Сьогодні у світовій художній практиці мистецтво зазвичай розуміється як різновид суспільної комунікації, тому логічною сутнісною зміною, що характеризує штуку в новітню добу, виступає зміна онтологічного статусу твору мистецтва: він виявився уже не предметом обговорення, а вихідним пунктом для критики, що оцінює суспільство та світ. Таким чином, акцент із твору мистецтва як об'єкта і кінцевої мети творчої діяльності зміщується на те смислове поле, на яке він указує чи з яким асоціюється. Тобто цінність сучасного художнього твору полягає не в його матеріальній складовій, а у здатності тематизувати ту чи іншу актуальну проблему, стимулювати реакцію та залучення публіки до взаємодії через включення у смислове поле, створене художником. У зв'язку з таким принциповим зміщенням ролі художнього твору в суспільстві у світовому мистецтві поширився такий вид художніх практик, як документування. Ця форма мистецтва не репрезентує власне художнього твору, а інформує про нього – чи то художній проект, чи акцію, – тим самим підкреслюючи відсутність власне твору мистецтва. Метою цих художніх практик є залучення до співпраці глядацької авдиторії, активізація суспільного середовища, у якому вони здійснюються. Таким чином, одна з істотних рис новітнього мистецтва – прагнення втягти в художній процес сторонніх учасників, збудувати твір мистецтва на співучасті з іншими.
Сьогодні, у добу якнайточнішої технічної відтворюваності будь- якого зображення, художник не прагне представляти зовнішній світ у своєму мистецтві, він намагається демонструвати своє мистецтво як життя взагалі. У мистецтві життя може бути представлене як чиста активність, а також як тривання. Така репрезентація життя переорієнтовує з кінцевого продукту на сам процес, на тривання, тому одна з важливих характеристик сучасного мистецтва – акцентування ваги художнього жесту, наголос на дії, процесуальність. Традиційне мистецтво функціонувало на рівні форми. Натомість у сучасному мистецтві інтерес зміщено передовсім на питання контексту, структури простору або нової теоретичної інтерпретації. Тож усе частіше сучасні художники окреслюють свою творчість не як створення, а як дослідження (акцент на дію, тривання).
Важливим є співвідношення понять життя та історії. Якщо в попередні епохи час мислився виключно в контексті історії – міфологічної, біблійної, історії звершень народів як раціонального шляху, що має точку відліку, пункт призначення та внутрішню логіку історичних процесів, то сучасна епоха окреслюється як постісторична. Таким чином, поняття історії не збігається з поняттям життя, зокрема з поняттям "реальне життя", позаяк історія – це ідеологічна конструкція, що базується на поступальному рухові до певної мети. Така модель історії закорінена у християнській теології і не відповідає сучасному постхристиянському, постфілософському, матеріалістичному баченню світу. Вказуючи на життя як чисту активність, мистецтво звільнює його з-під влади ідеологічних конструктів та змертвілих метанаративів, отож – і від історії.
З XIX століття до сьогодні існує тенденція мислити життя як відхилення від певної програми – як відмінність між живим тілом і механізмом. Сучасне мистецтво дуже часто тематизує девіацію та помилку – все, що випадає з нормального, узвичаєного порядку речей і порушує соціальні конвенції, щоб навмисне акцентувати те, що в епоху надточних механізмів сприймається людським у людині – її непередбачуваність, непрограмованість, схильність до помилки, безглуздя й хаосу на противагу програмованим передбачуваним машинам.
Сприйняття мистецтва як виставкової практики замінило розуміння мистецтва як виробництва індивідуальних робіт для художнього ринку. Саме така нова інтерпретація мистецтва робить його частиною масової культури. Головним недоліком ситуації мистецтва в сучасну добу під таким кутом зору є те, що художній твір вже не має власної, незалежної від судження публіки внутрішньої цінності, позаяк для мистецтва тепер не існує необхідного, незалежного від настроїв та смаків публіки застосування. Відповідно, якщо певний твір мистецтва не має успіху в публіки, він фактично позбавляється значущості.
Провідним художнім методом сьогодні виступає апропріація – використання образів, запозичених з популярної культури, реклами, засобів масової інформації, з творчості інших митців для створення власного твору та вираження власної ідеї. Сам термін "апропріаціонізм" увійшов в обіг на початку 1980-х. Художники почали конструювати смисли, вибудовувати власний символічний порядок шляхом привласнювання, приватизації створеного іншим символічного капіталу. Апропрійовані сучасним мистецтвом зображення, об'єкти, знаки і
стилі початково циркулюють як товари всередині художнього ринку, на якому домінують приватні інтереси. Тож мистецтво постісторичної доби поступово зміщує акцент з індивідуального продукування нового на боротьбу за розподіл того, що вже є.
