Жан Бодріяр: "суспільство споживання"
Люди всюди стикаються з тією точкою, де динаміка зростання і достатку стає колоподібною і обертається сама на себе, де все більше і більше система вичерпує себе в самовідтворенні. Це поріг пробуксовування, коли увесь надлишок продуктивності йде на підтримку умов виживання системи. Єдиним об'єктивним результатом виявляється тоді ракове зростання цифр і балансів, але по суті це повертає суспільство до первісної стадії, до стадії абсолютної убогості, до стадії тварини або тубільця, усі сили яких йдуть на виживання, або, згідно з Домалем, до рівня тих, хто "саджає картоплю, щоб мати можливість їсти картоплю, щоб знову мати можливість посадити картоплю і т. д.". Проте коли ціна системи дорівнює віддачі або коштує вище за неї, то система вважається неефективною. Ми поки що перебуваємо не в такому становищі. Але ми бачимо, як внаслідок різних негативних явищ і їх соціальних і технічних коректив вимальовується загальна тенденція до розбалансування внутрішнього функціонування системи – до індивідуального або колективного "дисфункціонального" споживання, що росте швидше, ніж "функціональне" споживання, так що по суті система паразитує на собі самій...
Відомо, наскільки достаток багатих суспільств пов'язаний із марнотратством, раз можна говорити про цивілізацію "сміттєвого кошика" і навіть припускати створення "соціології сміттєвого кошика": скажи мені, що ти викидаєш, і я скажу, хто ти! Але статистика бруду і покидьків не цікава сама по собі: вона тільки зайвий знак обсягу запропонованих благ і їх великої кількості. Не можна зрозуміти ні марнотратства, ні його функцій, якщо бачити в нім тільки залишок того, що зроблено для споживання і не спожито. Ми маємо тут спрощену дефініцію споживання – моральну дефініцію, ґрунтовану на вірі у безумовну корисність благ. Усі наші моралісти пішли війною проти розтрати благ, починаючи з приватної особи, що нібито не поважає цього внутрішньо пов'язаного з об'єктом споживання морального закону, що вимагає поважати його споживчу цінність і його міцність, внаслідок чого людина викидає свої речі або міняє їх відповідно зі зміною свого стану або капризом моди і т. д.( аж до марнотратства деяким чином планетарного, яке є фактом загальної економіки усього людського роду і експлуатації ним природних багатств. Коротше кажучи, марнотратство завжди розглядалося як рід безумства, неосудності, руйнування інстинкту, яке знищує резерви людини і внаслідок ірраціональної практики наражає на небезпеку умови її виживання.
Суспільство споживання реалізує прагнення до речей, але ще більше воно потребує їх руйнування. "Використання" речей веде тільки до їх повільного відмирання. Створена цінність набагато значніша, якщо в неї закладено її швидке відмирання. Ось чому руйнування залишається основною альтернативою виробництву: споживання тільки проміжна ланка між обома. У споживанні існує глибока інтенція перевершувати себе, перетворюватися на руйнування. Саме тут воно набуває свого справжнього сенсу. Переважно воно в самій повсякденності залишається підпорядкованим системі продуктивності, бувши кероване споживачем. Ось чому речі найчастіше з'являються через нестачу і чому сам їх достаток парадоксально означає убогість. Величезний запас свідчить знову про нестачу і є знаком туги. Тільки у руйнуванні речі існують у вигляді надлишку і свідчать у своєму зникненні про багатство. В усякому разі очевидно, що руйнування чи то у своїй різкій і символічній формі (happening, потлач, руйнівне acting out як індивідуальне, так і колективне), чи то у формі систематичної і інституціональної деструктивності приречене стати однією з переважаючих функцій постіндустріального суспільства.
Жан Бодріяр.
Суспільство споживання.
Відомий французький філософ Жан Бодріяр визначив той шлях, яким іде сучасна Західна цивілізація, як "суспільство споживання". Він вважає основною ознакою людського життя у XX столітті "фантастичну очевидність споживання і достатку", засновану на безмежному примноженні багатств, послуг, матеріальних благ, яке являє собою різновид "глибокої мутації в екології людського роду". Власне кажучи, люди в суспільстві достатку оточені не стільки іншими людьми, скільки об'єктами споживання. їхнє повсякденне спілкування полягає не у спілкуванні із собі подібними, а в отриманні найрізноманітніших споживчих благ. Нашу сучасність Ж. Бодріяр визначає як "час речей": людина підпорядковується ритмові продукування і споживання, що доходить до утворення всеохопного навколишнього середовища.
При цьому створена цінність набагато більш значуща, якщо в неї закладено її швидке відмирання, відновлення попиту. Ось чому руйнування залишається основною альтернативою виробництву: споживання є тільки проміжною ланкою між виробництвом і руйнуванням. У споживанні існує глибока інтенція перевершувати себе, перетворюватися на руйнацію. Тому наддостаток багатих суспільств пов'язаний із марнотратством. Ж. Бодріяр зазначає: уже можна говорити про "цивілізацію сміттєвого кошика": "скажи мені, що ти викидаєш, і я скажу тобі, хто ти", "розбийте ваш автомобіль, страхування зробить решту". Споживання не переживається в повсякденній практиці як результат праці або процесу виробництва, воно переживається як чудо, дароване природним ходом речей і не зумовлене власними зусиллями людини.
