Звісно, "кінець мистецтва", "кінець історії мистецтва", "смерть мистецтва" не слід сприймати буквально. Вони не означали ані завершення, ані занепаду мистецтва, чи того, що твори мистецтва більше не будуть з'являтися, або що не буде більше мистецтва чи митців. Це також не була оцінювальна думка, що визнавала б сучасні твори мистецтва гіршими від творів попереднього часу. Ці метафоричні звороти було вжито в нараційному сенсі: йшлося про те, що певний тип оповіді, котрий об'єктивувався в історії мистецтва, дійшов до кінця. Те, що завершилося, – це наратив, оповідь, а не її предмет, спосіб сприйняття та описування мистецтва, а не саме мистецтво.
Щоб збагнути зміст поняття "кінець мистецтва", слід звернутися до терміна "наратив" як поняття філософії постмодерну, що був запозичений з історіографії. Ключовим для розуміння тут є скепсис щодо об'єктивності самого історичного знання: кожний історичний факт, зміст будь-якої історичної події виникає в самому контексті розповіді про подію і нерозривно пов'язаний з інтерпретацією мовця, а не зумовленістю об'єктивним закономірним історичним процесом (об'єктивність якого – теж чиясь інтерпретація). Іншими словами, історія може бути розказана по-різному, вона завжди є інтерпретацією, нехай і культурно та історично обґрунтованою. З позиції постмодернізму історія позбавлена будь-якого смислу, не має жодної іманентної логіки, вона нікуди не веде й нічого не навчає. Так само і світ, як текст, позбавлений будь-якої таємниці, будь-якого завершального смислу.
Провідний постулат постмодернізму – неможливість вибудувати єдину концептуальну модель світу
Кінець мистецтва, що осмислювався у західному світі в 1970-х роках, був співзвучний ідеям постмодернізму, що утвердився в той період у статусі філософської теорії, яка фіксує специфіку сучасної доби загалом. Основна характеристика постмодерну, на думку провідного теоретика цього напряму, французького філософа Ж.-Ф. Ліотара, пов'язана з втратою метанаративами (великими оповідями) сучасності своєї легітимаційної сили. Під "великими метаоповідями" він має на увазі головні ідеї людства: ідею прогресу, емансипацію особистості, уявлення Просвітництва про знання як засіб установлення загального, поступальне розширення та збільшення свободи, розвиток розуму тощо. Ці наративи, як свого часу й міфи, мали забезпечувати легітимацію певних суспільних інститутів, соціально-політичних практик, законодавств, норм моралі, способів мислення тощо. Але, на відміну від міфів, вони шукали цю легітимність не в минулому, а в майбутньому.
Історія західноєвропейського мистецтва також відсилала до великих наративів сучасності, котрі прояснювали та легітимізували внутрішню динаміку художніх змін за допомогою історичної логіки й історичної цілі мистецтва. Мистецтво, визволене від логіки історії та позбавлене опертя у великих наративах, раптом опинилася "поза історією", перестало підлягати історичним примусам та необхідності розвивати власну автономну історію. У 1970-х мистецтво залишило метаісторичну нарацію, що представляла історію мистецтва як процес його емансипації, як прагнення до художньої самосвідомості, повного визнання та зрозуміння мистецтва. Якщо раніше філософська дефініція мистецтва була таким собі стилістичним імперативом того, як має виглядати справжнє мистецтво, то на цьому етапі жодна теорія більше не постачає правил, за якими визначається належність до мистецтва.
Тим не менше, у постмодерністській ситуації не всі наративи втрачають довіру, зазначає Ліотар. Тканину повсякденного життя продовжують плести численні мікронаративи – оповіді, не пов'язані між собою, не об'єднані єдиною тотальною ідеєю.
Лише в цьому сенсі ми можемо говорити про кінець мистецтва, що призвів до розпаду історії мистецтва на багато дрібних оповідей, позбавлених цілісних, об'єднавчих амбіцій. Провідним постулатом філософії постмодернізму' є радикальна плюральність (множинність) – самоусвідомлення культури, що виявне в найрізноманітніших концепціях, котрі співіснують паралельно. Так само, як у філософії констатується неможливість вибудувати "єдину* системну концептуальну модель світу" – так і в історії мистецтва констатується неможливість продовжувати цілісну системну нарацію. Символічний порядок сучасної культури вже не формується однією цілісною релігійною та філософською системою, а складається з фрагментарних, розпорошених дискурсів.
Ідею кінця мистецтва А. Данто порівнює з Bildungsroman – виховним романом, у яком)' герой через чергові життєві досвіди набуває самосвідомість, що дозволяє йому віднайти правду про себе, кінець, що стає початком зрілого життя. Те саме відбулося і з мистецтвом – ми можемо мислити мистецтво після кінця мистецтва так, ніби з ери мистецтва ми перейшли у щось, форму і структуру чого нам ще тільки належить зрозуміти. Цю нову епоху, котру ми ще маємо розпізнати, А. Данто й називає постісторичною, або постнаративною. добою (post-historical, post-narrative period).
Мистецтво, художній твір, художник у постісторичну епоху
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Смисл тези про "смерть мистецтва"“ на сторінці 1. Приємного читання.