Ситуація невизнання об'єктивної цінності індивідуальної творчості в мистецтві пов'язана з новітньою ситуацією функціонування арт- системи. Сучасні критики наполягають на тому, що творчого генія не існує, авторський статус того чи іншого художника не випливає з факту його ймовірного таланту, а атрибуція авторства розглядається як певна умовність, яку використовують арт-інституції, ринок мистецтва та арт-критики, щоб зробити когось відомим зі стратегічною або комерційною метою. На сьогодні питання індивідуального авторства в сучасному мистецтві загалом є доволі проблематичним та дискусійним. Це пов'язано з тим, що всі рішення, які мають стосунок до організації виставки, можуть трактуватися як творчі жести, отож, за таких обставин, виділити суверенне авторство стає абсолютно неможливо – всі ці рішення призводять до плюралістичного, змішаного й вельми заплутаного авторства. Таке гетерогенне і множинне авторство властиве для будь-якої великої виставки останніх років. При цьому новому режимі авторства художника оцінюють не за його роботами, а за важливістю виставок та проектів, у яких він брав участь, тобто його авторство буде завжди частковим.
За таких умов ключовою фігурою сучасного мистецтва постає куратор. Саме куратори стали першими творцями мистецтва у його сучасному розумінні. У сучасному мистецтві, щоб вважатись художником, недостатньо просто творити – художник тепер мусить робити вибір з власних робіт і лише опісля проголошувати те, що було відібране, мистецтвом, таким чином, момент творчості зазвичай збігається з моментом вибору. Відмінність поміж об'єктом, який художник створює сам, і об'єктом, створеним для нього іншим, у сучасному мистецтві є несуттєвою: кожен із цих об'єктів, щоб вважатися мистецтвом, має спочатку пройти відбір. Таким чином, автор сьогодні – це не той, хто створює, а той, хто відбирає та авторизує, тобто куратор. На сьогодні їхня роль у сучасному світі штуки є беззаперечною й дедалі зростає: вони оголошують чергову художню моду, сповіщають кінець одних і початок інших тенденцій.
У попередні часи, незважаючи на зміну художніх практик, займатися мистецтвом означало робити те, що робили попередні покоління художників. У період модернізму займатися мистецтвом означало протестувати проти всього, що робили попередні покоління. В обох випадках було більш чи менш зрозуміло, що являє собою традиція і, відповідно, якої форми може набувати протест проти неї. Сьогодні існує маса традицій, що циркулюють по всьому світу, і маса різноманітних форм протесту проти них. Тому сучасному художникові вкрай необхідна теорія, яка пояснить, що таке мистецтво, і покаже художникові можливість універсалізації, глобалізації свого мистецтва. Розуміння мистецтва і його внутрішнього змісту завжди вимагає знання символічного порядку культури, тобто знання релігійних та філософських переконань, котрі функціонують в окреслений період і визначають, у який спосіб виражаються у змінних історичних умовах важливі прагнення людського розуму.
Підсумовуючи, виділимо кілька головних рис сучасного мистецтва.
• Найважливішим критерієм виступає переформулювання естетичних якостей твору. Художній напрям може бути визнаний авангардним, якщо він перевизначає естетичні конвенції, художні засоби або техніки, а також природу художнього об'єкта.
• Друга характеристика акцентує на суспільному значенні мистецтва – вона включає наявність критичної позиції стосовно культури, змінює відносини між високою і низькою культурою, а також займає критичну позицію стосовно наявних художніх інституцій.
• Третя характеристика – це переформовування суспільного контексту створення та презентації мистецтва, пропозиція нової ролі митця – тобто йдеться передовсім про зміни норм, пов'язані з розповсюдженням і творенням мистецтва. Сьогодні особливо значущою цінністю мистецтва є його здатність спонукати глядача до більш ретельного, скептичного і критичного переосмислення того, що видається дійсним станом речей, як- от усталені ієрархічні системи, ідеологія, соціальні конвенції та стереотипи.
Словничок основних термінів і понять
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українська людина в європейському світі» автора Смовженко Т.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мистецтво як різновид суспільної комунікації“ на сторінці 1. Приємного читання.