Це не означає, що наше суспільство не є суспільством виробництва, системою виробництва і сферою економічної і політичної стратегії. Але в міру того, як у нього включається система споживання, суспільство стає системою маніпуляції знаками – адже пересиченість споживчими благами призводить до того, що об'єктом споживання стає вже не реальний корисний зміст речі, а її символічна значущість: престиж, демонстративне споживання, в якому через значущість речей утверджується статус їхнього власника. Маніпуляції об'єктами споживання як знаками або стверджують належність їхнього власника до певної соціальної групи, взятої як ідеальний еталон, або відділяють від неї і приєднують до групи з вищим статусом. Все більше й більше фундаментальних форм діяльності сучасних суспільств дають місце логіці знаків, постають у рамках аналізу кодів і символічних систем. Розгубленість економістів перед очевидною неможливістю для системи споживання стабілізуватися, перед її безмежною спрямованістю вперед спричинена якраз тим, що основним ракурсом їхнього бачення є зростання благ і доходів, а має бути в центрі уваги співвідношення і диференціація знаків.
Маніпулюючи знаками, образами нашої уяви, засоби масової комунікації в суспільстві споживання подають будь-які факти у формі універсальної події – ці факти драматизовані у формі видовища, але разом з тим деактуалізовані: людина за посередництва засобів інформації є не учасником, а глядачем, спостерігачем, перебуваючи на безпечній дистанції від подій реального життя. Тому "масові комунікації дають нам не дійсність, а запаморочення від дійсності". Вони дозволяють нам бути свідками карколомної драми життя, водночас комфортно влаштовуючи нас у позиції стороннього глядача, "місці, де нічого не відбувається". Таким чином, ми живемо у захистку знаків і у відмові від дійсності, в чудесній безпеці, поєднуючи два задоволення: від ілюзії нашого вторгнення у дійсність і водночас від можливості по-справжньому не бути в ній. Образ, знак, послання – це і є все те, що ми "споживаємо".
На початку XIX століття Гете висловив думку, що цивілізація досягла повного задоволення потреб людини. Єдине досягнення, якого б від неї ще хотілося, зазначив він, це сконструювати якийсь прилад, який би автоматично підрізав гніт свічки, коли той вигоряє. Звісно, вбачати вище досягнення цивілізації в тому, щоб знімати нагар свічки, видається в епоху електрики досить кумедно. Але цей приклад сигналізує нам про сутнісну відмінність автентичних людських потреб і потреб, інспірованих самим світом речей, світом виробництва. Це, зрештою, лише потреби хизування, потреби престижу, які мають мало спільного з тим, чого насправді потребує особа для свого комфортного існування.
Сергій Пролеєв.
Абсурд економічного зростання.
Тому ставлення споживача до дійсного світу, до політики, історії, культури не є ставленням інтересу, участі, прийнятої на себе відповідальності – але воно не є і тотальною байдужістю: це ставлення цікавості. Пізнання світу не є характеристикою споживання, але для споживання не характерне і тотальне невігластво: Бодріяр вважає, що в розглядуваному аспекті головну ознаку споживання можна охарактеризувати як незнання. Цікавість і незнання – це відмова від реальної дійсності на користь жадібного й інтенсивного вивчення її знаків. Душевний спокій, таким чином, досягається за допомогою запаморочення від дійсності та історії. Споживання перетворює максимальне виключення зі світу в максимальний знак безпеки.
Ж. Бодріяр робить висновок: основною проблемою сучасного капіталізму більше не є суперечність між "максимізацією прибутку" і "раціоналізацією виробництва", основна проблема – це суперечність між потенційно безкінечною продуктивністю і необхідністю збуту продуктів. На цій фазі для системи стає життєво необхідним контролювати не тільки апарат виробництва, а й споживчий попит, не тільки ціни, а й те, що буде запотребуване за цими цінами. Загальним підсумком, що досягається чи то за допомогою заходів, що передують самому акту виробництва (дослідження ринку), чи то за допомогою заходів, наступних за виробництвом (реклама, маркетинг, упаковка), є "вилучення в покупця влади вирішувати", натомість передача цієї влади підприємству, яке нею може маніпулювати. Адаптація поведінки індивіда до ринку і адаптація соціальних позицій узагалі до потреб виробника і до цілей техноструктури є, таким чином, природною характеристикою системи. Її значення зростає разом із розвитком індустріальної системи. Дж. Гелбрейт називає це "перевернутою послідовністю" на противагу "класичній послідовності", де передбачалося, що ініціатива належить споживачеві і впливає через ринок на виробництво. Тут, навпаки, саме підприємство контролює поведінку на ринку, управляє соціальними позиціями і потребами і моделює їх. Це веде, принаймні в тенденції, до тотальної диктатури виробничої системи.
"Перевернута послідовність" руйнує фундаментальний класичний міф, який полягає в тому, що в економічній системі саме індивіду належить влада. Весь економічний і психосоціологічний апарат досліджень ринку, мотивацій тощо, за допомогою якого намагаються стимулювати на ринку реальний попит, глибинні потреби споживача, весь цей апарат існує для того, щоб впливати на попит задля збуту і водночас так замаскувати цей процес, щоб створювалося протилежне враження.
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Культурно-цивілізаційні зміни та людський розвиток“ на сторінці 1. Приємного читання.
