У XX столітті у світовій науковій думці сформувалося розуміння того, що мова, мовлення, мовна комунікація є граничними засадами людського розуміння світу та саморозуміння, саме в той час народжується визначення М. Гайдеґґера: мова – це "дім буття". Відтак мовна комунікація постає в сучасному суспільстві останнім підґрунтям і свідомості, і пізнання, і суспільного буття. Г. Фреге, чию філософію мови вважають вихідним пунктом для основних сучасних напрямів дослідження мови, зосередив увагу лінгвістичних досліджень на поясненні механізмів передачі думки від одного носія до іншого. Саме під час передачі думки стає виявним зміст самої думки – те, що передається від одного носія до іншого. Згідно з Г. Фреге смислом кожного висловлювання є референтний зв'язок між об'єктами, що позначені словами. Смисли висловлювань складають думку. Великий інтерес до мовно-комунікативної раціональності, характерний для західноєвропейської думки 1960-1970-х років, сягає своїм корінням філософського аналізу мови науки як найдовершенішого взірця ясності, обґрунтованості й доведеності в аналітичній філософії мови Л. Вітгенштайна. Л. Вітгенштайн у "Логіко-філософському трактаті" виклав критику природної мови, мета якої – показати, що багато проблем філософського осмислення буття людини у світі пов'язані з тим, що ми не розуміємо логіки нашої мови. Багато пропозицій і питань традиційної філософії є псевдопропозиціями і псевдопитаннями, оскільки вони порушують межі природної мови так, що ні самі питання, ні відповіді на них не є осмисленими. У зв'язку з цим Л. Вітгенштайн сформулював ідею, яка стала ключовою у підходах структурно-лігвістичного аналізу: "Межі моєї мови означують межі мого світу". Положення про те, що мова як головний засіб спілкування є субстанцією, яка скріплює суспільство в деяке органічне ціле, є вихідним принципом філософії комунікації. Норми й цінності, що становлять каркас соціального життя, закріплені саме в мові. Ю. Габермас розглядає мову як специфічний метаінститут, від якого залежать усі інші суспільні інститути, позаяк соціальна дія відбувається властиво в повсякденній мовній комунікації. У праці "До реконструкції історичного матеріалізму" (Франкфурт, 1976) Ю. Габермас підкреслює, що "рівень соціокультурного розвитку характеризується, насамперед, рівнем розвитку мовної комунікації". Тож зрозуміло, що творення етики відповідальності, яка передбачає універсальне порозуміння і досягнення загального консенсусу, пов'язане зі спробами віднайти метамову, яка могла б стати основою такого порозуміння. Головна мета Ю. Габермаса – з'ясувати загальні структури процесу міжсуб'ектого порозуміння, виходячи з яких і має будуватися комунікація. У комунікативній дії, яка передбачає взаємодію принаймні двох здатних до спілкування та дії суб'єктів, передусім, за допомогою вербальних засобів, саме мова й виступає основою для досягнення порозуміння. Передумовою розуміння мовцем і слухачем одне одного є спільність їхнього життєвого світу. Життєвий світ – це є, насамперед, "зразки тлумачень", які передаються за допомогою традицій та мови, тому мова є чинником, що конституює життєвий світ; вона, на думку Ю. Габермаса, має трансцендентальний характер (цікаво зіставити це з ідеєю О. Потебні про мову як містичне ядро нації). Іншими словами, мова щодо життєвого світу виступає як граничні засади буття, що лежать поза обставинами емпіричних подій – у такому сенсі вона є метамовою, субстанцією соціальності.
Х.-Г. Гадамер у праці "Істина і метод" підкреслює, що адекватне взаєморозуміння не є ані вживанням в іншу людину, ані підкоренням її своєму власному масштабові; це – спроба підвестися на рівень вищої загальності, здатної подолати як власну обмеженість, так і обмеженість іншого. Суть цієї "вищої загальності" він убачає в тому, що "будь-яка розмова передбачає спільну мову або, точніше, вона виробляє таку спільну мову... Поміж співбесідниками кладеться щось таке, до чого вони обоє причетні й на чому відбувається між ними обмін. Взаєморозуміння з приводу чого-небудь, що саме має бути досягнуте в ході розмови, неминуче означатиме, що в розмові вироблено спільну мову... і тоді з них обох утворюється нова спільнота". Зокрема й міжособистісні стосунки аж ніяк не є безпосередньою зустріччю між "Я" і "Ти", а мають опосередкований мовою та мовленням характер.
Позаяк мова як підстава комунікації та розуміння формує "простір нашої свободи", то й загальне відчуження, що характеризує стан буття в сучасному світі, на думку Г. Гадамера, є не просто наслідком особливих умов соціального буття людини, а, насамперед, виникає через її залежність від побудованого нею самою типу цивілізації. Тому, щоб подолати цю залежність, необхідно з'ясувати "універсально-прагматичні умови спілкування та розуміння", а також витворити "нові форми життя", які б утілювалися в "новій ідентичності причетних одне до одного людей".
У мові знаходить соціальний вимір людського буття і О. Ф. Больнов, мова постає в нього як "спільний знаменник" для суб'єктивності та спілкування. Виходячи з такого розуміння взаємозв'язку мови та принципових засад організації життєвого світу, О. Ф. Больнов формулює положення про перетворення мови, комунікації на одну з найважливіших проблем сучасної філософії.
У соціальній психології є повчальні спостереження про те, як нещирість і демагогія знецінюють Слово, перетворюючи його на потужний конфліктоген. І. Дзюба звертає увагу на парадоксальну ситуацію: у час гіперпродукції Слова і глибокого осмислення феномена мови філософією та культурологією доводиться говорити про вимирання слова, у тому розумінні, що Слово перестає бути носієм мудрості, реальним духовним началом у людських співтовариствах. Слово втрачає сакральність – свою владу над людиною як надраціональну та світовпорядковуючу силу. "Мові завжди доводиться платити не за свої гріхи", – констатує вчений. Українській доводиться відповідати за принижене становище свого народу і його культури. Донедавна українська мова розплачувалася за непривабливий образ і неясні перспективи Української держави. І. Дзюба говорить про створення нового типу цивілізації – поствербального, в якому Слову належатиме суто допоміжна роль обслуговування супертехнологічної діяльності людства. Щодо мовних перспектив людства існує й апокаліптичний прогноз А. Кожибського, який лякає народи шизофренією, що розвиватиметься саме в тих ділянках мозку, що відповідають за мову. Асинхронія в еволюції реальності і соціальних відносин, з одного боку, і мови – з другого, уявляється йому страшним лихом.
Створення глобальної інформаційно-культурної інфраструктури відкриває нові, небачені досі можливості як культурного обміну, так і для маніпулювання масовою свідомістю. Складність переплетення політико-мовних проблем підтверджує необхідність наукового осмислення ролі мови у сфері політики й ролі політики у мовній сфері. Нині, у час боротьби за утвердження української ідентичності, це вкрай необхідно. Осмислення мовного існування людини, її ідентифікаційних уподобань, моделювання політичних дискурсів, аналіз політичних особливостей мови є завданням політичної лінгвістики. Від того, як швидко вдасться ввести аналіз політичної мови і мовно-культурної політики в русло сучасних наукових підходів, залежать темпи розв'язання проблеми подвійної ідентичності та політико-культурної біполярності. Адаптація масової свідомості до сучасних політичних реалій і цінностей постіндустріальної доби – одна з найважливіших умов успішного руху по шляху модернізації та пошуку європейської ідентичності.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Проблеми мови в науковій думці XX століття“ на сторінці 1. Приємного читання.
