Наступним етапом державної мовної політики стало ухвалення Закону "Про засади державної мовної політики" у липні 2012 року С. Ківалова і В. Колесніченка, який фактично офіційно утвердив другою державною мовою російську, що лише сприяло погіршенню становища української мови, особливо в культурно-інформаційному просторі.
Цей закон викликав хвилю протестів серед культурних та громадських діячів, окремих опозиційних депутатів, закордонних громадських організацій українців. Протести не переросли в масові через низку причин та згорнулися, хоч мали всі передумови вилитись у всеукраїнський мовний протест. Одним важливим моментом цих протестів була теза "Закон про мови = кінець євроінтеграції!!!", що невдовзі отримало підтвердження у листопаді 2013 року. Який зв'язок між цими явищами? Про це далі.
Закон "Про засади державної мовної політики" передбачає встановлення офіційного використання регіональних мов, зокрема російської, в роботі місцевих органів державної влади при проживанні мінімум 10% носіїв на територіях, на яких поширена ця мова. За 13 днів дії Закону місцева влада дев'яти регіонів проголосила російську регіональною мовою. Причому рішення про надання статусу російській регіональній мові голосували обласні ради. Перший Президент України Леонід Кравчук вказував на неправомірність таких рішень, бо в унітарній державі Україна обласні ради не мають відповідних повноважень. Таке може зробити лише Верховна Рада. Президент назвав авторів закону лінгвістично-політичними бойовиками.
Правозахисники наголошують на тому, що цей закон суперечить :татті 10 Конституції України, а обговорення цього закону в середовиці науковців вказує на такі його вади:
• змішування, нечітке розмежування понять "державна мова", "регіональна мова", "мова меншин", "мова національних меншин";
• перекручене тлумачення Хартії міноритарних мов;
• порушення прав 90% мовців, для яких не реалізується право називати себе одномовним;
• ухвалення закону позбавляє де-факто українську мову статусу державної, в той же час преференції, надані російській, тягнуть за собою зміну її ролі і функцій в Україні;
• пропозиція вести діловодство двома чи більше мовами потребує великих фінансових видатків.
Основна мета Закону України "Про засади державної мовної політики" – це руйнування паритету мов і головним чином введення практично другої державної мови, що має стати механізмом зазіхання Росії на українські території, що й підтвердилося весною 2014 року.
Після набуття чинності Законом Ка-Ка, як його назвали в народі, представники проросійських сил у Верховній Раді навіть не намагалися розмовляти українською (наприклад, не зафіксовано жодного виступу українською депутата Партії регіонів С. Єфремова). Окрім того, окремі депутати Верховної Ради України навмисне прилюдно ображають українську мову. Так, Вадим Колесніченко в одному зі своїх виступів назвав українську мову "відрижкою тієї частини України, яка була завжди під чиїмось гнітом" ("Українська правда", 2 липня 2012 рік). Міністр освіти і науки, молоді та спорту уряду М. Азарова Дмитро Табачник, виступаючи перед учителями Росії у червні 2012 року, назвав українську мову "непотрібною мовою".
Отже, мовна ситуація в Україні з 1991 до 2013 року не зазнала особливих змін на краще, а в окремих моментах погіршилася. Українська мова програє російській у культурно-інформаційному просторі. Така ситуація склалася не в результаті попиту на російськомовний продукт, а в результаті "політики відсутності державної мовної політики" та відкритої антиукраїнської політики часів В. Януковича. Чому українські державні мужі всі роки незалежності не надавали значення мовно-культурним питанням? Через нерозуміння їхньої ваги для утвердження незалежності України? Через брак патріотизму і відстоювання власних інтересів? Доречно навести слова Г. Корбана, заступника голови Дніпропетровської ОДА: "Треба читати історію! Проблема сучасних політиків, що вони в дитинстві мало читали, в юності, молодості також нічого не читали, а коли стали політиками, взагалі будь-що перестали читати.
Потрібно читати, щоб нарощувати свій інтелектуальний потенціал". А можливо, рацію має Ю. Шевчук: "Головною рисою української політичної еліти найвищого щабля була відсутність державного мислення, абсолютне небажання лишити після себе в історії щось, крім статистики власного збагачення".
Однак, незважаючи на "політику відсутності державної мовної політики", всі регіони України об'єднує престиж як української, так і російської мов, а також лояльне ставлення більшості громадян до української мови як державної. Абсолютна більшість громадян України вбачає необхідність вивчати українську мову, але російську й англійську також. Цікаво, що конкуренцію російській починає складати, власне, англійська мова. Зростання престижу української мови під час Революції гідності є безперечним. Рівень реальної конфліктності мов є низьким, а розпалювані в попередні роки мовні конфлікти мають явні ознаки політичних маніпулювань.
Проте залишається важливе питання. Якщо у країні немає утисків на ґрунті мови, якщо аксіомою для громадян України є навіяний стереотип "яка різниця, якою мовою розмовляти", то чому велися мовні війни, які переросли у правдиву війну з Україною?
Відповідь на всі ці питання є: вибір мови – цивілізаційний вибір України. За мовними війнами в Україні стоїть боротьба за незалежність держави та майбутній вибір вектора розвитку країни – європейський чи євразійський.
Вибір мови – цивілізаційний вибір
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Закон "Про засади державної мовної політики"“ на сторінці 1. Приємного читання.
