найважливішим із відносно аморфних зв'язків нації є її зв'язок із громадянським суспільством. Оскільки партикулярні організації підтримують існування нації, остання, у свою чергу, підтримує існування громадянського суспільства". Хоч громадянське суспільство може існувати й в умовах політично неконсолідованої нації, і тоді воно розпадається на "громадянські суспільства" окремих етносів чи націй, однак формування повної громадянської нації неможливе без розвиненого громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство є могутнім засобом національної консолідації на демократичних засадах, а нація – консолідуючою першоосновою громадянського суспільства.
Найбільш дискусійним та актуальним, особливо для українців, є питання сутності та походження нації. В сучасній науці зазвичай виділяють два основні підходи до розуміння нації: конструктивізм та етніцизм (примордіалізм). Конструктивісти (К. Дейч, Б. Андерсон, Е. Геллнер, Р. Брубейкер) вважають, що нації є лише "конструкти", випадкові і штучні, свідомо створювані різного роду елітами, і не є чимось об'єктивним та необхідним. Етніцисти (Е. Сміт, В. Коннор, А. Колодій, Д. Міллер, Я. Тамір, Р. Шпорлюк) стверджують, що в основі формування націй є етнічність та культура, і тільки вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав допоможе створити тривкий світовий порядок.
Жоден із підходів не дає вичерпної відповіді на проблему походження та сутності нації" і тому не варто протиставляти етнічне і політичне (громадянське) розуміння нації. Націю не можна позбавити етнічних ознак, вважаючи її лише штучним конструктом, відтак тільки вивчення конкретики формування націй та національної ідентичності у часовом)' та просторовому вимірах запобігає спрощенню поняття нації й ототожненню її ідеальних типів з реально існуючими феноменами соціальної дійсності.
Отже, існують різні типології націй і різні визначення й суті.
А. Колодій зазначає, що за своїм походженням (способом консолідації в новочасний період) нації поділяються на політичні (громадянські) і культурні (етнічні).
Громадянські (політичні) нації – це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національної ідентичності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна і централізована держава виникла раніше, ніж відбулася культурна консолідація народу, а отже, владні інституції мали змогу сприяти цій консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи з цією метою навіть методи примусу.
Етнічні (культурні) нації ~ це ті народи, що вбачають у своїй етнокультурній окремішності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Кони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався, природно, під керівництвом культурної еліти, оскільки політична провідна перства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.
Перший тип формувався на поліетнічній основі, зусиллями переважно політичних еліт; другий – на моноетнічній основі, зусиллями переважно культурних еліт. Спільним для обох типів с те, що свідомість членів усіх національних спільнот стає політизованою, а їхньою метою є прагнення до тієї чи іншої форми національної державності. Так само їх об'єднує наявність певної етнічної культурної серцевини, навколо якої відбувається консолідація народу, а також, в умовах державності, як правило одна, офіційно підтверджена або традиційно усталена (державна) мова нації, що закріплюється при допомозі мовної та взагалі освітньої політики. Хоч існують і двомовні (бельгійська, канадська) та багатомовна (швейцарська) політичні нації, вони є скоріше винятками, аніж правилом.
Українська нація, як слушно зауважує А. Колодій, утворилась на етнічній основі і політичною за способом виникнення вже не буде. Натомість поняття громадянської нації вказує на те, що її члени (як ті, що ідентифікують себе із заголовним етносом, так і представники інших груп) володіють певним рівнем громадянської згуртованості і відповідальності, є патріотами своєї Батьківщини, дбають про неї. Для сучасної Української держави найбільш перспективним є вибудова саме громадянської нації, що ґрунтується на соціетальній культурі (за В. Кимлічкою), що "зосереджена навколо спільної мови, що вживається у широкому колі соціальних інститутів, суспільному і приватному житті (школах, засобах масової інформації, праві, економіці, органах влади тощо), охоплюючи всі сфери людської діяльності, включаючи соціальну, освітню, релігійну, рекреаційну та економічну діяльність". Окрім мови, до соціетальної культури входять спільні соціальні цінності, відбиті в конституціях, інших правових і соціальних нормах, а також уявлення про історичну традицію (національні міфи), державна символіка тощо.
Громадянське суспільство в Україні
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Громадянське суспільство і нація“ на сторінці 1. Приємного читання.
