У попередні часи творити мистецтво означало робити те, що робили попередні покоління художників, хай навіть форми художньої практики постійно змінювались. У нову епоху творити мистецтво означало протестувати проти всього, що робили попередні покоління. В обох виадках було більш чи менш зрозуміло, що являє собою традиція і, відповідно, якої форми може набувати протест проти неї. Сьогодні маємо тисячі традицій, що циркулюють по всьому світу, і тисячі різноманітних форм протесту проти них.... тому, хто у наші дні хоче стати художником і творити мистетцво, далеко не очевидно, що таке мистецтво і що він має робити. Йому потрібна теорія, яка пояснить, що таке мистецтво. І така теорія дає художнику можливість для універсалізації, глобалізації свого мистецтва. Теорія звільняє художника від його культурної ідентичності – від небезпеки, що його твори будуть зрозумілі як місцевий курйоз. Вона відкриває перед мистецтвом перспективи універсальності. У цьому сенсі теорія передує художній практиці, а не слідує за нею.
Борис Гройс Політика поетики.
Ще одна характерна риса модерністського періоду – боротьба художників за автономію та незалежність мистецтва як форми діяльності, що цінна сама по собі. Це означає, що художники модернізму своєю творчістю, а точніше, експериментами з художньою мовою, прагнули довести, що художній досвід цінний сам по собі і не може бути замінений якоюсь іншою формою соціальної активності.
Художники модернізму перестали цікавитися сюжетом у мистецтві, а звернули увагу на те, як взагалі мистецтво можливе, якими засобами воно оперує.
Мистецтво модернізму в Україні за умов тоталітарного режиму
Таким чином, відбувається переформулювання поняття мистецтва, авторська суб'єктивність постає як художня цінність, поступово приходить усвідомлення відносності понять краси, істини, добра і неможливості їх ототожнення з поняттям мистецтва. Однією з цілей історичного авангарду був вихід поза окреслені межі мистецтва.
Якщо співвідносити ці зміни зі змінами в українському мистецтві, то, знову ж таки, слід звернути увагу на його специфіку, зумовлену історичними обставинами. Як і в західному світі, в Україні також мі- метичний період змінюється періодом ідеологічним – розвивається експериментальне мистецтво модернізму, нехай і з певним часовим запізненням стосовно західного. Сприйнявши комуністичні ідеї як прогресивні, багато художників-модерністів вітали радянську владу і, вважаючи, що їхнє нове мистецтво служитиме створенню нового справедливого комуністичного суспільства, навіть співпрацювали з більшовиками – оформляли агітпоїзди, виконували пропагандистську графічну продукцію – книги, плакати, агітки, навіть продуктові картки; робили монументальні розписи та пам'ятники пропагандистської тематики тощо.
У 1920-1930-ті роки в СРСР сформувався тоталітарний режим, у якому компартійна верхівка отримала всеосяжний контроль над усіма сферами життя суспільства. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвели до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда, відповідно, мистецтво, де особистісна свобода є онтологічною засадою, також було вкладено в ідеологічні рамці й зроблено підконтрольним. Закономірно, що в 1930-х роках тоталітарний режим почав розправлятися з українською елітою, у тому числі й із художниками-модерністами як носіями ідей особистісної свободи. Було створено мистецькі навчальні заклади радянського зразка, де керівні посади зайняли вірні режимові люди, які й мали контролювати освітній процес. Із музейних збірок було вилучено й знищено роботи художників-модерністів, а самих художників, котрі не були в еміграції, – репресовано й розстріляно, як, наприклад, видатного українського монументаліста М. Бойчука і його послідовників В. Седляра, І. Падалку та інших. У 1932 році було ліквідовано всі незалежні мистецькі об'єднання та створено спілку художників як єдиний підконтрольний владі орган. Тоді ж радянськими ідеологами було "сконструйовано" так званий метод соціалістичного реалізму як деформований варіант міметичної концепції мистецтва. Теоретики соціалістичного реалізму відкинули практично всі новації, що відбулись у мистецтві XX століття як "загниваючий буржуазний формалізм". Натомість, нібито апелюючи до класики, вони звернулися до реалізму як "найвищого досягнення мистецтва" і стверджували, що соціалістичний реалізм є завершальним етапом еволюції мистецтва. Передбачалося, що всі радянські художники відтепер зобов'язані творити образи виключно реалістично, а тематика має прославляти і звеличувати комуністичну партію, боротьбу "могутнього радянського народу" за "світле майбутнє", славити тоталітарних вождів, трудівників, селян і викривати "ворогів народу", "націоналістів", "попів", "куркулів" тощо. Формулою мистецтва стало: реалістичне за формою, соціалістичне за змістом.
Радянське мистецтвознавство сконструювало псевдонаукову теорію, вибірково опираючись на категорії класичної естетики, в основі якої лежить поняття мімезису. Ключову роль відіграв марксизм, який фактично повернувся до моделі Просвітництва. Звідси – розуміння мистецтва як відображення з поправкою на "світле майбутнє". Радянська ідеологія розглядала мистецтво як засіб, тому поклала на нього різноманітні, в основному пропагандистські, функції. Саме з метою централізованого впровадження соціалістичного реалізму і тотального контролю мистецького середовища створено було спілку художників. Ті, хто відмовлявся виконувати таке "державне замовлення", – як мінімум, опинялись у творчій ізоляції, – були позбавлені можливості отримувати замовлення, робити виставки або ж могли бути репресовані чи навіть ліквідовані. У 1950-х роках мистецтво таких "позацехових" художників, які відмовилися йти на співпрацю з режимом, стало своєрідною альтернативою, тим оазисом, у якому не припинялися творчі пошуки та експерименти. От лишень показувати ці роботи художники могли хіба у власних квартирах один одному, – такі виставки отримали назву "квартирників", а їхнє мистецтво було названо мистецтвом нонконформізму.
Установлення і панування тоталітарного режиму в Україні стало великою трагедією українського народу, спричинило деформацію свідомості поколінь людей. Соцреалізм як естетична доктрина був засобом, за допомогою якого держава перейняла контроль над мистецтвом та художниками і не лише в Україні, а практично в усіх країнах радянського табору. Для художників зі Східної та Центральної Європи він став знаряддям ідеологічного примусу. В Україні ця естетична доктрина була впливовою практично до 1980-х років, коли кінець СРСР став очевидністю й почався розпад системи.
Постісторичний етап: "кінець мистецтва"
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Переформулювання поняття мистецтва“ на сторінці 1. Приємного читання.
