Отже, право як волевиявлення держави – це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою пов'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.
Кожне право як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм.
У контексті означеної проблематики під "законом" слід розуміти не закон у спеціальному розумінні (як акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а всі офіційні джерела юридичних норм (закони, укази, постанови, юридичні прецеденти, санкціоновані звичаї та ін).
Концепцій, пов'язаних із розрізненням права і закону, існує безліч. Однак можна визначити два принципові підходи:
• а) право є відтворенням державної влади і правом слід уважати всі офіційні джерела норм незалежно від їх змісту;
• б) закон, навіть ухвалений належним суб'єктом і в належній процедурній формі, може й не мати правового змісту, бути неправовим законом і виражати політичне свавілля.
Співвідношення права і закону
Співвідношення права і закону ґрунтується на таких характеристиках.
• 1. Право і закон слід розрізняти. Закон (офіційні джерела норм) – це форма вираження права зовні, а право – це єдність форми і змісту (правил поведінки).
• 2. Не може бути права, не втіленого у формі закону. Форма – спосіб життя права, його існування.
• 3. Закон може мати неправовий зміст, тобто бути, так би мовити, беззмістовним – "не правой им законом". Правовий чи неправовий зміст закону визначається як на основі загальних природно-правових засад, так і виходячи з конкретно-історичних умов існування певного суспільства.
Зміст зв'язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, що об'єктивно виникає в суспільстві. Коли йдеться про відповідність закону з правом, під останнім розуміється, передусім, так зване "природне право" – мораль, свобода, справедливість, рівність. Саме воно (як ідеал) і слугує критерієм для оцінки чинного позитивного права, закону.
Співвідношення права і закону полягає в такому:
• 1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;
• 2) закон зобов'язаний бути завжди правовим, щоб стати обов'язковим – між "духом закону" і "буквою закону" не має бути розбіжностей.
Правовий закон – законодавчий акт, що створений на основі принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави у правових межах.
Неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які надані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури тощо, а отже, не відповідає принципу верховенства права.
Іншими словами, правовий закон – це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.
Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон – правовий чи неправовий – належним чином ухвалений, підлягає виконанню, доки його не скасовано. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (стаття 60 Конституції України).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Право як волевиявлення держави“ на сторінці 1. Приємного читання.
